Переховуватися тим, хто втік з армії, часто доводиться у підвалах чи квартирах родичів, а члени їхніх сімей теж отримують вироки. Журналісти BBC зібрали історії росіян, які дезертували з армії, та були змушені поневірятися та ховатися від правоохоронців і військових.

Цікаво Окупанти після повернення з війни вбили та покалічили майже 500 росіян, – ЗМІ

Вранці 23 березня 2023 року до будинку культури у станиці Урухська у Ставропілля під'їхав на мотоциклі 26-річний Дмитро Селігіненко. Приїхав туди він зі своєю дівчиною – їй треба було сплатити за комунальні послуги, і Селігіненко погодився її підвезти.

Поки хлопець із дівчиною їхали селом на мотоциклі, їх помітив його колишній однокласник Андрій Совершеннов. Він після школи пішов працювати до МВС та став дільничним поліцейським. Селігіненко ж був мобілізованим молодшим сержантом, який не повернувся з відпустки до частини. За кілька тижнів до їх зустрічі одному колишньому однокласнику надійшла ухвала про розшук іншого за статтею про самовільне залишення частини.

Совершеннов у поліцейській формі покликав ще двох співробітників військової поліції та поїхав до будівлі клубу затримувати Селігіненка.

Там він застав Селігіненка та схопив його за куртку, проте юнак встиг швидко подзвонити мамі. Мати з вітчимом, Олександром Грачовим, водієм "Ставропольводоканалу", негайно примчали на "москвичі".

Батьки Селігіненка пізніше в суді наполягали, що ще в школі між їхнім сином та майбутнім поліцейським стався конфлікт, який викликав особисту ворожість, і що саме цією неприязню пояснювалася неправомірна, на їхню думку, спроба затримання.

Самого Олександра Грачова дільничний також знав ще зі школи. Один із військових поліцейських свідчив, що "з їхньої розмови було ясно, що вони були знайомі". Пізніше Грачова засудять за статтею про застосування насильства щодо представника влади – цим представником і став дільничний Совершеннов.

Як випливає з вироку зі знеособленими даними, Грачов підбіг до Совершеннова та почав силою відтягувати його від пасинка. Потім чоловік вихопив у дільничного з рук наручники та зі словами "арештуй краще мене" застебнув їх однією стороною на зап'ястя своєї руки.

Пізніше, коли подію обговорювали у міських групах у забороненій в Україні соцмережі "ВКонтакті", родички Селігіненка наполягали, що хлопець "взагалі не робив нічого протизаконного, не повертаючись до частини".

У коментарях жінки розповідали, що Дмитру Селігіненку вручили повістку на війну в Україні за два дні після оголошення Путіним часткової мобілізації. Загалом разом з ним тоді мобілізували дев'яносто людей, усіх їх доставили до військової частини у Будьонівську.

Прямо на призовному пункті, за словами родички, у Селігіненка виявили коронавірус. Від госпіталізації юнак відмовився і за два тижні у складі підрозділу вибув воювати в Україну.

У січні 2023-го, за словами родички, він отримав обмороження грудної клітки та живота, після чого Селігіненку дали відпустку на десять діб. За кілька днів після приїзду додому його прооперували. У частину він уже не повернувся.

Як випливає з коментарів у "ВКонтакті", сім'я розраховувала, що мобілізованого юнака після ковіду, обмороження та операції мали направити до військового госпіталю та військово-лікарської комісії для зміни категорії придатності, а не гнати назад на фронт. Серед іншого, сім'я зверталася за допомогою до "Комітету солдатських матерів".

Під час сутички біля будинку культури й Грачов, й мати Селігіненка кричали дільничному, що він не має підстав затримувати їхнього сина, і вимагали пред'явити документи про розшук.

Під тиском батьків дільничний Совершеннов відстебнув наручник з Олександра Грачова і справді поліз діставати ухвалу про розшук. Проте папір батьків не переконав – вони наполягали, що якщо дільничний не є військовослужбовцем, то й не має права затримувати їхнього сина, і продовжили відштовхувати його.

Тоді Совершеннов вирішив заарештувати вже Грачова, заломив йому руку за спину і спробував знову надіти щойно зняті кайданки, але зробити це не вдалося. Далі, за версією дільничного та інших поліцейських, Грачов виявився сильнішим, звільнився від захоплення, навалився на Совершеннова зверху і почав його бити.

За версією матері Селігіненка ж, навпаки, поліцейський видерся на її чоловіка і почав його душити, поки вона своєю чергою намагалася поліцейського від чоловіка відтягнути. Раніше вона встигла зателефонувати до своєї матері, бабусі мобілізованого, яка теж примчала до Урухського Будинку культури.

Сам Дмитро Селігіненко тим часом стрибнув за кермо батьківського "москвича" та помчав у невідомому напрямку. Самостійно затримати Олександра Грачова Совершеннову не вдалося, він викликав підкріплення.

