"Чоловік боявся, що я його покину": як підтримка партнера впливає на реабілітацію військового після важкого поранення

Часто боротьба за життя не закінчується після повернення воїна з фронту. Вона продовжується у щоденній реабілітації, постійній підтримці рідних та поступовому поверненні до звичного побуту. У сім'ї Олега та Аліни Пономаренків така боротьба триває вже майже 3 роки. 

Після важкого поранення під Роботиним, чоловік втратив руку, ногу, зір та частково слух. Він наново вчився ходити, самостійно одягатися, їсти, досі добре чути йому допомагає слуховий апарат, а за відновлення зору йшла складна боротьба, яку, на жаль, не вдалося виграти. На цьому нелегкому шляху поруч з ним – його дружина Аліна та дворічний син Артем. 

У рамках проєкту "Війна. Любов і терапія" Аліна Пономаренко розповіла 24 Каналу про службу чоловіка на фронті та його поранення, про яке дізналася на 7 місяці вагітності. Жінка також поділилася тим, що сьогодні додає їй сил, а психолог та реабілітолог дали професійні поради людям, яким довелося зіткнутися з такими складними травмами їхніх рідних.

Читайте також "Донька інколи боїться мене"․ Чому військові стають агресивними після фронту та як із цим боротись 

Служив у війську ще з 2016 року: як воїн вперше потрапив на фронт?

З дитинства Олег ріс справедливим, чесним, хоробрим і дуже впертим хлопцем. Він пройшов строкову службу й вирішив залишатися у війську, підписав контракт. Він запевняє, що у час війни не міг вчинити інакше. Хоч всі його відмовляли, але бажання захищати свою країну було сильнішим.

З Аліною вони познайомились наприкінці 2021 року. Спершу довго листувалися, Олег навіть не розповідав, що він військовий і зараз проходить службу в зоні АТО. Вперше зустрілися в перукарні, де працювала дівчина, разом пішли на прогулянку, після якої й почалися їхні стосунки.

Олег та Аліна Пономаренки на початку стосунків / Фото надане 24 Каналу

Це були останні мирні тижні напередодні повномасштабного вторгнення. Разом закохані ще встигли поїхати у відпустку, зустрілися з побратимами Олега, його друзями. А тоді повернулися до Харкова, де жила Аліна.

Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, я навіть не розуміла, що такий жах справді може бути. У той день я збиралася на роботу, але Олег сказав мені швидко забирати сестру та виїжджати. Пам'ятаю колони машин, черги за бензином, метро вже не працювало. Дивом нам з сім'єю вдалося виїхати, 
– пригадала Аліна Пономаренко. 

У перший день вторгнення Олег повернувся на фронт, воював на Харківському напрямку. Загалом брав участь у боях на Харківщині, Запоріжжі та Донеччині. 

"Коли ми познайомилися, мене вразила його наполегливість та впертість. Такої впертої людини я ще не зустрічала. А ще у нього було дуже багато друзів, побратимів. Коли сталася трагедія – всі вони показали себе з найкращого боку", – підкреслила дружина Олега.

"Протитанкова ракета влучила просто у спину": обставини страшного поранення

Олег служив у роті розвідки військової частини 3017, був на посаді старшого розвідника. Вже у 2022 році це була доволі серйозна бригада з хорошим забезпеченням. Це підтверджує навіть той факт, що бійці їздили на завдання у бронетехніці. Так було і в той страшний день 23 серпня 2023 року під Роботиним Запорізької області. 

До цього часу Олег уже тиждень не виходив на зв'язок. Це було не вперше, коли чоловік довго не з'являвся у мережі, але раніше він намагався хоча б надіслати смайлик. Цього разу навіть найменшої звістки від нього не було. Коли хвилювання взяло гору, Аліна вирішила подзвонити до брата Олега. Він також військовий і міг мати більше інформації. 

У мене вже була істерика. Я знала, що щось сталося. У соцмережах я постійно натрапляла на відео з похоронами військових, я прокручувала в голові найгірші сценарії. Коли врешті Олег вийшов на зв'язок, то сказав, що він у лікарні у Дніпрі й у нього сильно пошкоджена нога, 
– розповіла Аліна. 

