Нобелівську премію миру 2026 року отримала людина, що не укладала ніяких мирних угод, не зупиняла десятки війн та навряд чи колись претендувала на звання великого миротворця. Натомість південноафриканська юристка Наванетем "Наві" Піллей десятиліттями займалася значно менш вдячною справою – намагалася довести, що навіть найвпливовіші держави та їхні лідери не повинні лишатися безкарними за свої злочини.

Схоже, що в часи, коли міжнародне право дедалі частіше поступається праву сильного, Норвезький Нобелівський комітет вирішив нагадати світові про його існування.

24 Канал розповідає, як звичайна адвокатка з Південної Африки пройшла шлях від боротьби з апартеїдом до судових процесів над організаторами геноциду, за що саме отримала Нобелівську премію миру та чому її нагородження має особливе значення для сучасного світу, зокрема й України.

Наві Піллей народилася 23 вересня 1941 року в південноафриканському Дурбані, у родині індійського походження. Дитинство Піллей припало на часи, коли в країні остаточно формувалася система апартеїду – державної расової сегрегації, яка фактично розділила населення на людей різних сортів.

Меншість європейського походження контролювала політичну владу, тоді як темношкірі та інші небілі громадяни суттєво обмежувалися в правах. Це стосувалося роботи, освіти, пересування країною та навіть власного вибору місця проживання.


Наванетем "Наві" Піллей / Фото – Wikimedia

Сама ж Наві Піллей належала саме до тієї категорії громадян, кому ця система відводила далеко не найпрестижніше місце. Та замість того, щоб змиритися з установленими правилами, майбутня правозахисниця вирішила спробувати їх змінити – причому за допомогою законів тієї ж держави, яка цю дискримінацію і запровадила.

У 1965 році вона здобула юридичну освіту, а вже через два роки стала першою жінкою, яка розпочала власну адвокатську практику в одній з місцевих провінцій. Для Південної Африки тих часів це було неабияким досягненням, особливо з огляду на її походження та стать.

Однак значно цікавіше, кого саме молода адвокатка взялася захищати. Серед її клієнтів були учасники антиапартеїдного руху, політичні в'язні та активісти, яких влада переслідувала за боротьбу проти расової сегрегації.

Піллей також окремо домагалася розслідування катувань затриманих, а у 1973 році допомогла відстояти право політичних в'язнів на острові Роббен отримувати юридичну допомогу. На тому ж острові утримували ключове обличчя всієї боротьби з апартеїдом – Нельсона Манделу.


Демонстрація проти апартеїду в Амстердамі, 1988 рік / Фото – Wikimedia

Особливо цікаво, що діяльність молодої адвокатки настільки турбувала владу Південної Африки, що протягом багатьох років вона відмовлялася видавати їй закордонний паспорт. Зрештою, система, проти якої вона боролася, не витримала, і у 1994 році апартеїд остаточно демонтували.

Нельсон Мандела, за чиї права раніше боролась Піллей, врешті став першим темношкірим президентом Південно-Африканської Республіки. А вже наступного року Піллей призначили суддею Високого суду – автоматично зробивши її першою небілою жінкою на такій посаді в країні.

Та навіть після такого стрімкого успіху Піллей вирішила не зупинятися і вже 1995 року отримала пропозицію, яка вивела її правозахисну діяльність далеко за межі Південної Африки.

У 1995 році Наві Піллей долучилася до роботи в Міжнародному кримінальному трибуналі щодо Руанди, створеному під егідою ООН. Напередодні ця невеличка африканська держава пережила одну з найстрашніших трагедій кінця 20 століття – геноцид народності тутсі, під час якого всього за кілька місяців було вбито сотні тисяч людей.


Руандійські біженці / Фото – MSF

Міжнародна спільнота на той момент ніяк не змогла запобігти масовим убивствам, отже, мала принаймні спробувати покарати їхніх організаторів.

Власне, цим і належало зайнятися новоствореному трибуналу, однією із суддів якого стала Піллей. І якщо раніше вона боролася проти дискримінації та політичних переслідувань у Південній Африці, то на цей раз вже мала справу з людьми, відповідальними за масове винищення частини населення іншої країни.

Найважливішим епізодом її роботи став судовий процес над Жаном-Полем Акаєсу – колишнім мером руандійського міста Таба, якого звинувачували в участі в геноциді та злочинах проти людяності. У вересні 1998 року суддівська колегія, до складу якої входила Піллей, визнала його винним.

Це був перший в історії вирок міжнародного суду за злочин геноциду, передбачений Конвенцією ООН 1948 року. Вже згодом Акаєсу засудили до довічного ув'язнення.


Жан-Поль Акаєсу перед Міжнародним кримінальним трибуналом з Руанди / Фото – AP

Водночас під час самого судового процесу виникло й інше історичне рішення, адже міжнародний трибунал вперше визнав, що зґвалтування та інші форми сексуального насильства можуть кваліфікуватися як акти геноциду, якщо їх вчиняють із наміром знищити певну національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

Зрештою, це стало окремим судовим прецедентом, який суттєво розширив практику застосування міжнародного права у справах про геноцид.