Бабуся Селігіненка викликала швидку допомогу для Грачова, поліцейські – для Совершеннова, після чого дві машини, що прибули, відвезли обох до місцевої лікарні. Дільничний провів там чотири дні, а Грачов десять днів лікувався вдома, амбулаторно, випливає з вироку.

Уся подія зайняла менш як двадцять хвилин – дівчина, яка перестала оплачувати комуналку і вийшла з будівлі, застала вже наслідки.

Мати та вітчим Селігіненка пізніше написали заяву в поліцію про те, що Совершеннов нібито вимагав у їхнього сина 150 тисяч рублів, обіцяючи допомогти з військово-лікарською комісією, і коли він відмовився, вирішив із помсти його затримати.

Слідчий комітет провів перевірку та відмовив у порушенні кримінальної справи про здирство "у зв'язку з відсутністю події злочинів". Андрій Совершеннов продовжує працювати дільничним.

Майже через рік, у березні 2024 року Олександра Грачова засудили до штрафу 150 тисяч рублів. У вироку Грачову окремо згадувалося, що його пасинка Дмитра Селігіненка за цей час так і не знайшли.

Навесні 2024 року в Бурятії засудили до колонії одразу двох членів однієї родини із села Шаралдай – мобілізованого військового Віталія Петрова та його тещу Лідію Царегородцеву. Петрова судили за залишення частини, Царегородцеву – за травму поліцейському під час затримання зятя.

У грудні 2023 року четверо поліцейських двічі приїжджали до будинку, де ховався мобілізований. Вперше Петрова вони не знайшли – теща його не видала. Але за годину до них "надійшла додаткова оперативна інформація" про те, що в будинку є "ящик у підвальному приміщенні, спеціально замаскований під чорнозем".

Бабуся з онуками збиралися лягати спати. Потім вони розповідали в суді, як поліцейські стукали у вікна та двері, погрожували: "Відчиняй, чи ми розіб'ємо вікна!", – розкрили запори в сінях. А увірвавшись у будинок, рухали меблі, відчиняли шафи, розтинали половиці сокирою. Царегородцева стверджувала, що документів на обшук та свої посвідчення вони не надали.

Старша з них після полиції зняла сліди нічного обшуку на відео. Зйомка не допомогла – суддя переглянув відео, але вирішив, що "достовірно встановити факт того, що на цьому записі відображено події саме того дня, неможливо". Суд повірив силовикам, що вони показали посвідчення, а обшуку взагалі не проводили та речі "не переміщали".

Під полицею, де були соління, силовики виявили дерев'яний короб, засипаний чорноземом і закритий чорною ганчіркою – так, що він зливався з темрявою в льоху. Відсунувши короб, вони знайшли Петрова, що сховався там.

Майже рік тому, у січні, Петрова відпустили з фронту додому у зв'язку зі смертю мачухи. Він повернувся до військової частини із запізненням на день, посварився з комбатом та поїхав додому. У червні його знайшли, доставили назад до частини, а звідти – до військового шпиталю. Згідно з протоколом слідства у справі Петрова, військового "турбував головний біль". Сама вона стверджувала, що стосовно зятя "чинилися насильницькі дії та здирництво у військовій частині", а сам він у момент затримання був "непридатний до служби".

Зі шпиталю він теж втік – як зазначено в тому ж протоколі, "злякався, що його повернуть у зону спеціальної військової операції" та "вирішив ховатися". У суді він казав, що підписав цей протокол, не читаючи під тиском.

Знайоме зі справою Петрова джерело BBC каже, що коли за тим вперше приїхали силовики, щоб повернути в частину, сусід мобілізованого врізався в машину військового – і за це у Петрова вимагали гроші "на ремонт". Він спробував скаржитися на здирство, але "зрозумів, що все це безглуздо, від усього відмовився, не довів це до логічного кінця".

У сім'ї до та під час війни були непогашені борги за кредитами та за ЖКГ, випливає з рішень мирового судді. Ночувати Петров іноді приходив додому.

"Віталя, вилазь, стрілятиму", – попередив виявленого в льоху втікача начальник карного розшуку Баїр Раднаєв. Чоловік "виповз через отвір", на нього одягли кайданки. Доньки кинулися до батька.

За словами Царегородцевої, Раднаєв ударив зятя головою об одвірок, штовхнув онуку, а саму пенсіонерку вдарив кулаком у груди та схопив за коси. Поліцейські це заперечували.

Силовики стверджують, що Лідія Царегородцева нібито загрожувала їм спочатку ножем та кричала, що вже відсиділа 16 років за вбивство. Жодних даних про це в судових документах немає.

