№5
Сергій Юран, форвард.
Сергій Юран народився у Луганську (колишній Ворошиловград). Вже в 16 років його прийняли до складу місцевої “Зорі”, яка тоді грала у другій лізі Чемпіонату СРСР. Юний форвард почав привертати до себе увагу більш відомих команд. Вже в 19-річному віці він опинився у найтитулованішому радянському клубі – київському “Динамо” Валерія Лобановського. Там він зіграв 31 матч, у яких забив 15 голів.
Сергій встиг пограти аж за три різні національні збірні. На його рахунку, зокрема, 12 матчів у складі національної збірної СРСР та 3 гри за збірну СНД, створену спеціально для участі в Євро-1992 після розпаду СРСР. Потім він прийняв російське громадянство і почав грати за місцеву футбольну збірну, за яку в загальному провів 25 матчів.
З київського “Динамо” Юран перейшов до лісабонської “Бенфіки”, яку тоді очолював Свен-Горан Еріксон. Там він провів три сезони і перейшов до … стану найпринциповішого суперника “Порту”. В Португалії Юран потрапив у величезний скандал, пов’язаний із водінням у нетверезому стані, що спричинило ДТП із летальним наслідком. Після довгого слідства з футболіста все ж зняли обвинувачення, але репутація була суттєво підмочена.
Після цього випадку Юран переїхав в Росію у московський “Спартак”. Згодом розпочалося його скитання по європейських клубах – англійський “Міллоу”, німецькі “Фортуна” та “Бохум”, знову “Спартак”, австрійський “Штурм”. Майже ніде він не затримувався більше, ніжна сезон.
В 2001 році 32-річний Юран повісив бутси на цвях. Згодом зайнявся тренерською діяльністю, яку в загальному не можна вважати дуже успішною. Працював помічником головного тренера “Спартака”, головним тренером ярославського “Шинника” та підмосковних “Хімок”. Усюди звільняли за незадовільні результати. Останнім місцем праці був казахський клуб “Локомотив”. Звідти Юрана також звільнили.
№4
Юрій Нікіфоров, захисник / півзахисник.
Історія Юрія Нікіфорова багато чим схожа із історією Іллі Цимбаларя. Обидва одесити, обидва порали в СКА та “Чорноморці”, звідки перебралися до московського “Спартака”. Як і Цимбаларь Нікіфоров зіграв три матчі за національну збірну України і поміняв громадянство. Проте внесок у російський футбол у Нікіфорова значно більший, ніж у його земляка.
Нікіфоров учасник Чемпіонату світу 1994 року та Євро-1996. Погравши у “Спартаку” Юрій відправився покоряти європейські чемпіонати. Два роки він відіграв у іспанській Прімері за “Спортинг” із Хіхона. Звідти в 1998 майже за 5 млн. доларів перебрався до голландського ПСВ. За команду він провів 99 матчів, у яких забив 6 голів. Після чотирьох років перебування у ПСВ порав ще сезон за “Ваалвейк”. Завершував кар’єру Юрій у японській J-лізі.
Нікіфоров – один із найтитулованіших російських футболістів. Він вигравав кубки чотирьох держав (України, Росії, Нідерландів та Японії). Окрім того кілька разів вигравав російський та голландський чемпіонати. У складі збірної Росії провів 55 матчів, у яких забив 6 голів.
Зараз культовий російський захисник проживає у облюбованому іспанському Хіхоні. Проте до футболу вже немає жодного відношення.
№3
Сергій Семак, півзахисник.
Сергій Семак народився на Луганщині (тоді – Ворошиловградська область УРСР). Вихованець луганського училища олімпійського резерву. В 16-річному віці на початку української незалежності перебрався до Росії. До свого клубу “Асмарал” юного футболіста запросив легендарний російський тренер Костянтин Бесков.
В 1994 році Семак перейшов до московського ЦСКА. Саме тут судилося йому стати справжньою легендою клуба. Армійцям він віддав 10 років свого футбольного життя. За цей час він зіграв 282 матчі, в яких забив 73 голи. Фізично витривалий, тактично грамотний півзахисник із відмінним баченням поля, хорошим ударом та неабиякими лідерськими якостями вже через рік після переходу до ЦСКА став капітаном команди. Більше того 20-річний Семак став наймолодшим капітаном у історії російського футболу.
