У межах проєкту СВОЇ 24 канал поспілкувався з Юлією – мешканкою Маріуполя. Дівчина розповіла про життя з дітками в окупованому місті, розлуку з чоловіком – військовим та виїзд до України через територію Росії.
Варте уваги ЗСУ сказали їхати, бо ми заважали вже, – Валентина з Лисичанська про евакуацію і помсту росіян
Чоловік на навчаннях, а Юля – одна з дітьми: як для сім'ї почалася війна
Розкажіть про себе – звідки ви, яким було ваше життя до повномасштабної війни?
Я жила у місті Маріуполь, у Приморському районі. У мене двоє дітей: одній дівчинці – 3, а другій – 7 років. Мій чоловік – військовий ЗСУ. Ще до повномасштабної війни їх відправили на навчання в інше місто.
Жили й все у нас було добре. Я не працювала, виховувала дітей. Вони ходили до садочка та у розвивальні гуртки. Жили, відпочивали, все було добре і нас це влаштовувало.
Так як дочці лише 3 рочки, то вона тільки почала до садочка ходити. Але проходила 3 тижні лише. Старшенька залишилася ще на рік вдома і теж ходила до садочка в найдорослішу групу. Там їх готували до школи, були підготовчі заняття.
Юлія з молодшою донечкою та чоловіком до війни / Фото надане 24 каналу
Пам'ятаєте, як для вас почався ранок 24 лютого?
Юлія, попри всю інформацію щодо ймовірного повномасштабного вторгнення Росії, до останнього не вірила, що це таки відбудеться й Маріуполь спіткає така страшна доля.
24 лютого десь о 5 ранку я почула дуже сильний гуркіт і почала усіх одразу тривожно обдзвонювати – маму, чоловіка та подруг. Почала збиратися.
Всі говорили: "Юля, збирайся, в тебе діти – треба виїжджати". А я до останнього не вірила – думала, нічого не буде. Звісно, ми залишимося у себе. Куди нам бігти? Немає куди. Я думала, що ми нікому не потрібні.
Я не повела дитину до садочка через те, що було страшно. Мої подруги повиїжджали того дня. А ми залишилися у себе в квартирі.
У трьох кімнатах підвалу було близько 100 людей: про перші тижні війни
Що можете пригадати з життя у Маріуполі?
У нас регулярно вимикали світло. Коли світло було – телефон був заряджений, тому підтримувала з усіма зв'язок. А коли на пару діб вимикали світло – павербанк, звісно, не рятував, тому зідзвонювалася я рідко. У нас поруч була Балка і там почалися прильоти – це зовсім поруч з нашим будинком.
Приблизно ще тиждень я була в нашій квартирі. Десь 4 – 5 березня у нас відключили зв'язок і його вже було неможливо "спіймати", хіба на одному місці. Я тоді могла дзвонити лише мамі чоловіка, щоб повідомити, що ми живі й у нас все в порядку.
Магазини вже були пусті. У нас була дуже добра сусідка – бабуся. Вона допомагала мені з дітьми. У нас в домі немає газу й коли не було світла – доводилося виходити на вулицю. Там сусіди палили багаття і я готувала на вулиці на вогнищі. Води також не було, тому ми ходили набирати її. Нам привозили технічну воду, але там була величезна черга.
Я ділилась з людьми, особливо хто був з дітьми, бо мені допомагав сусід. Було страшно, але ми спускалися набрати воду до моря, бо там був бювет.
Уже коли ми залишилися повністю без зв'язку, до мене попутками дібралася мама чоловіка з бабусею, щоб забрати і відвезти нас в інший район до моєї мами. Ми взяли необхідні речі й собаку та поїхали попутками до мами. У них тоді ще був газ, тому хоч якось можна було готувати. Але було дуже холодно.
У цьому районі всі магазини тоді вже пограбували. Людям не було де брати їжу або воду. Я приїхала, а магазинів немає. Просто немає що купувати. Все, що було – це наші з мамою запаси, ними ми й харчувалися. А через 3 дні відключили й газ.
Спали ми в коридорі, бо було чутно вибухи й будинок здригався – Маріуполь вже добряче бомбили. Я виходила на балкон і бачила чорний дим – інший район весь горів. Ми жили поруч з "Екстрим-парком" і річкою.
Я декілька разів їздила попутками до себе на квартиру, щоб забрати ще якісь речі. Ми попадали під обстріли, літали ракети – було дуже страшно.
