В окупованому Криму жителі скаржаться на відсутність туристичного сезону, закриття закладів, різке подорожчання продуктів і проблеми з постачанням. Водночас на півострові спалахнув скандал після заяви матері школярки про забір крові в її дитини без попередньої згоди батьків.

Колишній президент Маріупольського телебачення, волонтер і громадський діяч Микола Осиченко в інтерв'ю ведучій 24 Каналу Катерині Соляр пояснив, чому економічні проблеми не змінюють ставлення частини кримчан до Путіна. Також він розповів про діяльність колаборантів у Мелітополі, службу російських строковиків на окупованих територіях та ставлення окупаційної системи до місцевих жителів.

У Ялті масово звільняються приміщення, де раніше працювали магазини, салони й кафе. Чи були такі наслідки туристичного сезону очікуваними?

Ми ще влітку попереджали кримчан, що сезону не буде, люди залишаться без заробітків, а ціни зростуть. Радили шукати можливість переїхати, поки ще можна орендувати житло в інших регіонах Росії.

Зараз зробити це дедалі складніше. Люди не заробили грошей за сезон, а продукти та інші товари продовжують дорожчати. І чим далі, тим менше в них залишається можливостей щось змінити.

Але мене цікавить інше. Навіть зіткнувшись із такими проблемами, частина кримчан продовжує вважати, що Путін ні в чому не винен.

Жителька Криму скаржиться на ціни, відключення світла та безробіття, хоча раніше наголошувала на своїй підтримці Путіна. Чи змінюється її ставлення до російського президента?

Я думаю, вона досі чудово ставиться до Путіна. Для таких людей важливі певні моральні опори, ті самі російські "скрєпи". І зараз у них, по суті, залишився тільки Путін.

Немає нормальної роботи "Яндекса", виникають проблеми з Wildberries, іншими сервісами, але Путін усе одно молодець. У всьому винні якісь чиновники, підприємці, інші люди, тільки не він.

Якщо одного дня вони усвідомлять, що Путін теж несе відповідальність за те, що відбувається, боюся, їхнє життя стане дуже сумним. Адже доведеться відмовитися від переконань, за які вони так довго трималися.

Історія з цінами лише підтверджує те, про що ми говорили ще влітку. Не буде туристів, не буде грошей, а витрати зростатимуть. Зараз усе це відбувається, але визнавати причини своїх проблем готові далеко не всі.

На російському телебаченні вже говорять про проблеми з перевезенням кримської продукції, розорення фермерів та імпорт сухого молока з Індії. Як ви оцінюєте таку ситуацію?

Сухе молоко з Індії – це просто ганьба. У Росії величезні території, багатющі землі, колосальні площі. Можна розвивати тваринництво, вирощувати худобу й виробляти власне молоко. Але навіщо, якщо можна завозити сухе з Індії?

Із китайським хроном така сама історія. Це ж соромно. Країна з такими ресурсами закуповує за кордоном продукти, які цілком могла б вирощувати самостійно.

При цьому постійно говорять про величезні можливості російського сільського господарства. А потім з'ясовується, що навіть із найпростішими продуктами виникають проблеми.

Чому кримську продукцію складно доставляти на материк?

А чи багато її взагалі виробляють? Це теж велике питання. Адже для будь-якого виробництва потрібні не лише сировина та обладнання, а й упаковка, різні компоненти та матеріали, які необхідно завозити.

Якщо з логістикою проблеми, то як усе це доставляти? Підприємство не може нормально працювати, коли постачання постійно ускладнене. А потім ще потрібно знайти спосіб вивезти готову продукцію.

Тому я й говорю про повний колапс. Вони не можуть нормально організувати перевезення кримських товарів, але сухе молоко з Індії якимось чином завозять.

Колись до Росії постачали американські курячі стегенця, так звані "ніжки Буша". Тепер дійшли до сухого молока з Індії. Для країни, яка постійно говорить про свою велич і самодостатність, це дуже показово.

Мелітопольський пропагандист Максим радіє розмові Трампа з Путіним і називає американського президента "нашим". Чому він так сприймає ці події?

Максим зараз почувається на коні. Він нещодавно повернувся з Ростовської області, де був на форумі "Росія – країна можливостей". Туди звозили так званих лідерів громадської думки з окупованих територій і навчали, як надалі впливати на людей.

Крім того, із таких учасників формують кадровий резерв для окупаційних управлінських структур. Тобто якщо Мелітополь залишатиметься під окупацією ще якийсь час, Максим цілком може претендувати на керівну посаду. Не виключено, що його навіть захочуть зробити головою міста.

