Але найдивніше інше: жертва цього вбивства – російський більшовик Сергій Кіров – у 2026 році досі "живе" на офіційній карті незалежної України. Обласний центр ще у 2016 році позбувся радянського тавра, ставши Кропивницьким, а от сама область лишається Кіровоградською. Як паніка переляканих чиновників у 1934-му подарувала українському регіону ім'я ката, і чому сьогодні ми стали заручниками власної Конституції?
Відповідь щодо неможливості швидкого перейменування криється в жорстких нормах права. Назви областей чітко закріплені в статті 133 Конституції України. Аби змінити Основний Закон, потрібна надзвичайно складна процедура: висновок Конституційного Суду, попереднє схвалення щонайменше 226 голосами народних депутатів на одній сесії та остаточне ухвалення 300 голосами на наступній черговій сесії Верховної Ради. Ба більше, в умовах воєнного стану статтею 157 прямо заборонено вносити будь-які зміни до Конституції. Тому регіон тимчасово застряг у правовому вакуумі, змушений чекати завершення воєнного стану, щоб остаточно завершити процес.
Але якщо сьогодні запитати пересічного українця, хто такий цей Кіров, на честь якого названо понад 24 тисячі квадратних кілометрів української землі, більшість не зможе дати чіткої відповіді. То чиє ж ім'я досі закріплене за Кіровоградською областю і яка кривава історія за ним стоїть?
Чому область назвали Кіровоградською, якщо Кіров там ніколи не був
Приготуйтеся до головного історичного факту, який перетворює назву "Кіровоградська область" на абсолютний, еталонний географічний абсурд. Сергій Миронович Кіров (чиє справжнє прізвище було Костриков) ніколи в житті не був у Кропивницькому. Він не народився тут, не працював, не воював за це місто і взагалі не мав до українського степу жоднісінького стосунку.
Кіров був типовим партійним функціонером вищого ешелону, чия кар'єра кувалася далеко за межами України. Уродженець Вятської губернії (містечко Уржум), він починав свій шлях у Сибіру, робив революцію на Північному Кавказі, а згодом жорстоко встановлював радянську владу в Астрахані. Саме там, у 1919 році, за його безпосередньої участі відбулися масові розстріли робітників та духовенства, які наважилися виступити проти більшовиків. Кіров ніколи не був "добрим дідусем", яким його пізніше малювала радянська пропаганда – він був безжальним виконавцем волі партії.
Сергій Кіров ніколи не був у Кропивницькому / Фото Wikimedia
Вершиною його політичного шляху стала посада першого секретаря Ленінградського обкому партії. Він став "господарем Ленінграда", харизматичним оратором і вірним соратником Йосипа Сталіна, якому допомагав зачищати партію від опозиції. Світ Кірова обмежувався кабінетами Смольного інституту, заводами на берегах Неви та кремлівськими кулуарами.
Як же сталося, що ім'ям людини, яка, ймовірно, навіть не знала, де точно на карті розташована річка Інгул, назвали місто України? Відповідь на це питання лежить не в площині географії чи логіки. Вона лежить у площині криміналістики, великої політики та параноїдального страху, який охопив Радянський Союз у грудні 1934 року.
Вбивство в Смольному, що втопило імперію в крові
Це був класичний політичний трилер, який назавжди змінив хід історії ХХ століття. 1 грудня 1934 року. Ленінград. Смольний інститут – колишня обитель шляхетних дівчат, яка перетворилася на добре охоронювану штаб-квартиру більшовицької влади. Довгі коридори третього поверху. Сергій Кіров йде до свого кабінету. Його особистий охоронець, Михайло Борисов, дивним чином відстає на кілька десятків метрів. На потрібному посту немає жодного чекіста.
З тіні виходить Леонід Ніколаєв – дрібний партієць, виключений з лав ВКП(б), безробітний, озлоблений на весь світ. За деякими історичними даними, ним керували ревнощі (ходили наполегливі чутки про роман Кірова з дружиною Ніколаєва, Мільдою Драуле, яка працювала в Смольному). Ніколаєв підходить до Кірова ззаду, дістає револьвер системи "Наган" і холоднокровно стріляє йому просто в потилицю. Кіров падає замертво. Ніколаєв намагається накласти на себе руки, але хибить, втрачає свідомість і його затримують.
Те, що відбулося далі, нагадувало добре зрежисовану виставу. Дізнавшись про вбивство, Йосип Сталін негайно, спеціальним потягом, мчить із Москви до Ленінграда. Він особисто береться допитувати вбивцю. Ключовий свідок – охоронець Борисов – гине наступного дня в дуже підозрілій автомобільній аварії по дорозі на допит до Сталіна (він був єдиним, хто постраждав у ДТП). А потім відбувається сцена, яка шокувала багатьох свідків: Сталін підходить до трупа Кірова і показово, з театральним трагізмом, цілує мертвого соратника.