Супутниковий знімок Маріуполя / Maxar Technologies
Я була у мами, а через дорогу мешкала її рідна сестра з сином. Коли почалася війна, вони підготували підвал – поприбирали, притягли туди старі дивани й крісла, запаси. Тож періодично ми ходили ночувати й туди. Я ходила з дітьми до свого брата на квартиру – ми ночували там, а мама була у своєї сестри.
А коли вже сильно почали бомбити наш район, то ми спали у підвалі. Ми просиділи 3 – 4 тижні, майже не виходячи звідти. У підвалі було 3 кімнати та близько 100 людей.
Дівчина розповіла, що вже коли пів Маріуполя захопили та розбомбили – будинок її мами ще стояв, тому вона залишала собаку й кота у квартирі, але щодня ходила їх перевірити та нагодувати.
Я пішла вранці годувати собаку. Я щоранку бігала годувати собаку й кішку один раз на день, бо вже навіть їх не було чим годувати. У цей день я ніби відчувала щось та забрала свою собаку, але потім відвела її назад до маминої квартири. І, мабуть, через 3 години ці чотири дев'ятиповерхівки повністю розбомбили.
Знищений загарбниками будинок мами Юлії / Фото надане 24 каналу
Там залишились моя собака й кішка. Я думала – все, вони загинули. Коли туди прийшли росіяни, то мені було все одно – я пішла дивитися, що з моїми тваринами, чи вони живі. Я піднялася і побачила, що моя собака вижила. А от маминої квартири не стало – згоріло все, що там було.
Я забрала собаку, але кішку – ні. Вона залишилася там під душовою, її не вийшло дістати, бо все згоріло.
Дівчина зі своїм врятованим песиком / Фото надане 24 каналу
Згодом, коли росіяни повністю захопили район, у якому мешкала Юлія, у людей в підвалі повністю закінчилася їжа. Дівчина згадала, що на сусідній зупинці торгували люди, які до повномасштабної війни мали власні магазини. У них ще залишилися деякі продукти, хоч вони й були вже прострочені. Тож свекруха дівчини під обстрілами змогла дістати трохи їжі, щоб нагодувати хоча б діток.
Мама чоловіка вірянка і ходила до церкви. Вона приносила нам їжу, яку там давали, щоб хоча б діти поїли.
Ми ходили на річку за водою – готували з неї їжу, пили, прали та купалися.
Згодом знайомий чоловік дозволив набирати воду з його криниці, щоб готувати з неї хоча б їжу. Для інших потреб використовували воду з річки або дощову.
Всюди були поховані люди: як росіяни окупували район дівчини
А потім вже почали говорити, що росіяни видають гуманітарну допомогу. У мене не було вибору – треба було якось годувати дітей. Щоб піти за цією гуманітарною допомогою, треба було йти через блокпости росіян. Там було багато трупів наших військових і цивільних людей.
Людей ховали у дворах. У нас поруч з дитячим майданчиком всюди були поховані люди – на папері писали ім'я, коли народився та помер.
У людей в окупованому місті повністю закінчилася їжа й вони були у відчаї. Щоб вижити, маріупольцям доводилося йти під обстрілами та брати гуманітарну допомогу в окупантів.
Там, де ми перебували, прильотів вже не було, але навколо – були. Спочатку ж росіяни намагалися захопити місто з одного боку й там бомбили, а потім – з іншого.
Я багато разів наважувалася піти туди, тому що боялася. Росіяни змушували надягати ці білі стрічки.
Коли ми були у підвалі, по будинку був приліт. Я вже тоді прощалася з життям. Старша дочка у мене сильна і не так боялася, а ось молодша – дуже. Досі чує сирену і до ванної біжить.
Якось у підвал влучив уламок і зачепив ногу однієї з дівчат. Мені порвало куртку, а їй – поранило ногу. Хлопці, які були у підвалі, надали їй першу допомогу.
Зауважте "Під кулями возили військовим гарячу їжу": історія Валентини про життя і виїзд з Рубіжного
Як ви пояснили дітям, що почалася війна?
Молодшій я не пояснювала, що почалася війна – просто відвертала її увагу чим могла. Говорила, що все добре, або іноді, що це грім та дощ, щоб вона не лякалася. Старшій – 7 років і вона розуміє.
Юлія розповіла, що розмовляла зі старшою донечкою щодо війни. Так, маленька розуміє, що вона українка і її родина любить і підтримує Україну. Однак дівчинці важко зрозуміти, чому росіяни прийшли на нашу землю з війною. Загарбники позбавили малечу звичайних дитячих радощів – ходити до садочка і спілкуватися з друзями.