За версією поліцейських, ніж вони у Царегородцевої забрали. Та жінка, захищаючи зятя, налила з чайника окріп у пластмасовий ківш і з погрозами хлюпнула в обличчя Раднаєву.

За версією пенсіонерки, до ножа та ковша вона не торкалася, а випадково перекинула чайник, що стояв на мікрохвильовій печі, зачепившись за провід, коли її тягли за волосся.

Петрова, попри мороз, вивели на подвір'я без теплого одягу. Дочки побігли за ним босоніж. Одна з них описувала в суді, як потерпілий поліцейський прикладав до обличчя сніг, тому що йому палило обличчя, а його колега, взявши затриманого за комір кофти, став "бити його обличчя об профлист" і потім вдарив шокером.

Раднаєва з опіком очей та обличчя на швидкій повезли до лікарні, Петрова – до відділу поліції. А вже вдень прийшли за тещею та посадили її під домашній арешт. У результаті доньці Царегородцевій довелося наймати адвокатів і їй, і чоловікові. Захисник пенсіонерки наполягав у суді, що вночі поліцейські вчинили "фактично втечу з місця події", що говорить про незаконність їхніх дій та "спробу приховати конфлікт".

Питання викликає і твердження поліцейських, що вони показали посвідчення пенсіонерці. Жінка говорила, що вони представилися лише усно, і на слідстві називала потерпілого Гармаєвим, але, за даними МВС, посаду начальника розшуку обіймав Раднаєв. Те, що саме він постраждав, підтвердив один із поліцейських, які були з ним.

Суд усі доводи захисту відкинув і у травні 2024 року засудив пенсіонерку до колонії на два роки. Раднаєв просив також стягнути з неї мільйон рублів, але суд стягнув 100 тисяч.

Петрова засудили на місяць раніше. Його звинувачували у дезертирстві, але суд перекваліфікував справу за більш м'якою статтею про самовільне залишення частини. Показання про здирство в частині суд розцінив як спробу уникнути відповідальності за самоволку і засудив мобілізованого до шести років позбавлення волі. Провину Петров визнав, але в апеляції просив пом'якшити вирок.

У Росії у 2024 році суди стали виносити по 800 вироків на місяць за самоволку, невиконання наказу та дезертирство. Кількість таких справ у судах зросла більш ніж удвічі порівняно з попереднім роком, а всього з початку війни перевищила 10 тисяч, підрахувала "Медіазона". Офіційну статистику у таких справах влада не публікує.

При цьому для жителів Бурятії ймовірність загинути на війні в Україні на даний момент у 33 рази вища, ніж для москвичів, – такого висновку можна дійти, якщо співвіднести останні дані про загиблих росіян.

У підвалі сільського будинку переховувався ще один мобілізований – Роман Євдокимов з Урлуцького сільського поселення в Забайкальському краї.

Як випливає із вироку, мобілізований 34-річний на той момент Євдокимов був у жовтні 2022 року.

У частині Євдокимов пробув близько місяця і наприкінці листопада звідти самовільно поїхав – чоловік боявся загинути під час бойових дій і на війну йти не хотів. Спочатку він кілька днів прожив зі своєю громадянською дружиною в орендованій квартирі, а потім повернувся до Урлука, де ховався в хаті біля тещі.

Затримали його 18 січня 2023 року. Військовому комісаріату про те, де саме ховається чоловік, розповіла співробітниця адміністрації села.

Близькі намагалися сховати втікача до останнього – зокрема, співмешканець тещі збрехав дільничному, що мобілізований ховається зовсім в іншому місці, і навіть зголосився туди його відвести. Однак була зима, лежав сніг, і дільничний, як описано у вироку, "через відсутність відповідних слідів на снігу, запропонував Свідку повернутися до будинку". Повернувшись, поліцейський виявив Євдокимова, що ховався в підвалі.

Читинський гарнізонний військовий суд засудив Романа Євдокимова до семи років колонії за дезертирство. Вирок набув чинності у квітні 2023 року.

Проте не минуло й року, як уже у лютому 2024-го Євдокимов знову повернувся до рідного села.

Після вироку Євдокимов ухвалив рішення все ж таки виїхати на війну в Україну – тепер уже не як мобілізований, а як засуджений, завербований Міноборони Росії. Чоловік потрапив у той період 2023 року, коли російське міноборони ще діяло за схемою, вигаданою ПВК "Вагнера": помилування президента, шість місяців на передовій штурмовиком, після цього повернення додому.

З огляду на те, що в Росії ні мобілізованим, ні звичайним контрактникам не дозволяють повернутися додому до кінця війни, саме завдяки своїй втечі з частини та вироку за дезертирство Роман Євдокимов значно скоротив термін своєї участі в бойових діях – з безстрокового до пів року. Втім, чи це було свідомим планом.

