Вечір, на який чекають чи не найбільше в Україні
"Святвечір" — час, що символізує народження Христа. До нього готувались заздалегідь. Фактично з літа, бо саме тоді останній сніп пшениці відкладали для майбутнього дідуха.
6 січня жінки прокидались посеред ночі, адже перед ними стояло непросте завдання зготувати 12 страв. Усі вони без м'яса, молока, масла та яєць, оскільки Свят-вечір припадає на останній день посту. Ще до сходу сонця господині набирали із криниці воду, і на ній варили кутю та узвар.
У святкових клопотах були задіяні всі: від малого до старого. Дітлахи чистили горіхи для куті і перетирали мак. При цьому кожна мама намагалась застерегти доньку не облизувати ступку з маком, аби майбутній чоловік не був лисим.
У цей день намагалися нікому нічого не позичати та й самим нічого не просити, аби "не жебракувати цілий рік". Батьки пильно слідкували, аби ніхто не сварився, і щоб діти не плакали, бо ж капризуватимуть наступні 365 днів.
Взагалі у малечі було чимало обов'язків у Святвечір: залізши під стіл, вони квокали "Кво-кво, завтра Різдво", аби кури добре неслися, та виглядали першу зірку на небі, бо тільки із нею можна сідати до святкового столу. А перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб бува не придушити душі, які, вважалося, теж приходили на вечерю.
Сім'я промовляла "Отче Наш" і лише після цього приступала до вечері. У макітрах 12 страв, горить свічка, по чотирьох кутках столу часник, аби відганяти злих духів. Найголовнішу страву Святвечора — кутю — їли дерев'яними ложками. Першим її куштував найстарший член родини. Далі — всі інші.
Окремі тарілки і ложки ставили для покійних родичів, або того із родини, кого не було в цей вечір вдома. А от несподіваний гість віщував щастя на цілий рік. Також вважалося доброю прикметою запрошувати на вечерю самотніх та бездомних людей. Вечеряли довго і ніхто не мав права вставати, окрім господині, яка подавала страви.
Після вечері існувала традиція відносити частину вечері своїм хресним або ж бабцям повитухам. А от молодим дівчатам не терпілось наворожити собі судженого. Прибігши до річки чи струмка, нашіптували: "Як ця вода біжить, нехай так за мною свати бігають".
Сім'я ще трохи колядувала та лягала спати, аби завтра зранку піти до церкви та відзначити народження Христа.
Дивіться також: Українська різдвяна традиція, що є унікальною для цілого світу