Коли винахідник Джон Бойд Данлоп у 1888 році запатентував пневматичну шину, змінивши дерев'яні колеса з залізними обручами, водії зіткнулися з іншою проблемою. Чиста натуральна гума була абсолютно не пристосована до швидкостей і навантажень двигунів внутрішнього згоряння, тому потрібно було шукати нові рішення, розповідає iflscience.
Занадто дороге задоволення
Світлі шини з чистого каучуку виявилися напрочуд примхливими. Сонячне ультрафіолетове випромінювання та атмосферний озон безжально руйнували полімерні зв'язки: гума розсихалася, вкривалася сіткою глибоких тріщин і втрачала еластичність за лічені місяці.
Ба більше, тертя об бруківку та щебінь розігрівало покришку, через що м'який матеріал стирався практично на очах. За підрахунками інженерів компанії Goodyear, комплект білих шин без спеціальних домішок рідко витримував навіть 8 000 кілометрів пробігу.
Чорні шини врятували автомобілістів від великих витрат / Фото Pexels
Власникам перших авто доводилося міняти покришки по 2 – 3 рази на рік, а це не коштувало кілька копійок.
Інженерна магія сажі
Рішення знайшли на початку XX століття, коли хіміки почали змішувати сирий каучук із технічним вуглецем – сажею. Це ультратонкий порошок із майже 97% чистого вуглецю, який отримують шляхом неповного спалювання нафтопродуктів в умовах дефіциту кисню.
Додавання сажі перетворило крихку гуму на міцний композит і назавжди змінило вигляд авто. Ресурс шин підскочив у десятки разів, що потішило всіх учасників автомобільної індустрії. А маскування придорожнього пилу та бруду стало лише приємним візуальним бонусом.