Олексій Юков усе свідоме життя повертав додому тих, хто вже сам не міг повернутися. Докладніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Ми часто говоримо про військових, які захищають країну, про медиків, які рятують життя, та про волонтерів, які допомагають фронту. Але є ще одна місія, без якої війна ніколи не завершується для тисяч українських родин. Повернути людину додому. Не живою — але повернути. Для когось це звучить моторошно, а для нього стало покликанням.
До 2014 року він шукав загиблих солдатів Другої світової війни. Коли почалася російська агресія, його досвід став критично необхідним уже сучасній Україні. Відтоді Олексій розшукував наших полеглих військових там, де давно стихли бої – де не залишалося нічого, окрім згарища, уламків і болю.
Мабуть, найважче у війні – це не сама смерть, а невідомість. Коли мати роками не знає, де її син, дружина не може перестати чекати дзвінка, а дитина щодня питає, коли повернеться тато. У таких історіях час ніби завмирає. Родина позбавлена можливості попрощатися, поставити свічку, прийти до могили та нарешті прийняти втрату. Для цього спочатку потрібно знайти людину.
Він повертав не просто тіла. Олексій повертав родинам право на пам'ять, можливість сказати останнє "дякую" та відчути бодай якесь завершення.
Найбільше вражають його слова, які згадують після звістки про його загибель: поки б'ється його серце, він шукатиме. Якщо вже сталося найстрашніше – він знайде і поверне додому. Це не були красиві фразування для камери. Це була обіцянка, і він жив так, щоб щодня її виконувати.
Сьогодні його справедливо називають героєм. Але його найбільший подвиг вимірювався не лише ризиком на самій лінії фронту, а й безмежною вірністю. Він не дозволяв нашим захисникам ставати безіменними. За кожною історією бачив не номер, не статистику і не черговий рядок у зведенні, а людину, на яку чекають.
Ми часто повторюємо: "Герої не вмирають". Та щоб ці слова мали вагу, хтось повинен зробити надзвичайно важку справу – повернути Героя додому. Саме цьому присвятив життя Олексій Юков.
Найкраще, що ми можемо зробити сьогодні, – пам'ятати не лише день, коли його не стало, а й тисячі днів, завдяки яким інші українські родини нарешті змогли сказати: "Ми знайшли свого".