І тепер він повернувся з форуму, почув, що Трамп поговорив із Путіним, і відчув себе причетним до великої політики. Каже: "Трамп наш". Нібито це якась його особиста перемога.

Але яке це має значення для жителів Мелітополя? Як не було бензину, так його й немає. Як були проблеми з логістикою та електроенергією, так вони й залишилися.

Нічого в повсякденному житті людей не змінилося, але Максим зараз щасливий. Думаю, це захоплення досить швидко мине.

Як домовленості Путіна з Трампом узгоджуються з російською пропагандою про загрозу НАТО?

Ось це дуже цікаво. Сполучені Штати постачають Україні зброю, а російська пропаганда роками розповідає, що НАТО прагне наблизитися до кордонів Росії.

І тут Путін вирішує продати Трампу дизель. Тобто фактично допомогти з пальним одній із країн-засновниць НАТО. Як це тепер пояснюватимуть людям, яких роками переконували, що Америка є ворогом?

При цьому Трамп дуже наполегливо просить Україну не бити по російських нафтопереробних заводах. Американські посадовці, як повідомлялося, попереджали, що в разі продовження таких ударів США можуть припинити надавати розвідувальні дані щодо цілей на території Росії.

Але якщо Україна припинить атакувати НПЗ, американська розвідувальна підтримка щодо інших об'єктів може продовжитися. І в чому тоді полягає ця особлива дружба між Путіним і Трампом? Досить дивна дружба.

Я не розумію, чому Максим так радіє. Він говорить, що це важлива новина для Мелітополя, але жодним чином не пояснює, як ці домовленості допоможуть людям у місті.

Максим також заявив про допомогу Меланії Трамп у возз'єднанні дітей із сім'ями. Що не так із його повідомленням?

Він називає це особливо важливою новиною для жителів Мелітополя. Але про яких саме дітей і сім'ї йдеться? Я так і не зрозумів.

Ми знаємо, що Росія вивезла на свою територію дуже багато українських дітей. Якщо йдеться про їхнє повернення до родин, то це, звичайно, добре. Але про кого конкретно говорить Максим? Які родини мають возз'єднатися?

Він цього не пояснює. Отримав певні тези, прочитав їх, і все. Є методичка, є визначені напрями, які потрібно озвучити, а що за цим стоїть, його вже не цікавить.

І мені дуже шкода людей, які дивляться такі повідомлення й сприймають їх як пояснення міжнародної політики. Особливо жителів окупованих територій, які й так перебувають у складному становищі.

Насправді ні Трамп, ні Путін не переймаються їхніми повсякденними проблемами. Але місцеві пропагандисти продовжують переконувати людей, що чергова розмова двох президентів нібито все змінює.

Жінка з Ростовської області переїхала до Феодосії, де служить її син. Чому вас обурила ця історія?

Мене вражає, з якою гордістю вона розповідає про службу сина. Каже, що Феодосія її покликала, що вона відчула якийсь особливий зв'язок із цим містом і вирішила там залишитися.

Але її син перебуває на військовій службі в окупованому Криму. І в мене виникає просте запитання: що буде, якщо його залучать до відбиття атак безпілотників, як це може відбуватися зі строковиками?

Де тоді буде похорон – у Шахтах Ростовської області чи в Криму? Про це вона замислюється, коли так пишається службою сина?

Я думаю, якщо з ним щось станеться, вона звинувачуватиме не Путіна, а Україну. Вона не ставитиме запитання, чому її сина відправили служити на окуповану територію, де триває війна.

Але ж ідеться про людське життя. Воно може обірватися будь-якої миті. І мене дивує, наскільки легковажно деякі люди до цього ставляться.

Наскільки давно Росія використовує строковиків у війні?

Зараз у мережі багато відео про те, як строковиків змушують підписувати контракти. Родичі намагаються цьому протидіяти, оформлюють довіреності, щоб хлопці не підписували документи, звертаються до судів і з'ясовують, за яких обставин були укладені ці контракти.

Я дуже добре пам'ятаю 15 березня 2022 року, коли ми виїжджали з Маріуполя до Запоріжжя. На дорозі було приблизно 24 або 26 російських блокпостів.

На перших стояли бойовики так званої "ДНР", на останніх – кадировці, а між ними російські військовослужбовці. І на одному з блокпостів мої документи перевіряв зовсім молодий хлопець. На вигляд – дитина, очевидно, строковик.

Йому було соромно. Він ховав очі, дивився в підлогу, весь був червоний. Було видно, що він навіть не розуміє, де опинився і що має робити.

Тобто Росія використовує таких молодих хлопців щонайменше з 2022 року, а можливо, й із 2014-го. І після всього цього жінка з Ростовської області з такою гордістю розповідає, що її син служить у Криму.