Значною мірою завдяки блискучій грі Семака ЦСКА вперше в своїй історії став Чемпіоном Росії в 2003 році. Гравцю захотілося спробувати свої сили у європейському чемпіонаті. Доречно підвернувся варіант із французьким ПСЖ. Проте у Франції Семак не прижився. Зігравши 26 матчів за паризький клуб протягом сезону, він прийняв рішення повернутися в Росію.
Переїзд у ПСЖ можна вважати помилкою у кар’єрі гравця, адже зразу після його від’їзду московський ЦСКА завоював Кубок УЄФА. Проте в ЦСКА Семак не повернувся, а перебрався до ФК “Москва”. З новою командою Семак завоював четверте місце у російському чемпіонаті, яке залишається найбільшим досягненням в історії клубу.
В 2008 році Семак перейшов до казанського “Рубіна”. Того ж року в якості капітана команди Семак привів “Рубін” до золотих нагород Російської прем’єр-ліги. Таким чином він став єдиним російським футболістом, який вигравав чемпіонат у якості капітана двох різних клубів. Через рік Семак та “Рубін” повторили попередній успіх.
За збірну Росії на даний час Семак провів 65 матчів. Він був капітаном на бронзовому для росіян Чемпіонаті Європи 2008 року.
У російському чемпіонаті Семак відіграв понад 400 матчів. За цим показником він займає друге місце серед усіх російських футболістів, поступаючись лишень Дмитру Лоськову. У всіх цих матчах Сергій забив понад 100 голів.
У свої 34 Семак залишається відмінним футболістом. Про це свідчить, зокрема, його недавній перехід із “Рубіна” до пітерського “Зеніта”. Схоже на те, що незабаром Семак стане чемпіоном Росії і з третьою командою.
№2
Віктор Онопко, захисник.
Культовий персонаж в історії російського футболу. Віктор Онопко – абсолютний рекордсмен збірної Росії за кількістю зіграних матчів (109). Він – учасник двох Чемпіонатів світу (1994, 2002) та двох Чемпіонатів Європи (1992 (збірна СНД), 1996). Найкращий футболіст Росії 1992 та 1993 років.
Народився Віктор у Луганську (Ворошиловграді). Починав свою футбольну кар’єру у скромному “Стахановці” із міста Стаханов, але фактично одразу перебрався до донецького “Шахтаря”. В 20 років Онопко став повноцінним гравцем основи гірників. Разом з ним у команді грав і його молодший брат Сергій, добре відомий донецьким та полтавським вболівальникам. За “Шахтар” Віктор за два сезони провів 45 матчів.
Згодом був виклик до стану збірної СНД на Чемпіонат Європи 1992 року. Потім кар’єра Віктора Онопка пішла по стандартному сценарію – московський “Спартак” та російське громадянство. У збірній Росії Онопко одразу забронював за собою місце в основі, яке залишалося недоторканим протягом 12 років.
За “народну команду” Віктор відіграв 108 матчів протягом 4 років. Згодом перебрався до Іспанії в “Ов’єдо”, за який провів 216 матчів, але в самому кінці не врятував команду від вильоту в Сегунду. Згодом ще сезон відбігав у Прімері за “Райо Вальєкано”. Догравав футболіст у підмосковному “Сатурні”.
Проте із футболом Онопко не зав’язав. Після завершення кар’єри він кілька років працював заступником директора департаменту збірних у Російському футбольному союзі. Потім став помічником іспанського спеціаліста Хуанде Рамоса на тренерському містку московського ЦСКА. Після звільнення Рамоса залишився працювати у клубі.
№1
Андрій Канчельскіс, півзахисник.
Один із найуспішніших футболістів у історії російського футболу. Народився він у Кіровограді. Саме там і почав грати за місцеву “Зірку”.17-річний футболіст практично одразу став гравцем основного складу.