У цей момент вона одразу зрозуміла, що потрібно їхати до чоловіка. Швидко зібралася й сіла на електричку до Дніпра. Разом з нею була представниця патронатної служби з бригади Олега. Вона бачила, що Аліна вагітна, тому всю дорогу з нею розмовляла та підтримувала. Тоді жінка ще не знала, у якому саме стані її чоловік.

Олег Пономаренко був розвідником і служив з 2016 року / Фото надані 24 Каналу

"У лікарні нас вже чекав дядько Олега – такий хороший, добрий чоловік, він нас дуже підтримав і ми досі спілкуємось. Перед самою палатою він сказав мені, що в Олега є не усі частини тіла. Він дуже просив, щоб я не хвилювалася. Медсестра також бачила, що я вагітна, тому сказала, якщо я почну сильно кричати – мене одразу виведуть", – пригадала Аліна Пономаренко. 

Її підвели до реанімаційного блоку, в якому лежали воїни з важкими пораненнями. Травми Олега серед усіх були найважчими. Дружина намагалася більше ні на кого не дивитись, але не могла не помітити хлопців під апаратами, без рук, ніг, з повністю обгорілим обличчям…

Я набралася сил і підійшла до Олега. Побачила, що в нього нема руки та ноги, лице, волосся, губи – все обгоріле… Це був найстрашніший момент, 
– додала жінка. 

Попри все пережите, чоловік зберігав оптимізм. Перше, про що він сказав, що хоче відновитися і знову йти нищити ворога. Також дуже хотів доторкнутися до живота дружини, відчути поштовхи сина.  

Згодом, трішки оговтавшись, Олег розповів, що 23 серпня разом з побратимами їхав штурмувати російські позиції. Це була добре простріляна ділянка, яку знав ворог. Бійці їхали на бронетехніці разом з боєкомплектом. У їхню машину влучила протитанкова ракета. На диво, боєприпаси не здетонували, адже в такому випадку не вцілів би ніхто. 

Удар припав чоловіку в спину. Всі, хто був у машині, також зазнали складних поранень: хтось втратив руку, хтось – око. Але серед усіх бійців травми Олега виявилися найважчими. 

"Олег розповів, що коли у машину прилетіло, вони всі повипадали. Він якось відкрив двері й побачив, що поруч лежить чиясь рука. Коли оглянувся – зрозумів, що це його кінцівка. Нога теж була травмована, але на неї він ще наступав. Вже у Дніпрі провели ампутацію, а потім ще раз у Києві. Коли я приїхала до нього в реанімацію, він вже втратив зір", – пригадала дружина. 

"У вас солдатик народився": як народжувала сина під обстрілами та відправляла чоловіка за кордон?

Ще у реанімації після поранення Олег просив дружину нікуди не їхати, залишитися з ним. Він постійно питав медсестер, коли прийде Аліна. Лише згодом жінка зрозуміла, що у ці дні так сильно непокоїло її чоловіка. 

Він боявся, що я піду від нього. Каже, що був тоді у шоковому стані. Але ні, я ж з самого початку була поряд, 
– сказала зі сльозами дружина воїна.

Після його поранення вона ще на кілька днів повернулася у Харків, відпрацювала робочі зміни й попередила керівництво, що працювати більше не зможе, мусить бути поруч з чоловіком. Дотепер вона вдячна за підтримку та розуміння, з якими до неї поставилися. Відтак почався довгий шлях реабілітації, який у сім'ї Пономаренків тривав кілька років.

Дружина у всьому допомагає чоловіку / Фото надане 24 Каналу

Майже одразу Аліна активно вела соцмережі. Це суттєво допомогло їй у лікуванні чоловіка, адже так вдалося знайти для нього нові клініки, фонди, пройти протезування за кордоном. Упродовж місяця після поранення Олег був у Києві, там на певний час починав бачити, але потім знову втратив зір. Він пережив безліч операцій, різних протоколів лікування, огляди чи не у всіх спеціалізованих клініках.

У цей час Аліна не тільки боролася за гідну реабілітацію чоловіка, але й, на жаль, була змушена протистояти українській бюрократії, яка особливо збереглася у війську. 

Це зараз я можу спокійно про все говорити, а тоді мені здавалося, що ми покинуті усіма. У нас були проблеми з частиною, з документами, виплатами. Я приїжджала до них кілька разів, а бригада губить документи. Тоді найняла адвоката й почала все робити через нього, 
– наголосила Аліна.

