Останнім часом почастішали повідомлення у різних медіа, зміст яких зводиться до того, що, мовляв, "Путін прагне мирних переговорів". А Україні, після майже двох років виснажливої війни, варто прислухатися до порад західних партнерів (які теж втомилися і виснажили свої запаси озброєння), що підштовхують до діалогу. Найдивнішим виглядає діапазон медійних каналів, що переповідають у різних інтерпретаціях це повідомлення – від кремлівських ботів (які спеціалізуються на коментарях на каналах кожного більш менш популярного експерта) до авторитетних The New York Times. Всі вони дивним чином в унісон переказують одне й те ж – "треба зупинитися і спробувати домовитися".

Чого насправді прагне Путін і його Росія, на кого розраховані такі повідомлення, чи переможе здоровий глузд у ситуації, що склалася, і яким може бути 2024 рік для України? Спробував з'ясувати 24 Канал.

Цікаво Дірявий санкційний мішок: що має зробити Захід, аби зупинити Росію

Почнемо із головного: Росія "грає в бажання миру", при цьому все більше інвестуючи у свій ВПК та нові розробки зброї, із врахуванням досвіду війни останніх 1,5 – 2 років. А ще, Путін і його оточення впевнені у слабкості Заходу та його нездатності приймати швидкі та рішучі рішення. Особливо, якщо такі рішення ведуть до людських втрат, тим більше – значних втрат.

Путін й оком не поведе, а з посмішкою на вустах віддасть "на вівтар русского міра" кілька бронетанкових і механізованих дивізій, якщо буде впевнений, що при цьому загине хоча б декілька тисяч військових НАТО. Він вважає, що Захід давно втратив здатність боротися, битися до крові та воювати. А ще, дозволить себе підім'яти, якщо буде по справжньому "притиснутий до стіни". Загнаний в кут, перед загрозою значних втрат через військові дії, Захід, швидше за все, погодиться на новий переділ у Європі "в ім'я миру".

А ще, для Кремля, схоже, не існує межі, морально-етичного "стоп-сигналу", кількості жертв, на які він не готовий піти. Бо для Путіна постулати "баби єщьо наражают" і "ціль виправдовує засоби" – це вихідні дані для прийняття рішень.

Західні військові аналітики не могли цього збагнути, але й з повним нерозумінням спостерігали за подіями в Україні. Тут росіяни так само безглуздо витрачали десятки тисяч людських життів для захоплення Бахмута чи для заволодіння Авдіївською промзоною. Але в цьому й полягає "головна перевага" російської військової машини.

Отже, "нескінченний мобілізаційний ресурс" дає доволі широкий простір для планування. Але це ще не все, що необхідно для нової військової кампанії. Сучасна війна (а Росія знає тепер про це не з книжок) вимагає достатньо значного новітнього технічного забезпечення (насамперед – БпЛА) та запасу боєприпасів. Нескладно підрахувати, як швидко Росія здатна відновити свій військово-технічний потенціал, щоб становити загрозу вже не для України, а для НАТО.

А для скептиків, що мають достатньо аргументів на користь Північноатлантичного Альянсу, звернемо увагу на кілька моментів:

  • Армія Росії воює вже й зараз в Україні, здобуваючи безцінний досвід у реальних боях, а не на навчаннях і симуляціях. Тим часом війська країн членів НАТО по справжньому не воювали взагалі ніколи.
  • Можна припустити, що володіючи широкою агентурною мережею, маючи вплив на значний список парламентських партій у країнах членах Альянсу, та володіючи цілою низкою "своїх" серед керівників урядів країн-членів Альянсу, Москва спробує локалізувати майбутній конфлікт, ескалувати його не з усім блоком НАТО, а, через розкол серед його учасників, "працювати" з окремими країнами локально.
  • Для відновлення військового потенціалу (бронетехніка, засоби ППО, РЕБ та РЕР, крилаті та балістичні ракети та весь спектр БпЛА), скороченого внаслідок втрат збройних сил Росії в Україні, Кремлю знадобиться всього кілька років.

