Рік 1887. Команда «Тоттенхем Хотспур» проводить свій перший поєдинок з новою назвою. Їхній суперник – «Даял Сквер». Ця команда ще кілька разів мінятиме назву перш, аніж стати «Арсеналом». Так народжувалося дербі Північного Лондона. Цікаво, що той, перший матч так і не дограли. За 15 хвилин до фінального свистка арбітр вирішив, що сутінки заважають футболістам грати. На момент зупинки поєдинку рахунок був 2:1 на користь «Хотспур».

На той час протистояння цих команд не мало ніякого підтексту і, тим паче, жодної підстави стати одним із найпринциповіших протистоянь бабці Англії. Адже «ґунери» були ще командою із Південно-Західного Лондона, а «шпори» взагалі представляли графство Міддлсекс (округ Тоттенхем приєднали до Лондона аж у 1965-му).

Сер Генрі Норріс - другий справа

Все стало з ніг на голову, коли керівником «Вулвіч Арсенала» (на той час команда називалася саме так) став сер Генрі Норріс, якого буквально демонізують прихильники «Тоттенхема» всіх часів. У 1913 р. «гармаші» переїхали на легендарний «Хайбері», що зовсім поруч від «Уайт Харт Лейн» - домашньої арени «Хотспур». Три милі – це, погодьтеся, замало й для невеликих міст. А що вже казати про Лондон?

У 1919 р. – ще один конфлікт. «Тоттенхем» вибув із дивізіону найсильніших. Натомість, у зв’язку із розширенням Ліги, підвищились у класі відразу три команди – «Дербі Каунті», «Престон» та «Арсенал». І якщо з двома першими все зрозуміло – вони посіли дві найвищі сходинки в другому дивізіоні. Тоді як «ґунери» були тут лише шостими і здобули місце в еліті завдяки голосуванню делегатів Ліги! Тут і проявився у всій красі талант закулісної гри сера Генрі, якого, до слова, у 1929-му році заборонили займатися будь-якою діяльністю, пов’язаною з футболом. Утім запізно. На той час «гармаші» та «шпори» вже були заклятими ворогами. Адже перед голосуванням в 1919-му «Хотспур» небезпідставно сподівались зберегти прописку серед найсильніших без підкилимщини. Цікаво, що після сумнозвісного голосування «Арсенал» жодного разу не покидав дивізіон найсильніших, встановивши тим самим абсолютний рекорд Англії.

- Це Судний день, знаєш таке?
- А що це?
- Ну це, знаєш, останній день Землі. Коли людство судитимуть за всі злочини, яке воно вчинило і так далі…
- І побачать хто потрапить до раю, а хто до пекла, і все таке?
- Ага. І ще одне місце, як воно називається?
- Чистилище.
- Чистилище?
- Чистилище – це щось посередині. Ти не був повним лайном, але й дуже класним не був також… Як «Тоттенхем»… Ти віриш у все це, Кен?
- У «Тоттенхем»?

(с) "Іn Bruges"

І приблизно так воно й було. Так, «Хотспур» здобули в своїй історії 2 чемпіонські титули, 8 кубків і навіть 3 єврокубки. Однак «Арсенал» завше був трохи кращим. Особливо в епоху Венгера. Востаннє «Тоттенхем» закінчував чемпіонат, перебуваючи в таблиці вище від заклятих суперників ще в сезоні 1994/95. Не краще йшли справи у «шпор» і в дербі Північного Лондона. 7 листопада 1999 року «півні» здолали «Арсенал» із рахунком 2:1. І після того не перемагали «гармашів» у чемпіонаті більше десяти років! Капітулювати «ґунерів» «Хотспур» зуміли аж із 22-ої (!!!) спроби, в півфіналі Кубка ліги два роки тому. «Тоттенхем» розтрощив Венгерову молодь із рахунком 5:1, потім у фіналі переграв «Челсі» і здобув наразі останній трофей у своїй історії. Тепер настала черга перемагати і в чемпіонаті.

Як би я не симпатизував «Арсеналові» як потенційній «третій силі» в англійському футболі, ЦЕ дербі «каноніри» повністю програли. Господарі «Уайт Харт Лейн» не просто забивали, вони робили це тішачись і насолоджуючись футболом. 19-річний Денні Роуз дебютував у прем’єр-лізі просто фантастичним голом – не часто м’яч так лягає на ногу. Тим часом валлійський захисник Гаррет Бейл попробував форвардського хліба і скористався диво-пасом Дефо. Гол Бендтнера вже нічого не змінив – перемога «Тоттенхема» 2:1.

Це дербі багато що означало для обох команд. «Шпори» не просто перемогли суперників, вони позбавили їх мрій про чемпіонський титул, яким «гармаші» марять останні 6 років. Для самого «Тоттенхема», можливо, настав час, коли «Хотспур» перестануть бути «командою із чистилища». Від «Манчестер Сіті»/четвертого місця/путівки до Ліги Чемпіонів «Тотнем» відділяє п’ять матчів і лише одне очко.

Завершити матеріал і не згадати про знову підданого шаленій обструкції Сальзіра (Сола) Кемпбелла я просто не мав права. Велетенський захисник, у січні повернувшись із небуття («Кока-Кола-2»), знову вийшов на поле проти тих, хто колись його боготворив, а зараз ненавидить. Саме Сол, а не трохи призабутий сер Генрі, є сьогодні втіленням ненависті фанатів «шпор» до своїх сусідів. Вихованець «Тоттенхема», провівши в футболці команди 12 років, у 2001-му шокував «Уайт Харт Лейн», перейшовши до «Арсенала». Саме в складі «ґунерів» Кемпбелл виблискував найяскравіше, здобув 2 титули чемпіона, став 4-разовим володарем Кубка Англії. Та ще й мало не став героєм фінала Ліги Чемпіонів, забивши у фіналі 2006-го гол у ворота «Барселони».

Чим більше досягав Сол у червоній футболці «Арса», тим більше ненавиділи оборонця за три милі від «Хайбері». Інакше як «Іудою» фани «Хостпур» футболіста не називали. Більше того – в фольклорі «шпор» з’явилася пісенька, яку в пристойному товаристві краще не співати. Якщо Вам цікаво наскільки співучою є «Єврейська армія» (а саме «Yid Army» є найпотужнішою фан-групою «Тоттенхема»), то краще пошукайте в Ютубі не «Sol sol wherever you may be», а «The PUMA Hardchorus». Тоді почуєте красиву серенаду до Дня святого Валентина. Серйозний контраст – пісня про Кемпбелла. Цитуючи її, оглядач «The Daily Telegraph» Роб Келлі жахається тому, що лине з трибун на дербі Північного Лондона. Спочатку – діагноз у захворюванні СНІДом і психічною хворобою, а в кульмінації наполегливе бажання продублювати для Сола долю Іуди біблійного. Не залишаються в боргу й «гунери». Вони вже не вперше вітають «Хотспур» своєрідним шипінням, імітуючи звук газової камери. Про прізвисько фанатів «Тоттенхема» я вже написав трохи вище… Вигуки стосовно сексуальної орієнтації арбітра, які подекуди лунають із українських трибун, погодьтеся, видаються дитячим белькотінням.