На 8 місяці вагітності вона знайшла фонд, який допоміг перевести Олега на реабілітацію до Нідерландів. Попри бюрократичну тяганину, опір деяких лікарів, її чоловік все-таки поїхав за кордон, а дружина вирушила до Харкова – народжувати їхнього сина. 

"Мене поклали на зберігання, дитина була досить велика, довелося стимулювати… А Харків у ті дні постійно був під обстрілами. Олег тоді їхав за кордон, а я весь час на телефоні: з родиною, лікарями, адвокатом. Знаєте, коли мені кажуть, що у нас все робиться легко, безплатно та без проблем – я можу розповісти, як все відбувається насправді", – зауважила Аліна. 

Найбільше їй жаль за поранених хлопців, які не мають нікого поруч та змушені самостійно давати з усім цим раду. У Нідерланди разом з Олегом вдалося поїхати сестрі Аліни, а дружина Олега у цей час народила здорового хлопчика – Артема.

Пам'ятаю, що акушерка взяла на руки дитину й сказала: "У вас солдатик народився". А я відповіла: "Який солдатик… у мене чоловік незрячий, батько під Куп'янськом, а я в Харкові під обстрілами", 
– додала вона. 

"Я живий і це найголовніше": як чоловік переживає поранення?

Загалом у Нідерландах Олег пробув 8 місяців. Там його якісно протезували, видали слухові апарати, зробили операцію на око. Коли сину виповнилося лише 3 місяці Аліні довелося залишити його з рідними та їхати до чоловіка, щоб бути з ним. 

Після повернення в Україну сім'я продовжила реабілітацію в Одесі, Києві, Харкові. Аліна шукала лікарів, які б могли повернути її чоловікові зір, адже він інколи бачив певні силуети, але за його випадок мало хто брався. Нові відмови щоразу ставали для сім'ї сильним ударом. 

Олег з самого початку казав, що не покладає на це багато надій, але коли йому вже який раз відмовляють, то, звісно, він засмучується. Ми стільки вже об'їздили… Все, що могли зробили: пенсію оформили, виплатити, допомогу. Але якби я не вела TikTok, то ми б і половини з цього не мали, 
– додала Аліна. 

Вона зауважує, що реабілітація в клініках – це лише малий відсоток їхнього шляху, адже найскладніше починається після повернення додому. Речі, які для багатьох людей є буденними, – для поранених воїнів часто дуже складні. 

Сім'я не зневірюється навіть у складні моменти / Фото надані 24 Каналу

Олег завжди казав, що не хоче бути для когось тягарем. Він вчився сам виходити на вулицю, користуватися мобільним телефоном, ноутбуком, купувати продукти у супермаркеті. 

Для цього разом з ним працював вчитель, така реабілітація трішки "розв'язала руки" сім'ї, адже немало уваги Аліни також потребує маленький Артем. Прогулянки одночасно з незрячим чоловіком і дитячим візком – нелегка справа. 

Уже згодом Олег навчився самостійно давати собі раду, ба більше, він навіть почав навчання в університеті й тепер здобуває фах психолога. У майбутньому ветеран хотів би працювати за спеціальністю і так забезпечувати свою сім'ю. 

У сім'ї Пономаренків наголошують, що наші воїни не хочуть почувати себе неповноцінними. Часто Олег підтримує свою дружину. Якось він сказав Аліні: "Я живий, це найголовніше. Тому ми житимемо далі як звичайна сім'я просто зі своїми особливостями". 

У нього ніколи не було думок, що життя нібито закінчилося, все погано й треба просто скласти руки, тому не хочеться чути цього від сторонніх. Навпаки – Олег навіть підбадьорює своїх побратимів. У госпіталі один з бійців сказав, що його покинула дружина, коли він втратив ногу, тому він більше не хоче жити.

Олег відповів: "Ти подивися на мене. У тебе ж просто ноги нема, ти будеш жити як усі, може, просто бігати не будеш".

"Відмовтесь від цих порожніх фраз": які слова найбільше дратують поранених?

Психологиня, співзасновниця хабу ментального здоровʼя "ДіяТи" Марія Тракало зауважила, що, на жаль, чимало людей досі бояться контакту з пораненими воїнами або не знають, як повернутися з ними до спілкування та діалогу. Наше суспільство ще вчиться комунікації, толерантності, взаємодії з ветеранами й розповідь Аліни Пономаренко це тільки підтверджує.

