Три проблеми декомунізації

Під час Школи міжнародної журналістики "Виклики декомунізації" в Українському католицькому університеті директор "Рейтингу" Олексій Антипович та історик й соціолог Оксана Міхеєва спробували пояснити, чому значна частина населення виступає проти декомунізації і чому цей спротив пасивний.

Регіональний розкол

Перша проблема – розбіжність за регіональною ознакою. Згідно з даними опитування "Рейтингу", майже половина респондентів (48%) висловлюється проти ініціативи демонтажу всіх пам’ятників Леніну в Україні. На сім відсотків менше респондентів, які підтримують цю ідею (41%), не визначились – 11%.

Пам’ятник може сприйматись по-різному, каже Оксана Міхеєва, адже людині болісно розлучатись з тим, що накопичує спогади.

Людину пам’ятник може пов’язувати зі різними спогадами: з дитинства, прогулянок тощо. Він може стати частиною її персональної історії. Якщо його забрати, людина відчуватиме дірку в пам’яті,
– вважає дослідниця.

Ставлення суспільства до перейменування населених пунктів і вулиць, що носять радянські назви, також неоднозначне. В цілому ініціативу швидше не підтримує більша частина опитуваних (57%), аніж підтримує (35%). Ситуація, водночас, різко змінюється, якщо допустити вибіркове перейменування тих чи інших міст і вулиць: кількість прихильників уже перевищує кількість противників (49% проти 44%).

Олексій Антипович вважає, що процес декомунізації фактично поділив країну. За його словами, спротив декомунізації зберігатиметься надалі.

Майже 60% мешканців півдня і понад 60% сходу України проти цього. Це величезна маса людей. До того ж, у структурі країни південь і схід займають значно більшу питому вагу, ніж центр та захід,
– коментує соціолог.

Втім, спротив може бути пасивним. Перейменування Кіровограда на Кропивницький, яке, на відміну від зміни радянських назв інших міст, мало великий розголос, не викликало масових протестів. На маніфестацію проти такого рішення вийшло всього лиш кількасот людей. Хоча за результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології спільно з групою "Рейтинг" лише 4% опитаних підтримували назву Кропивницький, в той час як прихильників старої назви було 57%.

Беручи до уваги випадок в Кропивницькому, Оксана Міхеєва згадує початок 2000-х років, коли в Донецьку проводили опитування про перейменування вулиць. Більшість донеччан були проти, зауважує соціолог і додає, що здебільшого це були люди похилого віку.

Що довше людина живе на одному місці, то менше вона хоче змін. Люди запевняли, що будуть чинити активний спротив у разі насильницького перейменування. На питання, хто вийде протестувати, відповідь була – Донбас. Але коли питалась, чи вийдете саме ви, відповідь була – ні. Це специфіка не тільки Донбасу, а українця як такого. Людина очікує, що це зробить хтось інший,
– вважає Міхеєва.

Батьки і діти

Друга проблема – брак комунікації. У нещодавньому опитуванні "Рейтингу" щодо декомунізації є цікавий факт: що молодші респонденти й вищий рівень їх освіти, то більше вони підтримують декомунізаційні ініціативи. Така сама ситуація з селом та містом: селяни більше підтримують демонтаж пам’ятників та перейменування вулиць, ніж містяни. Причина, на думку Антиповича, в тому, що в селі жива пам'ять, і люди більше спілкуються одне з одним.

Проблеми в комунікації бачить також і Оксана Міхеєва. Вона вважає, що на ставлення суспільства до процесу декомунізації впливає брак розмов на історичні теми в сімейному колі.

Це наслідок травматичного досвіду радянської людини. У ті часи всі звикли до обережності зі словами. Більше того, якщо в сім’ї були діти, батьки усвідомлювали, що дитина може винести розмови з кухні на вулицю,
– говорить дослідниця і додає, що традиція замовчування трансформувалась у дражливість до історичних сюжетів.

Ще однією причиною несприйняття великою частиною населення процесу декомунізації, на думку Міхеєвої, є те, що більшість українців отримують інформацію про історичне минуле хаотично з телевізора, а не з книжок чи документів. Історична пам’ять українців не сягає далі ХХ сторіччя. Більше того, вона переважно зупиняється на Другій світовій війні, максимум на 20-30 роках, говорить вона.

"Кухонна" історія та латентне навчання

Третя проблема – в освітній сфері. Цього року у школах запровадили нову програму викладання історії ХХ століття для 10-11 класів, де комуністичний режим прирівнюється до нацистського. На думку Оксани Міхеєвої, після шкільних уроків історії на багатьох дітей чекає інтерпретація альтернативної історії вдома, у сім’ї. І в кожного покоління – своя версії тлумачення минулого.

Читайте також: Декомунізація звільнила країну від нав’язаного обов’язку героїзувати катів, – В'ятрович

Ба, більше, дослідниця разом з іншими учасниками проекту "Транскультурна реконцептуалізація України", що проводився за підтримки швейцарського університету Санкт-Ґаллена, виявили існування латентного навчального плану. В проекті кілька фокус-груп працювали з викладачами української літератури та історії. Міхеєва була модератором груп та інтерв’юером.

Є підручник, а є викладач. Тому власна інтерпретація історії може відбуватися не тільки вдома, але й у класі. Вчителю, який знає одну історію, дають інший підручник з іншою історією, і дітей він буде готувати по-новому, далі знову інший підручник і так далі. Відповідно, іронія, міміка, коментар викладача може повністю змінити важливий меседж,
– пояснює Оксана Міхеєва.

Загалом ситуацію з декомунізацією директор "Рейтингу" Олексій Антипович порівнює зі ставленням суспільства до безвізового режиму. За його словами, на запитання, чи підтримують вони надання Україні безвізового режиму з ЄС, більшість громадян відповідає: ні. Причини різні, основна – бідність, яка зосереджує людину не на подорожах, а на виживанні. Проте молодь та люди середнього віку з порівняно вищим рівнем доходу здебільшого підтримують безвіз.

Треба розуміти, на що ми орієнтуємось. Загальний показник – це консенсус між шістдесятирічною бабусею з Харкова, яка мало в яких містах України була, та 20-річним студентом зі Львова, який в Польщі буває частіше ніж в Києві?
– говорить Антипович.

На думку директора "Рейтингу", якщо ми працюємо на майбутнє, тоді треба орієнтуватись на соціально активних – молодь та середній вік. Проте владі слід обов'язково роз’яснювати свої дії і тим, хто не погоджується з політикою декомунізації.

Автор: Дмитро Пальчиков