Нещодавня доповідь німецької Ради з міжнародних відносин, що взяла до уваги наведені вище факти, оцінює перспективу конфронтації між Росією і НАТО в 6 – 10 років. Але існує й гірший сценарій, про який повідомив голова польського Бюро національної безпеки Яцек Сівера. Він попередив, що Захід має готуватися до менш оптимістичного сценарію і вже через 3 роки бути готовим до протистояння із Росією.

Путін завжди вважав НАТО занадто слабким для реального протистояння. І якщо він помилявся, то не надто сильно.

Гіпотетичний "невдалий сценарій" розвитку подій в Україні (на випадок, якщо підтримка з боку Заходу припиниться, і якщо Україна через брак боєприпасів буде змушена запровадити припинення вогню) приведе до чогось на кшталт АТО на Донбасі 2014 – 2021 років. Ця ситуація дозволить росіянам перенаправити свій ВПК на відновлення бойового потенціалу.

Зниження підтримки з боку Заходу також буде вести до послаблення заходів щодо контролю за вже запровадженими санкціями. Виявилося, що не достатньо мати введені санкції, бо росіяни доволі швидко навчилися їх обходити. Потрібно постійно їх модифікувати та вводити так звані "вторинні санкції", щоб їх набагато складніше або ж неможливо було обійти.

Що далі в нашому "невдалому сценарії" розвитку подій?

Різна оцінка рівня загрози з боку Росії, а також неузгодженість у діях можуть призвести до псування відносин між країнами сусідками Росії і рештою країн-членів Альянсу. Насамперед мовиться про відносини країн Балтії, Польщі зі "старою" Європою, якій здається, що проблеми їх не стосуються.

Оскільки їхнє сприйняття загрози починає суттєво відрізнятися, тимчасове затишшя і зміна пріоритетів ослаблять волю Заходу та створять ще "ширше вікно можливостей" для Китаю, який прагнутиме посилити залежність Кремля через технологічну підтримку військових можливостей Росії.

  • Вже сьогодні Кремль вимушено продає енергоносії та сировину Китаю зі значними знижками. А крім того, через незгоду на спільне добування та продаж енергоносіїв, що пропонував Пекін, вимушений самостійно покривати повну вартість будівництва нових трубопроводів.
  • Водночас Китай вже практично отримав монополію на постачання електроніки, автомобілів та багатьох інших позицій в Росію.
  • Усі введені санкції проти Пекіна в постачанні напівпровідникових технологій та ліцензій, за такого сценарію, будуть зменшуватися, а перетворення Росії на "ланцюгового пса" Китаю підірве і без того хитку одностайність Заходу та розпилять ресурси США.

Тим часом Китай не хоче і не буде "відмовлятися" від Росії, розуміючи, що в цьому і полягав попередній план США – налаштувати Москву проти Пекіна. Сьогодні це вже виглядає як "план з минулого".

Тепер же Вашингтон не наважується допустити розпад та падіння Росії. А після можливого президентства Дональда Трампа і відновлення його стратегії MAGA (що навіть зараз помітно в аргументах республіканців у Конгресі) така політика дивним чином звучить в унісон із радикальними лівими. Стає очевидним той факт, що обидві групи поділяють симпатії до Росії та ізоляціоністські течії. Трамп постійно заявляє, що "забезпечить припинення вогню в найкоротші терміни". Зрозуміло, що це буде не на умовах України.

Припускаємо, що замороження конфлікту відбудеться у 2024 році, хоча росіяни все ще розраховують перемогти Україну у 2025 році. Санкційний тиск, який вони обходять, і стан фінансової системи Росії (яка все ще отримує достатньо ресурсів від торгівлі енергоносіями та сировиною), дозволяють Кремлю продовжувати війну, використовуючи китайські кредити та військову допомогу з боку Ірану та КНДР.