Похорон Сергія Кірова / Фото Wikimedia
Того ж вечора, 1 грудня 1934 року, Сталін власноруч, не чекаючи жодних рішень Політбюро, пише текст постанови ЦВК СРСР. Цей документ увійшов в історію як "Закон 1 грудня". Він складався всього з кількох пунктів, але кожен із них був вироком мільйонам. Закон наказував:
- закінчувати слідство у справах про терористичні акти за 10 днів;
обвинувальні висновки вручати за добу до суду;
справи слухати без участі сторін (без адвокатів і прокурорів);
касаційного оскарження чи прохань про помилування не допускати;
вирок до вищої міри покарання (розстрілу) приводити у виконання негайно.
Смерть Кірова стала ідеальним спусковим гачком. Сталін отримав юридичний карт-бланш на знищення будь-якої опозиції. Почався так званий "Кіровський потік" – масові арешти, виселення та розстріли в Ленінграді, які швидко перекинулися на весь Радянський Союз. Саме цей постріл у Смольному запустив маховик, що призвів до Великого терору 1937 – 1938 років.
Цей терор став кривавою кульмінацією репресивної машини, яка ще до вбивства Кірова забрала життя мільйонів українців під час Голодомору та довела до самогубства у 1933 році таких діячів, як Микола Хвильовий та Микола Скрипник. Але саме за лекалами "Закону 1 грудня" згодом працювали сумнозвісні розстрільні трійки НКВС. Саме ця система в урочищі Сандармох знищила цвіт української нації – Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного. Вбивство в Смольному стало індульгенцією на тотальний державний терор.
Як Єлисаветград став Кіровоградом
Але до чого тут українське місто на Інгулі? Щоб зрозуміти логіку цього абсурду, треба зазирнути в психологію радянського чиновника епохи сталінських чисток. До 1924 року місто мало імперську назву Єлисаветград. Після смерті Леніна хвиля перейменувань накрила країну, і місто отримало нове ім'я – Зінов'євськ.
Григорій Зінов'єв (справжнє ім'я Овсій-Гершон Радомисльський) був одним із найвпливовіших більшовиків, найближчим соратником Леніна, головою Виконкому Комінтерну. І, що найголовніше, він реально народився в Єлисаветграді. Назвати місто на честь живого і могутнього земляка здавалося місцевим партійцям геніальною ідеєю, яка гарантувала їм прихильність Москви та стабільне фінансування.
Колись Кропивницький називався Єлисаветградом / Фото Wikimedia
Але після пострілу в Смольному все змінилося за одну ніч. Сталін, шукаючи привід знищити своїх старих політичних конкурентів, миттєво вказав на "троцькістсько-зінов'євський центр" як на організаторів вбивства Кірова. Зінов'єва заарештовують, звинувачують у підготовці теракту (а згодом, у 1936 році, показово розстріляють). І тут у кабінетах Зінов'євська починається справжня, неконтрольована паніка.
Уявіть собі стан місцевого партійного керівництва. Вони керують містом, яке має ім'я головного "ворога народу", людини, яку офіційна пропаганда щойно назвала організатором вбивства улюбленого Кірова! У сталінських реаліях це означало лише одне: завтра за ними всіма приїде "чорний воронок". Треба було діяти блискавично, аби довести свою абсолютну лояльність вождю і відхреститися від опального земляка.
Щоб вислужитися перед Сталіним і врятувати власні життя, місцева номенклатура надсилає до Москви термінові телеграми з проханням негайно стерти ім'я Зінов'єва з карти. А щоб довести свою відданість лінії партії, вони пропонують назвати місто на честь "невинно убієнного" – Сергія Кірова. Логіка була бездоганною у своєму цинізмі: місто ймовірного замовника вбивства має стати містом жертви.
27 грудня 1934 року, менш ніж через місяць після пострілу Ніколаєва, Зінов'євськ офіційно перетворюється на Кірово. А 10 січня 1939 року, коли на карті УРСР утворюється нова адміністративна одиниця, місто стає Кіровоградом, а область – Кіровоградською. Ніхто не думав про історію краю, культуру чи географічну доцільність. Це був акт чистого політичного виживання, замішаний на тваринному страху перед репресіями.
Катарсис і пам'ятник параної
Сьогодні, коли ми дивимося на карту України, ми маємо чітко розуміти: назва "Кіровоградська область" – це не просто невинний радянський спадок чи данина якійсь історичній епосі. Це монументальний пам'ятник сталінському терору та безглуздості тоталітарної системи.
Ця назва увіковічує не так самого партійного функціонера Кірова, як той безпрецедентний механізм масових вбивств, що був запущений його смертю. Кожного разу, коли в офіційних документах звучить "Кіровоградська область", це є відлунням "Закону 1 грудня", розстрільних трійок, Биківнянських могил та знищеного українського Відродження. Радянська імперія таврувала карту України іменами випадкових людей зі своєї кривавої гри, перетворюючи нашу землю на декорації для своїх політичних розправ.
Кропивницький вже давно повернув собі українську ідентичність, вшанувавши людину, яка дійсно творила культуру на цій землі, – Марка Кропивницького. Залишився останній, суто юридичний крок – стерти ім'я ката з назви області, щойно це дозволить українське законодавство після завершення воєнного стану. Бо Кіровоградщина не може мати ім'я, яке стало синонімом початку Великого терору.