Вона у мене розуміла сама. Звісно, я підтримувала та розповідала, що це війна, що прийшли росіяни та хочуть захопити місто, забрати нашу землю. Як могла, так і пояснювала. Іноді не пояснювала, а просто відвертала їхню увагу.
"Ковдру для дітей жбурнули в обличчя": про гуманітарку окупантів
Розкажіть детальніше, як ви отримували гуманітарну допомогу?
Коли ще були наші військові, то привозили нам їжу. Вони привозили діткам і соки, і солодке. Як могли нас підгодовували – привозили сосиски, рибу та воду. А потім, коли прийшли росіяни – вже все.
Коли почали видавати гуманітарку, я наважилась піти. Я пішла зі своєю тіткою і знайомим хлопчиком. Туди треба було йти близько 1,5 – 2 години.
Там стільки людей було, вони ночами спали та сиділи в черзі. Оскільки в мене маленька дитина до 3 років, мені пощастило, що я пройшла без черги. Там видавали коробки на місяць і я отримала на себе та дітей.
Юлія пояснила, що окупанти вимагали в українців паспортні дані, щоб отримати гуманітарну допомогу. А в коробці були хліб, вода, консерви та якісь крупи.
Як окупанти розмовляли з вами?
Я майже ні з ким не говорила – простояла в черзі та зайшла. Надалі вже, коли інші гуманітарки привозили, тоді говорила.
У підвалі, в якому жила дівчина з дітками, було дуже холодно. Крім того, у родини була лише одна ковдра, тому зігрітися було майже неможливо. Тож наступного разу, коли вона пішла за гуманітарною допомогою, то попросила у загарбників хоча б одну ковдру для діток.
Він так косо на мене дивився. Я, мабуть, годину чекала на цю ковдру і він жбурнув її мені в обличчя.
Юля зауважила, що до неї та дітей не застосовували сили, але люди, які жили з нею в підвалі, розповідали жахливі історії. Так, неподалік базувалися кадирівці, які були дуже жорстокими й могли вдаватися до насилля.
Я отримала цю гуманітарку, а через тиждень почали у нашому районі видавати ліки. Люди, коли бачили це, то приходили та розповідали. У мене тоді діти захворіли – була температура під 40 градусів. Ми потім ще місяці відходили від цього, тому що був жахливий кашель.
Ми не могли вилікуватися, бо не було медикаментів. Люди почали говорити, де видають медикаменти, бо мені треба було терміново рятувати дитину від кашлю та температури.
Юлії таки вдалося отримати ліки та воду, щоб допомогти малечі.
"Чоловік оголосив мене у міжнародний розшук": рішення про виїзд з Маріуполя
Зв'язку ні з ким не було. Мене мій чоловік подавав у міжнародний розшук. Перед тим, як зв'язок у місті зник, мене багато хто шукав, але не знали де я перебуваю.
Загарбники, коли роздавали гуманітарну допомогу, знімали це на відео для своїх пропагандистських "медіа". На один з таких роликів потрапила і Юлія. Так її чоловік і близькі й змогли дізнатися, що дівчина жива.
Розбомблений окупантами Драмтеатр / Maxar Technologies
Чи думали ви про евакуацію?
Росіяни обіцяли коридори, що вивезуть дітей і пенсіонерів. Але я чула, що половина виїжджала, а іншу половину розстрілювали, тому побоялася виїжджати, бо не знала, чи ми доїдемо, чи залишимось в живих.
Разом з дівчиною та дітьми у підвалі на початку жив і брат Юлії, але йому з дівчиною через тиждень вдалося виїхати. Однак забрати сестру з дітками не вдалося, оскільки у тій машині вже не було вільних місць.
Він пообіцяв, що повернеться. Згодом брат пояснював, що виїхав за нами на наступний день, але росіяни обстріляли їхній автобус.
З братом Юлії все було добре, однак поранень зазнала родина його дівчини. Брат неодноразово намагався повернутися в Маріуполь за Юлією та дітками, однак окупанти не пускали в місто. Врешті йому таки вдалося вивезти дівчину з донечками, але доїхати спочатку вони змогли лише до іншого окупованого росіянами села.
"Було страшно, що мене зґвалтують та вб'ють": виїзд через Росію
У якому складі ви виїхали?
Він забрав лише мене та дітей і ми поїхали в село.
Дівчина розповіла, що вони з дітьми спочатку лишилися у будинку далекої знайомої, однак потім виявилося, що жінка підтримує окупантів.