Протягом ще кількох років росіяни готові ставати все біднішими, але державна машина продовжує працювати, а земля давати врожаї зерна та картоплі. Без російських нафти та газу світ також поки що не готовий обходитися, отже хоч якісь валютні доходи є.

Вони матимуть що їсти, матимуть на чому їздити, і в що вдягатися. Саме так вони звикли виживати, обходитися наявним і мріяти біля екранів своїх телевізорів про "неминуче світле майбутнє". Окрім того, припинення вогню в описаному вигляді буде сприйнято населенням Росії як перемога і переконає народні маси, що вони "на вєрном путі" і треба "йти на подальші жертви заради русского міра".

Конкретні цифри. Про що свідчить "математика війни":

  • За деякими даними в цьому році Росія поставить на фронт загалом близько 2 000 одиниць бронетехніки (з них танків близько 600 одиниць і приблизно стільки ж бронемашин різних типів, а ще близько 800 одиниць – інші види техніки, типу самохідної артилерії).
  • За 4 місяці контрнаступу росіяни втратили близько 3 700 танків і бронемашин, не враховуючи інших видів військової техніки. Отже, Росія виробляє менше броньованих машин, ніж втрачає. Але така ситуація складалася через інтенсивність бойових дій. Саме тому вони прагнуть взяти паузу, "просять про мирні переговори".
  • Припускаємо, що росіянам вдасться нав'язати "припинення вогню та мирні переговори". Російські потужності ВПК, які випускають таку техніку, зможуть спрямувати всі зусилля на відновлення свого потенціалу. Їхня продуктивність коливається від 1 000 до 1 500 одиниць на рік. Простий підрахунок дає цифру від 3 000 до 4 500 машин за 3 роки!
  • Виробництво ракет може сягнути понад 100 одиниць на місяць, тобто – понад 3 600 через 3 роки, а кількість БпЛА типу "Шахед" і "Ланцет" швидше за все буде більшою, бо іранська конструкція набагато простіша, а відповідно може масово вироблятися.
  • Однозначно, що росіяни продовжать розвивати свої засоби РЕБ із врахуванням нового досвіду
  • І, зрештою, триватиме планомірний, як це відбувається і зараз, призов до армії.

Вже наступні 1 – 2 роки фанатичні юнаки так званого "покоління Z" досягнуть призовного віку. Вони народилися і виросли за часів Путіна, вони "з молоком матері" та з безперервним потоком пропаганди, що ллється цілодобово з усіх медіа, всмоктали в себе віру в "русскій мір". І якщо їх налаштувати на велику перемогу над "загниваючим Заходом", в ім’я "справжніх скрепних цінностей", то вони без сумніву підуть помирати за цілі вічно голодної імперії. Адже вони з ранніх років виховані в обожнюванні свого вождя і ненависті до усього світу.

Підсумувавши, можна стверджувати, що через три роки Росія матиме набагато кращий військовий потенціал, який вона зможе використати набагато ефективніше, ніж було у випадку з Україною. Кремль цього разу врахує всі помилки та втрачені можливості у війні з Україною, коли армія РФ втратила "цвіт" своєї армії в перші кілька місяців бойових дій. А з того часу тільки те й робить, що компенсує свої втрати. Їм це вдається погано, але ця армія вже перебуває в режимі війни.

Тепер повернімося до НАТО і підрахуємо, скільки живої сили та техніки потрібно, щоб загрожувати, до прикладу, країнам Балтії – найвразливішому з цієї точки зору регіону, що входить до Альянсу.

