Боєць ДУК "Правий сектор": "Правосеки" війну сприймають як гру

У мирний час Олексій Бик був журналістом, але після початку російської агресії вступив до лав ДУК "Правий сектор". В інтерв’ю сайту "24" друг Бик,як називають його побратими, розповів про те, що може означати легалізація для бійців "Правого сектору", як ДУК сприймають на Донбасі та пояснив, чому всі правосеки – це великі діти

ДУК залишається останнім добровольчим батальйоном, котрий не перейшов під юрисдикцію офіційних силових структур. В чому складність перебування бійців саме у добровольчому батальйоні, який не є офіційним?

З точки зору військової – відсутність зброї, важкого озброєння, бронетехніки, яка вкрай необхідна при такій щільній артилерійській війні, яка зараз у нас триває. Стрілкових боїв зараз практично немає, вони відбуваються набагато рідше, ніж артилерійські дуелі. За цю війну я під "Градами" пролежав більше, ніж стріляв.

По-друге, через те, що ми не легалізовані, у нас немає абсолютно ніякого соціального захисту. У випадку поранення чи, не дай Бог, загибелі наші сім’ї не отримують нічого. Ну і, по-третє, згідно законів України ми, фактично, вчиняємо злочин. Те, що Добровольчий український корпус воює на Сході України – це кримінальний злочин. Це парадокс.

Тобто, теоретично, вас усіх можуть заарештувати за те, що ви добровольці?

Теоретично – так. За законом, зброя може бути тільки у військових, працівників правоохоронних органів і у тих, хто має на неї дозвіл. Оскільки у нас не йде ніякої війни, немає військового стану – ми не маємо права брати в руки зброю і йти стріляти в людей. Тому, як це не парадоксально, якщо сьогодні ми хочемо захищати Батьківщину, то мусимо порушити закон. Так, закон – дебільний, він вимагає поправок, він вимагає внесення у нього нових понять. Ця війна показує, що він уже застарілий. Він не передбачав того, що у нас може бути настільки високий патріотичний дух, що 10 тисяч чоловік поїдуть на війну. Але, як казав один дядько, маємо те, що маємо.

Окрім зброї вам же потрібно щось їсти, потрібна форма. Як ці питання вирішуються?

Волонтери. Це те, чого в історії ще ніколи не було, і в чому ми стали новаторами. Волонтерський рух настільки потужний, що він часто заміщає собою офіційні державні поставки.

Уяви собі Путіна, купу його кабінетних аналітиків, які сидять і рахують: "Значить так, зараз ми зайдемо в Крим, потім зайдемо на Донбас, потім відріжемо шматок території по Дніпру, потім ще трошки відріжемо від України"... От вони так розраховують, беручи до уваги всі фактори – політичну та економічну ситуацію, настрої, своїх диверсантів, розвал армії, зраду силовиків та СБУ. Вони все порахували, окрім двох нюансів.

Яких?

Того, що люди реально масово стануть і поїдуть з ними воювати, вони передбачити не могли. Тому що або судять по хибних звітах, які їм надсилають їхні агенти, або по своєму власному народу, який воювати так не готовий. Друге, чого вони не змогли врахувати, тому що його просто ніколи не було в історії – настільки масовий і потужний волонтерський рух.

Грубо кажучи, станом на березень минулого року у нас взагалі не було нічого: ані армії, ані влади, ані СБУ, ані нації, за великим рахунком. Станом на травень минулого року у нас уже почало все це з’являтися. Станом на сьогодні ми вже можемо говорити, що це вже відбулося.

ДУК, при всіх своїх негараздах – це патріоти-добровольці. Я от гуманітарій з незакінченою вищою і без жодної військової підготовки. Таких як я – у нас більшість. Росія до нас закидає свою спецуру – десантників, спецназ... Підготовка кожного триває роками і коштує певну суму грошей. Реально виходить, що ми більш боєздатні, тому що ми їх товчем, як сидорову козу. Саме тому впевнений, що ми цю війну виграємо.

Уточни.

Неможливо таке задавити. Звісно, у Путіна військ більше, ясно, що кількісно вони нас тупо закидають. Але ж ми підемо в партизани. Партизанської війни вони не витримають. Вони обіцяли за вісім днів Київ взяти, а замість того за вісім місяців один маленький аеропорт не могли взяти, в якому, іноді, по 20-30 чоловік сиділи.

