Загадав повернутись в Туреччину

Під час вечері ми обдумували різні варіанти, але бюджет був доволі скромним, сезон закінчився і вибір не був дуже великим. На вихідних поїхали в супермаркет "Метро" по продукти і заразом зайшли в "Порт Сіті" шукати туроператора, щоб допоміг нам визначитись з місцем відпочинку. Про це розповів Святослав Паламар, інформує 24 Канал.

Читайте також Сьогодні світ змінився: як Україні діяти у новій фазі війни з Росією

Тоді ми вирішили летіти у Туреччину у сонячну Анталію – ціна хороша, готель супер, москаликів там не повинно бути. Вилітали з Борисполя (шкода, що зараз цей аеропорт не працює через війну).

Це був чудовий відпочинок: тепле море, сонячна погода, екскурсії, смачна їжа і, найголовніше, росіян не було. Відпочинок закінчувався, залишалось кілька годин до трансферу. Ми чекали автобус на березі бірюзового Середземного моря. І мені дуже запам'яталася ця мить.

Ми з Лук'янчиком будували "укріпрайони" з камінців, а потім все руйнували та жбурляли в море. Тонічка катається на гойдалці поряд. Хвилі хлюпочуть і розбиваються об кам'янистий берег. Я підійшов ближче до моря, вдивлявся в горизонт і пригадав чудову традицію: щоб повернутися сюди треба загадати бажання і кинути у море монетку. Ви ж всі знаєте про таку традицію, правда?

У кишені я мав пару турецьких лір. Ми всі стали ближче, і я запитав у рідних, чи їм сподобався відпочинок. Лук'янчик, як завжди, коротко: "Дуже!" "Так", – сказала дружина. Я повернувся спиною до моря і через плече кинув монетку. Над пляжем майорів великий червоний прапор з білим півмісяцем. Я так і не почув, чи впала моя монетка в море, але наступні події мого життя підказують, що саме так і було. Я загадав повернутись ще раз в Туреччину.

Початок повномасштабного вторгнення

Лютий 2022 рік… Повномасштабне вторгнення військ Росії. Це мало статись рано чи пізно… Багато подій наштовхувало до такого висновку. Треба було якось переконати своїх найближчих виїхати з міста, але Тонічка з Лук'янчиком не хотіли їхати з Маріуполя. За два дні до початку вторгнення я зателефонував дружині і кажу: "Необхідно на кілька днів виїхати. Це не надовго".

По-іншому вони б просто не поїхали. На той час "азовці" вже ночували на своїх гарнізонах "Юр'ївка" та "Урзуф" і виїжджали в Маріуполь по службових справах, окрім тих, хто вже перебував на позиціях.

Я приїхав додому, ми зібрали одну маленьку валізу, викликали таксі до Запоріжжя, по дорозі забрали сина із садочка. Я посадив їх в авто, про всяк випадок записавши номери машини, і вони поїхали.

Наша наступна зустріч відбулась у жовтні 2022-го.

Далі калейдоскоп подій: битва за Маріуполь, облога міста, завод "Азовсталь", вихід в полон, Оленівська колонія, етапування в Лефортово.

Як відбувався обмін у Туреччині

Майже весь вересень 2022 року я не міг вночі заснути, наче чогось очікував. Всі години й дні переплелись, лише в маленькому отворі було видно день зараз чи ніч, бо в камері постійно горіло світло. 21 вересня рано-вранці я прокинувся – почув поворот ключів, голоси та кроки кількох людей. Знову поворот ключа, команда: "Обличчям до вікна, руки назад". В голові було кілька варіантів: страта, етапування або обмін.

Останній раз допит був у липні й відтоді мене з "одиночки" нікуди не виводили. Та й на допит це не було схоже. А вже коли опинився в літаку, то отримав підстави вважати, що лечу на обмін. У мене були скручені руки і чорний мішок на голові, але я добре чув, про що говорили росіяни. Я почув про "пана М". Запам'яталась ще фраза: "Вони нас можуть збити".

Прорахувавши час польоту, я припустив, що це інша країна і, можливо, навіть Туреччина. Мої припущення згодом підтвердились. Хоча й з мішком на голові і зв'язаними руками, але політ до Туреччини був терпимий. А от етапування з "Оленівки" в "Лефортово" мені далось дуже важко. Після цього я себе не впізнав, коли побачив у дзеркалі. Я тоді дуже хотів, щоб цей літак розбився, але це вже інша історія…

Після приземлення у Туреччині – довге чекання в літаку на посадковій смузі, нерви натягнуті, а потім: "Давай, виходь".

О Боже, я був першим, хто виходив і ступив на чужу землю. "Не дивитися!" Мені розв'язали руки та зняли мішок. Треба було сказати, що "претензій не маю", але я щось переплутав і сказав не за їхнім сценарієм. Здається, я перший український військовий, якого офіційно було інтерновано в іншу країну, хто ступив на чужу землю у цьому статусі (тоді я про це не знав).

Ось я бачу наших офіцерів Кирила Буданова та Дениса Монастирського. Це ті, кого я одразу впізнав, бо було багато інших. Хтось підходить і каже, що треба підійти до карети швидкої допомоги здати кров. Нас мали перевірити на всякі отрути та радіації, якими могли нас отруїти російські спецслужби.

Мене підводять до карети швидкої, і я бачу чоловіка, про якого говорили охоронці у літаку. "Пан М" теж здавав кров. Він дивиться на мене, а я на нього – серце калатає. Так тоді хотілось йому пригадати про Стуса… Але не можна зірвати обмін – хлопці ще були в літаку. Мовчки чекаю, поки його заберуть.

Я прошу сигарету, затягуюсь, дивлюсь навкруги, відчуваю тепле повітря, в голові легке запаморочення. Я розумію, де я (пізніше я зрозумів, що звільнений з полону, але не на свободі).

І тут я пригадав одну ліру, яку рік тому кинув на пляжі в Туреччині. Щоправда, цього разу на морі так і не вдалось побувати.

Зовсім скоро Тонічка і Лук'янчик приїхали до мене. Так ми всі зустрілись в цій країні через рік. Сталося так, як ми й загадали, проте за таких обставин, що годі й уявити.

Пишу про свої спогади сьогодні, в День сім'ї, коли наш президент в Туреччині, з надією, що наші хлопці повернуться з полону. І їхні близькі та рідні зможуть нарешті обійняти своїх Героїв!