Талановитого юнака не можливо було не помітити. Вже через два роки, в 1988 р. його забрав у Київ сам Валерій Лобановський. У “Динамо” він пробув лишень рік, відігравши 22 матчі. Але в той же час почав викликатися до лав збірної СРСР.
З “Динамо” Канчельскіс перейшов до донецького “Шахтаря”. За гірників футболіст провів 21 матч та забив 3 голи. Подальшій кар’єрі футболіста у Донецьку завадила … його успішна гра за збірну СРСР.
Під час товариського матчу СРСР проти Шотландії у Глазго на Канчельскіса звернув увагу сам Алекс Фергюссон, тренер “Манчестер Юнайтед”. Згодом до донецького клубу поступила пропозиція стосовно переходу футболіста.
Андрій зумів швидко адаптуватися до англійського футболу й майже одразу застовпив за собою місце на правому фланзі іменитого клубу. За “Манчестер Юнайтед” Канчельскіс провів 4 сезони з 1991 по 1995 роки. За цей час він допоміг клубу виграти два чемпіонати, Кубок Англії, Кубок англійської ліги та два Суперкубка Англії. В загальному за МЮ Канчельскіс відіграв 162 матчі, у яких забив 36 голів. У списку 100 найзнаменитіших футболістів “Манчестер Юнайтед” усіх часів, складеному фанами клубу, Андрій Канчельскіс зайняв доволі високе 25 місце.
На заваді розвитку подальшої кар’єри у МЮ став непростий характер футболіста. Прагнучи постійно виходить на поле зі стартових хвилин, він вступив у конфлікт із Алексом Фергюссоном. Наслідком цього став перехід гравця в “Евертон”.
Наставнику манкуніанців потрібно було терміново шукати заміну Канчельскісу. Фергюссон пішов на доволі ризикований крок – він повернув із оренди в “Престон Норд-Енд” молодого півзахисника Дейвіда Бекхема. Як відомо, ризик став цілком виправданим. Тим не менше сам Фергюссон якось сказав, що якби Канчельскіс залишився у клубі зіркова кар’єра Бекхема могла б скластися зовсім по-іншому.
Справи в “Евертоні” у Канчельскіса йшли дуже добре. Він не лишень закріпився в основі, але й з 16 голами у сезоні став найкращим бомбардиром команди. Проте фінансові проблеми ліверпульців змусили клуб продати свого провідного гравця до “Фіорентини”, яку тренував Клаудіо Раньєрі. В Серії А Канчельскіс відіграв в сезоні 26 матчів. У яких забив 2 голи.
В 1998 році Канчельскіс повернувся до Британії, але вже в шотландський “Ренджерс”. Там він провів 4 роки. Проте знову продемонстрував свій характер. У Канчельскіса були конфлікти як з головним тренером Діком Адвокатом так і з партнерами по команді. Всього за клуб із Глазго Андрій зіграв 76 матчів, у яких забив 13 голів.
Потім він ще трохи пограв у “Манчестер Сіті”, почислився у “Саутгемптоні” й транзитом через Саудівську Аравію потрапив до Росії. Так склалося, що у російському чемпіонаті він свій перший матч зіграв у віці 35 років. Спочатку Канчельскіс побігав за “Сатурн”, а потім за “Крилья Совєтов”.Проте він не відбував номера на полі. За підсумками сезону 2006 Канчельскіса визнали найкращим ветераном у російській прем’єр-лізі.
Незважаючи на клубні звершення кар’єру в збірній Канчельскіса не можна вважати успішною. Після прийняття російського громадянства із розпадом СРСР його почали викликати до лав збірної Росії. Безпосередньо перед Чемпіонатом світу 1994 року Канчельскіс взяв участь у бойкоті російських футболістів проти тренера Павла Садиріна і в результаті цього пропустив мундіаль. В загальному за збірну Росії Канчельскіс провів 36 матчів, у яких забив 4 голи. Останній його матч за збірну датується 1998 роком, коли він перейшов у “Ренджерс”.
Після завершення кар’єри в 2007 році Канчельскіс працював генеральним директором ФК “Носта” із міста Новотроїцк. Згодом став головним тренером московського “Торпедо-Зіл”, який зараз і піднімає із низів російського чемпіонату.