На Донбасі полишалися найманці або кадрові російські військові

Певний тиск на родини бійців ДУКу існує?

Знаю, що на родини побратимів робилися спроби тиску. З моєю родиною нічого такого не було. Єдине, от мені на день народження дзвонили сепари та "вітання" від Мотороли переказували. Казали щось типу "Ну, че ты? Когда будеш в аэропорту?". Я йому порадив не запитувати дурниці та приїхати до аеропорту – навіть якщо мене би там не було, йому би все пояснили.

Моторола, наскільки я знаю, також має особисті рахунки із твоїм побратимом Бєсом. Особисті рахунки сепаратистів із бійцями ДУКу – це норма, вони вас не люблять?

Ну не так, щоб не люблять… Перш за все треба сказати, що власне сепарів лишилось дуже мало. Ідейних місцевих, які прийшли воювати за Донбас і за якийсь абстрактний "русскій мір" вже практично нема. Полишалися найманці, які воюють за гроші, або кадрові російські військові.

Найманці з Росії чи з України?

Я так розумію, що з усього світу. Є і чеченці, буряти, казахи якісь пробували приїжджати. Але, до речі, казахів за такі спроби вдома саджають. Казахстан з Росією дружить, але "русскій мір" вони не хочуть, вони його вже побачили – "Спасибо, не надо!".

Щодо ставлення до ДУК – вони реально нас бояться. Навіть кадрові російські військові. Особисто бачив, як до нас привозили полонених росіян з мокрими штанами. Вони дорогою дізналися, що потрапили в полон до правосеків, і до нас їх привезли вже у стані повної неадекватності, з повними штанами хоробрості і "русского міра".

На "Правий сектор" працює найкрутіша рекламна агенція світу – Кремль

Якщо бійці "Правого сектору" потрапляють в полон?..

То шансів вижити у них дуже мало. По-перше, вони на нас дуже злі, це зрозуміло. Разом з тим – це для них бізнес.

Тобто?

В прямому сенсі. Під Савуркою загинув наш побратим, тіло забрати ми не могли, тому що був дуже щільний вогонь. Вночі поїхали забирати – тіла нема.

А де?

Сепари забрали.

Нащо?

Продали нам потім. За гроші.

Іноді вони нам тіла побратимів продають за гроші, іноді – вимінюють на полонених.

І скільки вони просять за тіла загиблих?

Різні суми. Умовно кажучи – 20 тисяч доларів. Буває більше. Вони знають, що правосеки своїх не кидають навіть після смерті. Для них це бізнес, а бабло не пахне.

Ти уяви собі, умовно кажучи, якогось бурята, який в житті грошей в руках не тримав, бо їх не було. А сюди приїжджає і одразу – бац! – сума. Бачить місто, в якому машини, в квартирах – плазми, комп’ютери, техніка, а він з автоматом і може просто прийти і все це взяти. Уявляєш, що там зараз робиться? Влітку і восени з Донецьку і Луганську фури з майном на Росію шли потоком.

Місцеве населення до бійців ДУКу як ставиться?

По різному. Ті, хто вже встиг побачити, що таке "русскій мір" (от, скажімо він трошки приходив у той район, де наша база розташована), більше його бачити не хочуть. Там на правосеків дивляться як на суперлюдей і захисників. Для розуміння ситуації: ми, наприклад, приходимо в магазин, купуємо цигарки, даємо якусь двадцятку, тьотя на нас дивиться і каже: "А те не давали денег". В порівнянні все дуже швидко пізнається.

"Правий сектор", звісно, страшний, але це переважно через те, що на нас працює найкрутіша рекламна агенція світу – Кремль. Ми їм дуже вдячні за піар, бо при нашому мінімальному бюджеті це просто феноменальна допомога розвитку українського національно-патріотичного руху.

На Донбасі ситуація складніша. Там є різні люди. Є ті, хто приходить на блокпости і розказує, хто де у Донецьку стоїть.

Є такі, хто спочатку приходить до вас розказує, а потім швидесенько перебігає, і розказує противнику де ваші блокпости стоять?

Впевнений, що є.