Я їй нічого не розповідала, що в мене чоловік – військовий і взагалі про нас. Якось до неї прийшли двоє російських військових і попросилися пожити. Я пояснила дітям, що з ними не можна спілкуватися.
Ввечері один з них напився, ми вже тоді лягали спати і я вклала молодшу доньку, старша ще не спала. Цей росіянин напився і хотів йти до нас у кімнату, мабуть, до мене. Я дуже сильно злякалася, адже у них в кімнатах були автомати та інша зброя. Мені стало страшно, що мене зараз зґвалтують, а потім вб'ють і десь закопають.
Російський військовий кричав на весь дім, що збирається йти до Юлії в кімнату і йому байдуже, що там є діти. Тож дівчина, попри комендантську годину, о 12 ночі подзвонила брату і розповіла, що їм загрожує небезпека.
Я швидко вдягнула дітей і ми тихо вибігли з кімнати та попрямували до брата в інший будинок, де він жив. На наступний день я прийшла, там нікого не було і забрала речі. І тоді ми почали думати про те, що треба виїжджати з цього села. Ми збиралися спочатку їхати за кордон.
Необхідна була фільтрація, але ми не могли її зробити. Треба було ночувати щонайменше 3 дні, щоб зробити її.
Родина Юлії тричі намагалася пройти фільтрацію. Однак на блокпостах їх не пропускали через маріупольську прописку. Врешті їм таки вдалося виїхати з окупації, але тільки на територію Росії. Тож далі вони попрямували до родичів у Німеччину.
Ми виїжджали через Росію. Нам треба було десь зупинятися ночувати, але ніхто не хотів здавати квартиру або кімнату. Врешті, втричі дорожче, але нам таки здали квартиру.
Нас довезли спочатку до Новоазовська. Там ми пішки перетнули кордон і нас забрав автобус, який привіз у Ростов.
На всьому шляху родини з території країни-агресорки до Німеччини їм допомагали волонтери – шукали транспорт та житло. Так, з Росії через Естонію людям вдалося дістатися до пункту призначення.
Читайте також Вдома – це територія України: Марина про евакуацію з Києва, втрату бабусі й розлуку з чоловіком
Скільки часу ви добиралися з окупованих територій до Німеччини?
Десь близько тижня нам знадобилося, щоб доїхати. Можливо, 5 днів.
Я поїхала до тітки мого чоловіка, там ми пробули 2 – 2,5 тижні. Але я не змогла там бути. Я не розуміла мови, було дуже важко там і я сумувала за чоловіком – ми не бачилися 4 місяці – з січня і я хотіла скоріше зустрітися, тому наважилася повернутися в Україну.
Я хотіла з самого початку поїхати до України, але було страшно. Я не знала до якого міста їхати. Думала, що побуду там, поки все затихне, але розуміла, що це не місяць чи два.
Врешті я наважилася і ми переїхали сюди. Чоловік купив нам квитки й ми з Німеччини поїхали до Польщі. Звідти дісталися до Києва, пробули там добу і вже до Дніпра. Тут живуть мої подружки.
"Повернуся в Маріуполь, коли там буде Україна": плани на майбутнє
Уже зустрілися з чоловіком?
Так, звісно. Як тільки я приїхала, то одразу через тиждень – два ми зустрілися. Ми поїхали до Покровська (Донецька область – 24 канал), тому що його не відпускали. Він виїжджав на передові й взагалі не знав, чи ми живі.
У мене лишилися в Маріуполі мама з собакою. Вона дуже плакала, я обіцяла її забрати. Я потім знайшла волонтерів, які вивозили з Маріуполя. Мама дуже боялася, але таки наважилася й волонтери вивезли її до Запоріжжя, а потім на BlaBlaCar вона доїхала до мене у Дніпро.
Тепер ми разом живемо на винайманій квартирі. Один раз на місяць бачуся з чоловіком – або я до нього їду, або він до нас.
Юлія з донечками у Дніпрі / Фото надані 24 каналу
Як ви облаштувалися на новому місці?
Спочатку я сумувала і плакала, в мене була депресія. Я взагалі схудла на 13 кілограмів.
Юлія розповіла, що за місяць у підвалі втратила 11 кілограмів, адже їжі майже не було. Іноді вдавалося зварити якийсь суп, щастило, якщо знаходили бодай картоплю, хоча й вона тоді коштувала по 60 гривень за кілограм.
Зараз вже звикла, але дуже сумую і хочу додому. Наша з чоловіком квартира вціліла, але відійшла стіна. Мама чоловіка збирається вивозити звідти речі.
Мама чоловіка лишилася в Маріуполі?