Єдиним документом на руках Євдокимова під час повернення була довідка про помилування. Штурмовики не отримували ні статусу військовослужбовця, ні добровольця – тим, хто вижив, не видають ні військові квитки, ні довідки про поранення, ні посвідчення ветеранів бойових дій. Наразі десятки колишніх ув'язнених судяться через це з міноборони.

За словами співробітниці адміністрації сільського поселення, вона кілька разів просила Євдокимова з'їздити до військкомату до міста Петровськ-Забайкальського за чотири години їзди від Урлука, щоб "відновити документи". Поки що чоловік, за її словами, цього не зробив. Коли він планує повертатись із лісу, чиновниця не знає.

Сестра Романа Євдокимова розповіла, що перші два місяці після повернення її брат не виходив на вулицю, бо в нього сильно боліла голова та йшла з носа кров. Сестра пов'язує це з отриманою контузією – Романа дуже уразило під час вибуху. Від госпіталізації він тоді відмовився, сказав, що відлежить.

Зараз її брат, за словами жінки, "рветься сюди-туди" – Євдокимова, який спочатку ховався від мобілізації, війна поламала так, що тепер він хоче на неї назад.

Закінчив 9 класів, читати та писати не вміє, багато років перебуває на обліку у лікаря-психіатра, офіційно не працював, але за усним договором підробляв на пилорамі. Так у вироку суду характеризувався житель міста Микільська Пензенської області 38-річний Олександр Галин.

У квітні 2023 року Галин одружився. Через два місяці його дружині зателефонувала сестра з Москви та попросила їх на кілька днів дати притулок племіннику – той був мобілізований на війну з Україною, якийсь час провів на фронті, повернувся до частини, а потім втік з неї й тепер ховався від військової комендатури.

Племінник приїхав увечері 27 червня. Наступного ранку Галин з дружиною пішли на роботу, а племінник пообіцяв їм піти протягом дня. Однак натомість він залишився в них удома і напився – спочатку один, а потім продовжив випивати вже разом із тіткою, що повернулася.

Сам Галин від алкоголю відмовився, сходив допомогти по господарству сусідові, а повернувшись, сів вечеряти. До цього моменту племінник допився до того, що почав матюкати господиню вдома і висловлювати Галину "претензії в грубій формі через те, що він погано розмовляє" – у чоловіка був дефект промови після операції в дитинстві.

Галин заступився за дружину і зажадав, щоб гість заспокоївся і "перестав поводитися потворно", йдеться у вироку. П'яний племінник "на прохання не реагував, продовжував поводитися агресивно і висловлюватися нецензурно", і тоді Галин поліз у бійку. Бійка на кухні тривала пару хвилин, після чого чоловіки вийшли на вулицю покурити, а повернувшись, стали разом замивати кров.

Хазяїн будинку знову зажадав від племінника дружини піти, але той відмовився і продовжив знущатися з дефектів промови Галина. Бажаючи спровадити настирливого гостя, Галин знову покликав його на вулицю, де лайка продовжилася. У якийсь момент, дуже розлютившись на глузування з дикції, Галин "вирішив його провчити", повернувся в будинок, дістав з-під лави дерев'яну биту, що зберігалася там, і кілька разів ударив нею "гостя", зайшовши зі спини. Потім повернувся додому і замкнув зсередини двері.

Вранці Галин визирнув на вулицю і виявив родича, що лежить на ґанку із запеклою кров'ю на голові. "Не знаючи, що робити з останнім, він залишив його лежати на ґанку, а сам став займатися домашніми справами, тому що того дня на роботу він не пішов", повідомляється у вироку.

Пізніше Галин все ж таки спробував викликати спочатку швидку допомогу, а потім таксі. На лінії швидкої допомоги його через дефект промови не змогли зрозуміти й кинули слухавку, вважаючи, що дзвонить п'яний, а таксист зажадав оплату вперед і відмовився везти закривавлену людину на інших умовах.

У результаті по мобілізованого приїхав дільничний – дружині Галина вдень зателефонували з військової прокуратури, і вона зізналася, що племінник ховається у них удома. Зважаючи на все саме те, що тітка вирішила його видати, його й врятувало – поліцейський викликав швидку допомогу, і молодика нарешті відвезли до реанімаційного відділення з тяжкою черепно-мозковою травмою.

На момент суду, через пів року, потерпілий так і не оговтався до кінця – в суді його представником виступав його старший брат. У вироку уточнюється, що після травми мобілізований почав заїкатися, у нього виникли епілепсія та проблеми з пам'яттю.

Олександра Галина у лютому 2024 року засудили за статтею про навмисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю до чотирьох років умовно – суд визнав пом'якшувальною обставиною "протиправність та аморальність поведінки потерпілого".

Чи був племінник дружини, що ховався у нього, в результаті комісований після травми або ж засуджений за самовільне залишення частини, у вироку Галину не уточнюється.