Для самої ж Піллей це стало одним із найвизначніших професійних досягнень. З 1999 року вона головувала на трибуналі щодо Руанди та залишалася його президенткою наступні чотири роки. А вже у 2003 році перейшла до новоствореного Міжнародного кримінального суду в Гаазі, покликаного розглядати найтяжчі міжнародні злочини.

Втім, і на цьому її кар'єра не зупинилася. Вже 2008 року Піллей призначили Верховною комісаркою ООН з прав людини. Протягом наступних шести років вона не лише займалася питаннями покарання за скоєні злочини, а й публічно виступала проти порушень прав людини в абсолютно різних куточках світу.

Якщо розглянути кар'єру однієї окремої адвокатки з ПАР, може скластися враження, що за кілька десятиліть міжнародне правосуддя пройшло величезний шлях та широкі трансформації від локальних спецтрибуналів до постійно діючого суду, здатного переслідувати навіть найвпливовіших державних діячів.

Та все ж ключова проблема криється не лише у відсутності конкретних міжнародних законів або представництв, покликаних слідкувати за їхнім дотриманням – проблема була і лишається у бажанні великих та сильних держав ці правила виконувати.

Одним із найбільш суперечливих епізодів подальшої кар'єри Наві Піллей стала її робота над розслідуванням діяльності Ізраїлю в секторі Гази. У 2021 році вона очолила незалежну міжнародну слідчу комісію ООН, яка розслідувала порушення міжнародного права на палестинських територіях та в самому Ізраїлі.

А вже у вересні 2025 року комісія дійшла доволі жорсткого висновку – дії ізраїльської влади та військових у Газі можна розцінювати як геноцид палестинського населення.


Наві Піллей під час судового засідання / Фото – Anadolu

Вочевидь, у самому Ізраїлі ці висновки зустріли без особливого захоплення. Уряд Беньяміна Нетаньягу категорично відкинув звинувачення, назвавши доповідь упередженою та неправдивою. І насправді важливо розуміти, що висновки слідчої комісії ООН не є реальним судовим вироком, а питання відповідальності Ізраїлю за геноцид окремо розглядає Міжнародний суд ООН.

Втім, ситуація довкола Гази лише вкотре оголила головну проблему міжнародного правосуддя, адже доки його рішення стосуються противників тих же Сполучених Штатів, політики охоче говорять про верховенство права. Але щойно під підозрою опиняються їхні союзники, ставлення до міжнародних інституцій може кардинально змінитися, аж до прямих спроб ліквідації цих органів.

Особливо показовою тут стала позиція адміністрації Дональда Трампа, яка запровадила санкції проти представників Міжнародного кримінального суду. Американська влада звинуватила суд у неправомірному переслідуванні громадян США та Ізраїлю. Тобто фактично Штати продемонстрували, що готові захищати власні політичні інтереси навіть ціною конфронтації з міжнародним правосуддям і конкретними положеннями міжнародного законодавства.

Проблема ж для України в тому, що це протистояння має далеко не теоретичне значення, як би хто особисто не розцінював війну в Газі чи не ставився до політики Ізраїлю. Справа в тому, що саме Міжнародний кримінальний суд у березні 2023 року видав ордер на арешт Володимира Путіна через незаконну депортацію українських дітей. Згодом аналогічні ордери отримали й інші російські посадовці.

Проте між рішенням суду та реальним покаранням залишається величезна прірва, адже МКС не має власної поліції та залежить від готовності держав сумлінно виконувати його рішення. І якраз атаки Сполучених Штатів проти представників суду ставлять під удар не лише їхні спроби покарати винних у злочинах проти мирної частини палестинців.

Це є чи не прямою диверсією проти всієї діяльності МКС, незалежно від конкретної персоналії обвинуваченого. Тобто буквально це відкриває Москві додаткові можливості робити заяви про подвійні стандарти "об'єднаного Заходу" та вибірковість міжнародного правосуддя.

Власне, саме в цьому контексті нагородження Наві Піллей набуває особливого значення. Норвезький Нобелівський комітет відзначив її за внесок у зміцнення міжнародного права якраз у часи, коли самі його інституції опинилися під жорстким політичним тиском.

Попри те, що сама премія навряд чи змусить авторитарних лідерів добровільно постати перед судом, вона принаймні нагадує, що міжнародне правосуддя не повинно залежати від політичної ваги обвинуваченого.

Зрештою, за понад шістдесят років юридичної кар'єри Піллей вдалося пройти шлях від боротьби за власні права у Південно-Африканській Республіці до участі у формуванні міжнародних механізмів покарання за найтяжчі злочини проти людства. Однак головний парадокс полягає в тому, що навіть сьогодні ці механізми залишаються вразливими перед політичною волею провідних держав.

Власне, саме в цьому, мабуть, і полягає головний зміст цьогорічної Нобелівської премії миру, адже домовитися про припинення війни ще не означає забезпечити справедливість, а мир, що буде побудований на безкарності, ризикує виявитися лише черговою перервою перед наступною великою війною.