Буває так, що людина стоїть, у неї в даху діра, і видно, що снаряд прилетів з Донецька – тобто, то по-любому не ми – а вона тобі каже: "Це все ви винні! Якби ви тут не стояли – вони б у нас не стріляли". Або, наприклад: "Если бы не ваш Майдан, этой войны бы не было вообще". Але ж ти розумієш, що російська пропаганда придумана не для того, щоб її можна було так легко перекреслити логікою і здоровим глуздом.

Якщо відбудеться легалізація ДУКу, це полегшить життя бійцям?

Будуть і полегшення, і певні складнощі. Полегшення – тому що нам офіційно нададуть зброю, артилерію, техніку. Ми зможемо проводити набагато крутіші операції. Достатня кількість зброї дозволить нам вивести більше людей на передову, тому що зараз ми обмежені кількістю наявних "стволів". Відповідно, ми станемо більш ефективними. Ускладнення – ми будемо змушені тісніше координувати свої дії із Збройними силами, будемо вимушені підкорятися наказам голови Генштабу, а це означатиме ще більше втрат.

Чому?

Тому що в цій війні занадто часто бувало так, що якщо маєш справу із Збройними силами, то чекай, що тебе хтось десь зіллє. Не на рядовому рівні, не на рівні командирів середньої ланки, на рівні штабів.

А статус учасників бойових дій отримаєте?

Дуже ймовірно. Але зараз ускладнення з отриманням статусу учасників АТО є навіть у вояків Збройних сил, які воюють там місяцями.

ДУК – це компанія інтелігентних людей, які виконують обов’язок кожного патріота

Кого беруть у ДУК?

Практично всіх. Я взагалі до нього потрапив без всяких попередніх вишколів чи співбесід. Просто приїхав і лишився.

Соціальний статус, освіта і підготовка – не мають значення?

Взагалі. У нашій боївці, наприклад, я – журналіст, є ще менеджери, екскурсоводи, є один колишній гід із Таїланду, є плиточники, звукорежисери, архітектор, татуювальник... Тобто, ДУК – це компанія інтелігентних людей, які разом виконують обов’язок кожного патріота – мочать сепарів. В хорошій компанії війна протікає легко і невимушено.

Зрозуміло, що будуть питання до стану здоров'я та фізичного стану. Якщо хтось прийде на одній нозі, то, швидше за все, якщо його і візьмуть, от далі бази він не поїде. Але якщо приходить чоловік з пузіком – виправимо. Зараз війна настільки мобільна, використовується стільки техніки, що фізичний стан важливий, але уже не є настільки критичним.

Кого точно до вас не візьмуть?

Явних маргіналів. Тих людей, яким би ти не довірила зброю. От уяви собі образ людини, якій б ти не дала в руки зброю – оце приблизно те і буде, думаю.

Ти казав, що наймолодших і найстарших бійців ДУК точно не беруть на бойові виїзди. Чому?

Ну, раніше не брали тих, хто молодший 18 років, зараз, здається, до 21 продовжили цей вік. Вони занадто молоді, фактично – ще діти. Їм ще жити і жити. Просто шкода. Ми не можемо все покоління чоловіків покласти на цій війні. Нам потрібні ще козаки.

Ну, а щоб на виїзд потрапила людина, старша 50 років, потрібно, щоб вона трималася реально бодрячком. В такому віці часто падають зір і слух, можуть бути не в порядку нерви, може бути купа болячок. Це важливо, бо ти ж розумієш, що на війні навіть мозоль – це проблема. При чому не лише твоя – а спільна всієї групи.

"У "Правому секторі" бійці ставляться до подій по-дитячому"

Ти часто повторюєш, що правосеки – вони як діти. Чому?

Ну як тобі сказати. Якщо говорити об’єктивно, то ми живемо у піонерському таборі, де за хорошу поведінку іноді дозволяють пограти у правдивий "Контр Страйк". Звучить смішно, але так і є. Уяви собі табір, де тусується купа правосеків. Приїжджають волонтери, привозять прилад нічного бачення до гранатомета. І посеред ночі вся база тулить на полігон через ліс випробовувати цю няшечку. Нічний приціл до РПГ-7 – це ж вау і мімімі, тому всі біжать подивитись.

Вони реально війну сприймають як гру.

Через таке ставлення вашим бійцям легше потім повертатися з війни до дому?