Так, у неї вціліла квартира, вона лишилась там. Вона дуже хотіла виїхати, але там бабуся і її не переконати. Можливо, з часом вони виїдуть. Але майже всі родичі лишились там заради квартир.
Дівчина зауважила, що її близькі бояться виїхати, мовляв, вони нікому не потрібні. Однак Юлія наголосила, що зустріла в Дніпрі приємних людей, які неабияк допомагають її родині, зокрема з підготовкою старшої донечки до школи.
Але поки в Маріуполі не буде України – ми туди не повернемося. Нехай забирають квартиру або речі – ми туди не повернемося, поки там не буде Україна.
Ви розповідаєте, що родичі не хочуть виїжджати та лишати свої квартири, ви говорили з ними, намагалися переконати? Як це краще зробити?
Так, розмовляла і я, і брат зі своєю мамою говорив. Він залишився у Німеччині, але зараз планує повернутися до України. Він намагався переконати маму.
У моєї мами 4 рідні сестри й вони всі там. Одна дуже сильно хоче, але в неї проблеми з документами, тому вона не може виїхати – її просто не випустять. Вона хоче, але не може.
Це їхній вибір, але ми багато розмовляли. Мама чоловіка дуже плаче, бо сумує за онучками та сином. Хоче виїхати, але бабуся – ні, вона старенька й говорить, що вже залишиться там.
Як вам зараз живеться в Дніпрі? Чи з'явилося відчуття дому?
Я вже звикла та адаптувалася. Дніпро чимось нагадує мені Маріуполь, можливо, людьми. Але звісно хотілося б до себе додому.
Сподіваюся, що Маріуполь повернуть і тоді поїду й буду сама якось допомагати відбудовувати його, щось робити. Повернусь тільки тоді, коли там буде Україна. А чоловік каже, що буде.
А щодо людей, потоваришували з кимось?
Дівчина поділилася, що має чохол на телефоні, на якому зображені вони з чоловіком у військовій формі з підписом "Маріуполь". Тож коли люди бачили чохол, то підходили до Юлії та цікавились її історією. Дівчина ж розповідала, що їй з дітками довелося пережити в окупації.
Зображення дівчини з чоловіком / Фото надане 24 каналу
Хороші та приємні люди, нас ніхто не ображав чи дорікав якось. Познайомилася тут з людьми й допомагаємо один одному. Наприклад, отримуємо гуманітарку і ділимося з бабусями, що мешкають поверхом нижче.
Уже звикла, мені подобається тут у Дніпрі, але хотілося б до себе додому. Діти теж дуже хочуть додому – часто згадуємо, дивимося фото та відео – говорять: "Наш Маріуполь".
У нас нещодавно в Дніпрі також прильоти були й дитина в мене дуже злякалася, а старша навіть не прокинулася – її мама розбудила. А молодша дуже сильно боїться. Я вже навіть міркувала, щоб знову виїжджати за кордон, але я не зможу там бути й не хочу. Хочу бути у себе і все!
Просто почали говорити, що по Дніпру знову битимуть, але я вже вирішила, що буду тут до кінця – або коли Маріуполь повернуть, або взагалі.
Виїжджати з України я більше не планую, і навіть з Дніпра. Будемо тут до останнього!
Що допомагає вам морально триматися?
Діти. Я думаю, якби була одна, то вже зійшла б з розуму – відпочиваю тільки з ними. Я не знаю, що робила б, якби була одна. Ще й мама дуже допомагає і з дітьми, і морально. Чоловік також підтримує, дуже чекаю на зустріч з ним.
Чоловік Юлії з донечками / Фото надане 24 каналу
Чоловік Юлії на передовій захищає нашу державу, тому може приїхали лише на одну – дві доби, щоб побачити кохану та діток. Хоробрий воїн робить усе можливе, щоб його сім'я жила у вільній та мирній Україні.
Які у вас плани після нашої перемоги?
Ми з чоловіком часто це обговорюємо. Коли Україна переможе – ми повернемося до свого міста. Ми поїдемо до себе у Маріуполь і будемо з початку – з чистого аркуша – там облаштовуватися.
Сміливі українки й українці виборюють кожен сантиметр нашої Батьківщини, щоб ми могли повернутися до своїх домівок. Віримо в те, що невдовзі наш синьо-жовтий стяг замайорить і над Маріуполем. У нас попереду ще багато роботи, щоб знову побачити мир і почути дзвінкий сміх наших дітей на вулицях українських міст. Тож зараз боремося усі разом, щоб якомога скоріше наблизити цей момент.