Мати школярки заявила, що в її дитини взяли кров без попередньої згоди. Лікарня № 5 стверджує, що дозволи були, але жінка це заперечує. Що відомо про цю історію?

Наскільки я пам'ятаю, ця жінка переїхала до Криму з одного з російських регіонів. З якого саме, зараз не скажу. Раніше вона записувала відео про те, як їй подобається життя на півострові, як вона вирішила переїхати туди з дітьми.

А потім виникла історія із забором крові в її доньки. За її твердженням, процедуру провели без попередньої згоди батьків, і через це розгорівся великий скандал.

Раніше вона захоплювалася життям у Криму, говорила, що навіть із фінансовими труднощами якось упорається. А тепер зіткнулася з тим, що її власну дитину, як вона стверджує, піддали медичній процедурі без її дозволу.

І це вже зовсім інше сприйняття життя на окупованій території. Одне, коли ти дивишся на чужі проблеми, і зовсім інше, коли це стосується твоєї родини.

З'явилися також заяви, що дітей можуть возити до лікарень здавати кров пораненим російським військовим. Як ви це оцінюєте?

Мені ця історія нагадує фільм "Матриця", де людей підключили до системи й використовували як джерело енергії. У мене виникає схожа асоціація.

Для окупаційної системи люди на захоплених територіях – просто ресурс. Їхні інтереси, права та бажання відходять на другий план, якщо від них щось потрібно.

І якщо дітей справді забирають зі шкіл, відвозять до лікарень і беруть у них кров для поранених російських військових, це надзвичайно цинічно. Особливо якщо батьки не давали на це згоди.

Жінка почала порушувати це питання, але її вже критикують. Мовляв, потрібно допомагати російським військовим, а вона не хоче цього розуміти.

Але чому заради цього мають використовувати дітей? І чому батьки повинні дізнаватися про медичні процедури вже після того, як їх провели?

Чи можуть відповідальні за такі дії понести покарання?

Я дуже сумніваюся, що там когось покарають. На моє переконання, такі речі не можуть відбуватися без відома керівництва. Хоча конкретні обставини цієї історії ще потрібно встановити.

Мене вражає навіть не лише сама заява про забір крові, а й реакція на неї. Замість того щоб розібратися, чи була згода батьків, жінці починають пояснювати, що вона не права, бо російським військовим потрібно допомагати.

Для окупаційної системи це дуже характерно. Потреби армії ставлять вище за права людей, а будь-які запитання до дій влади сприймають як щось неприпустиме.

Якщо повідомлення цієї жінки підтвердяться, це буде ще одним дуже показовим прикладом такого ставлення до людей на окупованих територіях.

Телеведуча з Луганська переїхала до Москви й пишається новою роботою. Чому працівники окупаційних медіа прагнуть залишити свої міста?

Нехай їдуть. Для багатьох із тих, хто працює в окупаційних медіа, це справжня мрія.

Але мене дивує, куди подівся їхній місцевий патріотизм. До 2014 року в Донецьку він був дуже сильним. Я, наприклад, не хотів переїжджати ні до Києва, ні до Москви, ні до Астани, хоча мене запрошували працювати.

Я говорив: це моє місто, я хочу жити й працювати тут. До 2022 року так само не хотів їхати з Маріуполя до Києва. Мені було добре вдома.

А зараз багато людей, які працюють на окупованих територіях, прагнуть звідти виїхати. І вже не обов'язково до Москви. Готові шукати роботу в Ростові, Таганрозі, будь-яких інших містах, аби тільки залишити окупацію.

Бо там страшно. І всі ці розповіді про любов до рідного міста дуже швидко закінчуються, коли з'являється можливість працювати деінде.

Вона називає себе королевою та пишається тим, що після семи років роботи за кадром стала телеведучою. Чи зможе надовго закріпитися в Москві?

Вона зараз переконує себе, що досягла всього завдяки таланту й наполегливій праці. Називає себе королевою, говорить про корону, яку не збирається знімати. Нехай радіє, якщо для неї це настільки важливо.

Але я б не був таким упевненим, що все це назавжди. Сьогодні ти потрібен одному продюсеру, а завтра він знайде когось іншого, і робота може закінчитися.

Ми вже бачили багато подібних історій. Люди переїжджали, розповідали про величезні кар'єрні перспективи, а потім поверталися додому й пояснювали, як сильно сумували за рідним містом.

Не виключаю, що через якийсь час ця жінка теж повернеться до Луганська й говоритиме, що не змогла жити без нього. Зараз вона впевнена у своєму успіху, але подивимося, як довго він триватиме.

Микола Осиченко про життя в окупованому Криму: дивіться відео