  • Якщо військове угруповання чисельністю близько 150 – 200 тисяч військовослужбовців, 1 – 1,2 тисячі танків, та ще з близько 2,5 тисячі бронемашин буде сконцентровано на кордонах із країнами Балтії (потенціал абсолютно досяжний за три роки чи навіть менше), то беручи до уваги, що протяжність кордонів буде набагато коротшою, ніж у випадку з Україною, а кількість озброєнь і військовослужбовців співмірною, та якщо припустити (з великою долею ймовірності), що Кремлю вдасться цього разу "переконати" в необхідності активних дій Білорусь, то такий розвиток подій може бути дуже драматичним та з сумними наслідками для країн Балтії.
  • Дискусії про оборону країн Балтії тривають вже багато років, але НАТО "не поспішає" з реальними планами та їхньою реалізацією, побоюючись "конфронтації та провокування Кремля". Про стратегію захисту в цьому регіоні мовилося, зокрема, й на цьогорічному саміті НАТО у Вільнюсі.

Та досі політика Вашингтона з поступовим наданням військової допомоги Україні та таким же поступовим нарощуванням ескалації дала привід Кремлю зрозуміти, що масштабний конвенціональний конфлікт без ядерної зброї цілком можливий. Тим паче якщо перша фаза такого конфлікту буде невиразною (масові заворушення у районі Нарви (Естонія), де переважає російськомовне населення, чи протести на сході Латвії, пов'язані з "тиском на російську мову").

Кремль вже неодноразово демонстрував, що вміє організовувати гібридні операції. Після півтора десятка санкційних пакетів, нових санкцій запровадити вже не вдасться, Заходу потрібно бути готовим до фізичного протистояння.

Водночас війну в Україні росіяни спробують контролювати в межах "меншої інтенсивності", що вони добре навчилися робити в період з 2014 до 2022 року. Без нормального постачання бронетехніки, ракет, літаків та боєприпасів Україна не зможе проводити якісь успішні наступальні операції. А подальша фінансова підтримка з боку ЄС втомить Захід та зробить їх зацікавленими у встановленні нового балансу сил у регіоні.

І саме так на це дивитися Путін і його оточення. В такій ситуації ніщо не завадить йому нав'язати нові умови Європі. Та чи розуміє це Захід? Чи готовий ризикнути, розуміючи? Бо немає підстав вважати, що росіяни відновлять свій потенціал лише через 6 – 10 років (як це порахували деякі аналітики). НАТО має бути готовим стримувати Росію вже через 3 роки після "перемир’я в Україні".

Українські збройні сили зберегли значний потенціал для наступальних операцій після зими, за умови, що вони отримають достатні запаси артилерійських та інших боєприпасів. Наведений вище сценарій не є "картиною апокаліпсиса", а лише прагматичним зображенням того, чому надзвичайно важливою є допомога Україні просто зараз. Бо альтернативою є ще вища ціна!

У США немає сценарію розпаду і програшу Росії. Вашингтон і надалі намагається "не поставити Росію на коліна", а вирішити процес у такий спосіб, щоб не призвести до її розпаду, створити умови для її військового послаблення, що, на жаль, зараз виглядає неможливим. Бо Росія та її "глибинний народ" сприймуть усі "нєвзгоди" в ім'я імперських амбіцій.

Звучить дивно, але американці за незначну частину свого оборонного бюджету, одночасно заробляючи на замовленнях для свого ВПК, мають шанс знищити свого екзистенційного ворога руками іншої держави. Це виглядає як геополітичний джекпот. Але здавалося б, республіканці, які десятиліттями мріяли про це, не збираються реалізовувати цей план.

Якщо Україна буде покинута, цілком реальною буде ситуація, коли Кремль накопичить ресурси під кордонами НАТО, які поставлять перед Альянсом питання набагато гостріше. І тоді вже американським морським піхотинцям доведеться відстоювати Естонію, Латвію та Литву, маючи реальну перспективу втратити своє здоров'я і життя. А якщо уряд США не прийматиме таке рішення, то концепція НАТО залишиться історією.

Саме тому питання, що зараз ставлять собі політики на Капітолійському пагорбі, не повинно звучати "Чи маємо ми продовжувати підтримку України?", а так – "Чи продовжуємо ми стратегію підтримки глобального порядку?". Бо відмова від України означатиме кінець порядку, який ми знали!