Студентська революція - символ національного відродження

Найпомітнішими його учасниками стали студенти. Яскравий символ національного відродження - студентська революція жовтня 90-го року. Сотні юнаків і дівчат голодували на граніті тогочасної площі Жовтневої революції. До акції готувалися студентська спілка Львова та Українська студентська спілка в Києві.

2 жовтня - студенти Києва та Львова - зустрілися на площі Жовтневої революції, де і об’єднали свої вимоги, які тоді здавалися неможливими. А саме: дострокове припинення повноважень Верховної Ради, націоналізація майна КПУ, та непідписання Києвом нового союзного договору. За наполяганням львів’ян додали ще вимоги про несення армійської служби юнаків виключно в межах України та відставку тодішнього прем’єр-міністра Віталія Масола.

"Вимоги голодування - формальна, найбільш відома тоді - це відставка уряду Масола. Взагалі було 6 вимог. Це були всі 6 виразно політичних вимог. Але у нас в серці була одна вимога - Незалежність України", - каже у 1990 р. активіст Української студентської спілки В'ячеслав Кириленко.

"Це люди, які пройшли певний тиск - нас виганяли з університетів, саджали в КПЗ, когось били кийками. Тобто це люди, які були готові на самопожертву, заради ідеї Незалежності України", - каже у 1990 р. голова Української студентської спілки Олесь Доній.

Співголовами акції були обрані Маркіян Іващишин - голова Студентського братства Львова, Олесь Доній - голова Української спілки студентів та Олег Барков - голова Студентської спілки Дніпродзержинська. Для здійснення виконавчих функцій призначили коменданта табору. Також було затверджено різноманітні служби. Медичну, прес-службу та службу охорони. В перший день готувалися до найгіршого - зважаючи на тодішні події не виключали, що їх розженуть. Відтак - готували другий ешелон активістів, які мали б замінити їх на площі. Сходилися до площі по 2-3 особи - хто з університетів, хто прямо з потягу.

"Це неприємне відчуття було, це радянський режим. Перед тим були події в Баку, Прибалтиці. І ми не очікували такого відношення. Думали, що ми будемо розігнані, і скоріше за всього закінчимо - або в СІЗО, або по тюрмах", - розповідає у 1990 р. голова Студентського братства м. Львова Маркіян Іващишин.

"Звичайно, впевненості не було, і були такі моменти, коли от зараз згадую - було справді страшно. Але, можливо, нам потрібно завжди розуміти про те, що попри свій страх, попри ті речі, які є природними для людей, ми повинні цей страх десь переборюючи, іти і знати, заради чого ми це робимо", - каже у 1990 р. активістка Студентського братства м. Львова Оксана Кузенко-Клочко.

В першу ніч акцію не розігнали - міська влада таки дала добро на встановлення наметів. Це додало віри. Час ішов - голодування тривало. І впертих студентів почали сприймати як потужну силу. На четвертий день "революції на граніті", як її назвуть згодом, в табір прийшов голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Утім, порозуміння зі студентами не знайшов.

"Голодування починало затягуватись, саме через мовчання влади, яка категорично не хотіла йти на діалог. Так, окремі депутати - Степан Хмара, Горань - на той час вони приходили нас підтримували, але це окремі представники, це зовсім не влада. Тому було складно", - каже у 1990 р. активіст Студентського братства м. Львова Тарас Пастушенко.

"От саме після першої ночі прийшла впевненість в тому, що далі з кожним днем владі буде все важче і важче розігнати цей студентський майдан. Владі все буде важче і важче знаходити аргументи для суспільства - чому цей майдан був розігнаний", - каже у 1990 р. активіст Української студентської спілки Павло Розенко.

Кияни, які спостерігали з голодуючими студентами - вже у перший тиждень почали підтримувати юнаків та дівчат. В першу чергу - теплі речі та моральна підтримка.

"Ми ж коли приїхали - якщо я не помиляюся, було 6 чи 8 градусів тепла. Плюс граніт. Це не той майдан, який зараз. І якби не допомога саме киян, якби не допомога ректорів того ж Політеху… Вони і розкладачки дали нам в намети, кияни нанесли теплих речей, намм би було ой як скрутно! Тому що ми реально не готувалися до такої холодної погоди", - каже у 1990 р. активіст Студентського братства м. Львова Тарас Пастушенко.

Щодня до табору приходило все більше і більше людей. Вже на 3 жовтня на майдані було встановлено близько півсотні наметів - в яких голодувало близько 140 студентів. Серед них були дівчата. Їм не дозволяли голодувати більше 4 днів. Згодом - навіть почали проводити церковну службу.

"Але були такі випадки, коли в термосі замість чаю - добре, що ніхто не попробував - приносили кислоту. От ви уявляєте собі, що якимось дивним чином цей термос падає на газету, а газета жовтіє, ну і горить, потім ми зрозуміли, що це була кислота. Ну, і були випадки, що підкидали вибухові пакети вночі - потім ми з’ясували, що це були курсанти одного з військових училищ", - каже у 1990 р. активіст Студентського братства м. Львова Михайло Канафоцький.

Перші дні влада відмовчувалась. Тим часом, підтримати акцію зголосилися народні артисти та депутати від опозиції. Та саме влада вперто не чула студентів. Минув тиждень - кількість голодуючих вже близилась до 2 сотень.