Думаю, що так. Війну ніхто не сприймає як особисту трагедію. Так, є загроза, постійна небезпека, але, разом з тим, є і азарт. Всі хочуть перемогти в цій війні. Всі хочуть накидать сепарам. І чим більше, чим швидше – тим краще. Люди себе поводять так, ніби вони на вишкольні ігри приїхали – команда на команду, азарт, вперед!

Ідейна підготовка у нас теж досить висока практично у всіх, але, разом з тим, багато в чому всі ставляться до подій по-дитячому.

Ти можеш порівняти ідейну підготовку ДУКу і тих, хто воює під керівництвом Міноборони чи ЗСУ?

Можу. Я був під Дебальцевим, наприклад, і бачив різницю. Було дуже важко дивитися на все те – дійсно народ стояв деморалізований. Не всі. Багато підрозділів, які воюють з азартом. Але, я так розумію, що, у більшості своїй, мобілізовані не хочуть воювати. У більшості своїй вони на цю війну не збирались. Під Дебальцевим здорові дядьки стояли перелякані. Це був дуже різкий контраст із тим, що відбувається у нас у "Правому секторі". Навіть не знаю, як це описати. Ну, умовно кажучи, це як порівнювати Чака Норріса і Михайла Пореченкова по ефектності та ефективності.

З того, що я бачив … Ну, щоб ти зрозуміла, правосеки, наприклад, на війні усюди ходять зі зброєю. Під Дебальцево я бачив десятки людей, які тиняються просто так із цигаркою в зубах. Питаєш у нього, де автомат, каже – "а десь там, у бліндажі". Багато хто чекає, поки буде команда драпать.

Але ж не всі такі?

Не всі. На щастя, в районі Донецька у нас стоять дуже бойові хлопці – 93-тя, 95-та, 79-та, "Дніпро-1". З ними у цьому сенсі приємно мати справу. Мало того, що воюються з охотою, так у них багато хто – танкові екіпажі, наприклад – беруть собі назви, вигадують емблеми. Вони брендуються, ставлять свою торгову марку. Ці хлопці воюють настільки гарно, що їм за це не соромно. Це дуже круто.

Мені приємно думати, що багато в чому, це заслуга "Правого сектору". Одна справа, коли ти воюєш за контрактом. Інша – коли ти бачиш, що поряд хлопці абсолютно не навчені, не озброєні, з голими руками, і вони не бояться. Для них це теж певний виклик. Були уже історії на фронті, коли давалася команда про відхід (не буду вказувати, де і які підрозділи), "Правий сектор" відмовлявся йти, і вони теж лишалися, тому що їм було западло перед пацанами показати, що вони драпають. Командири деяких підрозділів навіть просили наших командирів: "Хлопці, ви тільки не відходьте, бо якщо ви теж відійдите, нам буде така сама команда. Поки ви тут стоїте, нас командування не зможе забрати, бо для них це буде моральний удар".

Часто від наймолодших бійців мені доводилося чути, що сепари – фігня, а от мама – то страшна сила. У "Правому секторі" теж такі думки є?

Ну, от моя мама досі не знає, що я на війні. Не знаю, як їй це сказати. Розумію, що вона колись дізнається. Питання лише в тому, наскільки швидко вона прочитає мій Facebоok, грубо кажучи. Живе вона на периферії, новини до неї доходять не так швидко. На центральних каналах та у виданнях, які наші сусіди виписують, я намагаюсь не світитися. Але земляків на війні я вже зустрічав. Рано чи пізно до неї якість чутки дойдуть, зрозуміло. Але, так, маму я боюся.

А інші бійці?

Так само. У багатьох є така штука. У нас була смішна історія, коли одного бійця мама, яка приїхала просто на блокпост, намагалася з війни за вухо забрати. Ми кажемо: "Що ж ви робите? Він же чоловік!". Вона відповідає: "Та який він чоловік? У нього скоро друга четверть починається". Нам хлопак, коли приїхав, сказав, що йому вже 19, а йому 16 насправді. А як ти зараз розбереш, якщо він більший від мене?

Так що мама – то таки страшно, в тому сенсі, що не хочеться її лякати чи засмучувати.

Читайте також: Боєць "Правого сектора" розповів про війну та мистецтво

Всі фото: Facebook