Микола Вересень: Я думав, що дорога до Європи буде втричі швидшою

Розкажіть чому Ви стали журналістом? Коли розпочинали – хотіли стати відомим, успішним?

Ні, я не хотів бути журналістом. Це випадковість була. Але, мабуть, була якась риса, та яку називають "цікавість", "допитливість". І, мабуть, ця обставина зробила якийсь поштовх, що я не кинув відразу, а залишився.

Я не думав про успіх. Патетично чи пафосно хотілося, щоб в країні було не так, як за комуністів, мабуть. Але це не було на першому, на другому чи на третьому місці. Якісь там поняття слави чи успіху. І я дуже довго звикав до цієї обставини. І не переконаний, що зараз звик. Якось я хворобливо ставлюся до впізнавання, автографів, фотографування. І я не думаю, що будь-яка людина нормальна це любить. Безперечно, є хворі люди, які люблять все це, і я їх знаю. Але я не люблю. Теоретично, я можу гуляти, але коли перехожі починають щось просити, тоді я сідаю в таксі і швидко їду.

Відомість допомагає?

Я думаю, що в більшості випадків шкодить. Якщо один п’яний вас обматюкає на вулиці, а потім хтось буде десять разів вас вихваляти на вулиці – ви все одно будете пам’ятати той матюк. Це навантажує психіку і шкодить їй. От я наведу приклад: у дворі стоїть моя машина, і дружини, і багато інших. Серед них є машини, які там взагалі не мають стояти, їх припаркували не жителі цього будинку. Але всі зауваження роблять мені.

Ви першим в Україні почали працювати за західними стандартами?

До певної міри був першим. Не знаю… Багато речей я робив першим у цій країні. І намагаюся досі цим займатися. Не завжди виходить, тому що поле вже засіяне такими, як я. Багато людей щось роблять, і мені приємно, що люди щось роблять...

Ви свого часу вплинули на формування сучасної української журналістики. Що було взірцем?

Всі вчилися на західних стандартах, і це не було питанням для обговорення. Британська преса краща, ніж радянська. Кінець. Це аксіома. Якось на початку 2000-х хтось із новинарів сказав на ТСН (був короткий час, коли на "1+1" я очолював службу новин): "Класний репортаж, як на ОРТ". І я тоді подумав: "О, значить, ми не допрацювали, якщо люди у якості взірця вказують російський новинний телеканал".

В Росії є неновинні і неполітичні канали – шикарні , але все, що пов’язане з суспільно-політичним мовленням, – це просто пропаганда, а не журналістика. І в останні 10 років, ще до початку війни, багато хто почав дивитись на Росію, як на зразок для наслідування. Але оскільки журналістів стає все більше, медіа розширюються, інтернет і так далі, рано чи пізно кількість перейде в якість. Так що я тут спокійний. Єдине – якщо можна буде робити без цензури, якщо не буде тисків. Бо тоді немає тренування. Коли в журналіста є свобода – він робить багато помилок і на цих помилках тренується. І наступне покоління вже буде краще розуміти, що таке журналістика і з чим її їсти, як смакує, а чому іноді не смакує.

Чого Ви навчилися на ВВС?

Та всього. Так працюю з того часу. Безперечно, виникають обставини, коли ти не знаєш, як працювати. ВВС виникло у Британії. Не треба забувати, що Британія була імперією, а Україна – колонією, і оцей стан речей, який ми вже 25 років переживаємо, – це питання, чи ті стандарти завжди підходять на 100%, чи не завжди.

Що потрібно, щоб стати журналістом?

Я думаю, що якийсь талант... Ви не можете навчитися журналістики. Хорошої – ніколи. Посередньої ви можете навчитися, а хорошої – ні. Значить, вам треба, щоб у вас щось було. А потім – проста праця. Це вам будь-хто скаже – що балерина, що космонавт, футболіст, інженер. Всі скажуть: щоб щось навчитися, треба трошки таланту і багато праці. І я в 90-ті роки мав від двох до чотирьох робіт. У мене було за тиждень 10 репортажів для ВВС, одна велика стаття і дві програми на телебаченні. Ну і так я завжди працював. Я завжди мав 2-3 роботи. Безперечно, тобі роблять зауваження твої колеги з Лондону, вони тебе виправляють. Ти вчишся, тобі хочеться знати більше. Потім ти починаєш працювати швидко – якісно і швидко. Тоді тобі дуже легко мати 2-3 роботи. Але для цього треба років 5 великої праці, і потім воно само піде.

Що потрібно щоб досягнути успіху в журналістській професії сьогодні?

Я думаю, що багато працювати і не вдавати, а бути собою. Сміливість треба мати до певної міри. І, безперечно, мати що людям сказати. І це така досить дивна штука. Не сказати-навчити, а показати їм дзеркало, в якому вони себе побачать. Якщо ти точно розумієш соціум, то ти покажеш правильно це дзеркало. Можливо, це люстерко треба повернути під кутом, щоб люди себе побачили не в таких позитивних кольорах: "А придивіться, може ви не такі класні, як собі здаєтеся".

Як Ви змінились за час свого професійного життя?

Всі змінюються за 25 років. Якщо вас задовольнить така відповідь, я став абсолютно бездоганним, у мене нема ніяких недоліків. Я абсолютно божественно розумний, красивий, кмітливий, швидкий, талановитий на межі з геніальністю. Ну в мене стільки позитиву, а негативу немає абсолютно зовсім. Вас задовольняє така відповідь? Бо іншої у мене немає.

Що змінилось у телебаченні?

Я думав, що дорога до Європи буде втричі швидшою, телебачення буде мати великий розвиток, а це означає великий рекламний ринок, українці зароблятимуть більше і більше витрачатимуть. І телебачення буде не збитковим як зараз, а прибутковим. І я буду мільйонером. Окрім того, що я буду вести гарні програми – мені за це будуть гарно платити. А цього не сталося.

Що можна назвати успіхом для журналіста?

Довіра, більше нічого немає. Якщо тобі суспільство довіряє, то, відповідно, це твій успіх. Це аксіома. Це в цілому світі так – бідні країни чи багаті, радіо чи Інтернет, телебачення, газети – всі працюють однаково. На довірі. Не варто брехати.