"Я на той момент була в Харкові - і я дуже швидко про це узнала, і я зрозуміла, що мені потрібно туди сісти і поїхати, і підтримати - не просто приєднатися, а поїхати як співачка, чиї пісні асоціювалися з здобуттям незалежності. Я після Києва переїхала в Харків і загітувала всіх вийти на вулицю в Харкові - це був філологічний, історичний факультет і це дуже швидко було підхоплено. Протягом ХХ століття багато от таких подій в українській історії ставалося, і вони дуже схожі - коли молоді люди фактично чи в прямому, чи в переносному сенсі - кидаються на амбразури. Ну, і можливо тільки завдяки цьому Україна досі живе", - розповідає у 1990 р. студентка Харківського університету Марія Бурмака.

"Поряд з тим, що безліч людей приходило, і що можна було з дня в день бачити, як люди міняються - і міняються і на обличчі, і по суті. Тобто видно було, що в людині проходить злам. І в тому, мені здається, дуже велика перевага і позитив - що це була духовна роль - тобто люди зрозуміли, студенти зрозуміли і молодь показала, що можна жити по-інакшому", - каже у 1990 р. активіст Студентського братства м. Львова Михайло Канафоцький.

Та їх все одно не чули. І 12 жовтня голодуючі студенти наважилися перекрити рух на Хрещатику. Загалом у мітингу взяли участь понад 10 тисяч людей. Серед них опинилися і учні столичних технікумів. Вони теж підтримували вимоги студентів. Наступного дня - на проїжджій частині центральної вулиці міста з’явилися розкладачки. В той же час - до центру міста поступово стягували сили міліції. Але до страйку приєднувались не лише студенти - а й школярі, кияни, та люди з регіонів, часто зовсім не студентського віку.

"От коли почали по Києву ходити, ну, реально до 100 тисяч демонстрації - коли йшли робітники з того або з іншого підприємства, оді ми відчули – ну, і не тільки ми відчули, що це почало нарощуватись щось значно більше і серйозніше, аніж просто голодування", - каже у 1990 р. активіст Студентського братства м. Львова Тарас Пастушенко.

"Мені запам’ятався і запав в пам’ять справді, це коли один чоловік з Волині цілував нам руки - ну, дівчатам, подарував мені букет волошок, я не розумію - де він їх взяв у цю пору осінню, але він сказав - ви робите те, що ми не можемо зробити. Ну, і він плакав, і коли стоїть дорослий чоловік і плаче - а ти стоїш навпроти - ну, це не може не запам’ятатися", - розповідає у 1990 р. активістка, КДІ ім. Т. Г. Шевченка Анжеліка Рудницька.

Студенти почали ходити по заводах, закликаючи старше покоління підтримати акцію. 15 жовтня колона демонстрантів пройшла Хрещатиком та вулицею Кірова і оточила Верховну Раду. Депутати спостерігали за мітингом, а згодом запропонували виступити з трибуни. Вкотре озвучувати вимоги - студенти вирішили недоцільним. І потребували годину прямого ефіру на телебаченні. Парламент погодився.

"Протягом години ми дохідливою мовою абсолютно спокійно роз’яснили суспільству, чого ми хочемо, після того відразу ввечері пішла інформація про те, що вже за студентським страйком готові страйкувати фабрики, заводи, і навіть залізниці. От після цього - це було протягом одного дня, - після цього стало зрозуміло, що ВР здається", - каже у 1990 р. голова Української студентської спілки Олесь Доній.

В цей же день Парламент був змушений внести в порядок денний вимоги голодуючих. Увечері коло Верховної Ради утворилося друге наметове містечко. Хвиля протестів прокотилася містами України. Студенти на місцях почали встановлювати свої намети. Їх підтримували трудові колективи. 16 жовтня Верховна Рада весь день вела переговори зі студентами і 17-го - всі їх вимоги були задовільнені. Голова Ради міністрів УРСР Віталій Масол пішов у відставку. Верховна Рада ухвалила постанову, в якій погодилася виконати вимоги студентів. Крім однієї - про перевибори самої ВР. Вирішив провести референдум про довіру парламенту, який так і не провели.

"В тому їх сила, але, звичайно, перемогли не студенти, а переміг український народ. Вони зіграли свою роль, але роль, а не визначальний крок. Звичайно, мені приємно сьогодні - я з ними спілкуюся, вони дорослі - що вони зайняли принципову позицію. Принципова позиція, її прояв в тому, щоб Україна стала незалежною", - каже у 1990 р. голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.

"Революція відбулася в серцях у людей. Багатьох людей. Україна змінилася після студентського голодування. Тому що відбулося щось таке, чого раніше не відбувалося. Молоді люди, а не хтось там із сивими вусами, хто ще пам’ятав Петлюру, як це нам комуністична пропаганда намагалася показати - як там націоналісти", - розповідає у 1990 р. активіст Української студентської спілки В'ячеслав Кириленко.

18 жовтня учасники оголосили про завершення акції. Студенти повернулись до аудиторій. Наметове містечко розібрали. А через 9 місяців Верховна Рада проголосила Акт про Незалежність України. Тодішні студенти, і нині переконані, саме молодь - та сила, яка може боротися за права свого народу. Та їхній досвід згодився і в Незалежній Україні. За 20 років намети на майдані стали головною ознакою українського протесту.