Нам треба навчитися запитувати, якої саме підтримки потребує людина. Мовиться про фізичну, фінансову, психологічну, побутову, юридичну чи будь-яку іншу. Уже після цього ми можемо думати про те, які є інструменти для того, щоб допомогти, 
– пояснила Марія Тракало.

Психологиня Марія Тракало / Фото надане 24 Каналу

Варто розуміти, що переживаючи складні травми, багато воїнів відчувають спільну поширену проблему – страх контакту з людьми зі свого середовища та зі суспільством як таким.

Щодо слів підтримки, то нам треба спілкуватися етично, не говорити пустопорожніх фраз на кшталт: "не переживай", "все буде добре", "ти сильний", "війна забирає найкращих". Ці слова не допомагають, а тільки викликають роздратування. 

Натомість краще сказати про те, що ви поруч і готові допомогти цим і цим. Або запропонувати звернутися до вас, якщо виникне потреба. Так ми даємо відчуття близькості, але не кидаємось на людину з допомогою, якої вона не потребує, 
– підкреслила Марія Тракало.

Варто пам'ятати про дозвіл або хоча б запитання про те, чи доречна зараз наша допомога. Бо інколи непрошене втручання лише призводить до переживання меншовартості. Часто такі вирази підтримки є більше заспокоєнням тривоги й провини того, хто підтримує, ніж реальною допомогою для людини, яка зараз проживає кризовий час. 

"Тому завжди питаємо, думаємо, що говоримо, а головне – дивимося на людину як на гідну, як на ту, з ким ми ведемо рівний діалог. Пам'ятаймо, що всі ми є у рівності та гідності", – наголосила психологиня.

Дружина Олега Пономаренка додає, що їй справді аж ніяк не допомагає чиясь жалість. Жінці, яка взяла вчити її, як супроводжувати чоловіка, – Аліна запропонувала провести його аж до клініки, допомогти там, а в цей час вона могла б спокійно побути з маленькою дитиною. Як уже стало зрозуміло, до клініки Аліна та Олег все-таки пішли самі.

Сім'я виховує маленького сина / Фото надане 24 Каналу

Психологиня також пояснила, що кожен воїн проходить різні етапи пережиття травми. Такі серйозні поранення як ампутація, втрата зору – людина переживає як болючу втрату. Це означає, що поступово вона проходитиме кілька етапів прийняття цього стану і також поступового відбудеться перелаштування життя у новий формат. 

Втрата супроводжується переживанням шоку, потім заперечення, гніву, торгів, депресії та прийняття. Це означає, що в якийсь певний період цього шляху людина може відчувати багато злості, а в інший – звинувачувати себе і казати, а може, якби я не пішов туди, цього б не сталося. У голові відбуваються торги, – зауважила Марія Тракало. 

Далі депресія – період смутку, коли людина оплакує те, що вона раніше могла робити, а зараз не може. У такі моменти найбільшою складністю є знову відчути, що ти все-таки здатний робити багато речей. Бо після поранень наша психіка зазвичай бачить лише те, чого людина уже не зможе.

"Наприклад, я більше не зможу бігати, грати у футбол, ходити на ковзани, водити машину – все це постійно нагнітає у голові. Але важливо зусиллями своєї волі переносити увагу на те, що ми досі можемо. Якщо воїн не може бігати з дитиною у дворі, але він все одно може розповісти їй на ніч казку. Він може ще багато чого іншого. Саме на цьому потрібно фокусуватися", – наголосила психологиня. 

Як ветеран навчився сам обходитися у побуті?

З підтримкою дружини Олег навчився майже самостійно обходитися у побуті. Він пересувається по будинку, у дворі, може сам розігріти їсти, покупатися. Аліна наголошує, що реабілітація військового – це велике завдання для всієї сім'ї, адже жоден реабілітолог не приїде до вас додому та не навчить, як тепер потрібно жити. 

Ми вже до всього призвичаїлися. Буває, сідаємо з Олегом і разом нарізаємо салат. Я купила сіточку, ставлю її в каструлю і він через неї нарізає. Зараз він уже і чай сам робить. Маємо спеціальний камінчик, який кидаємо у воду й він видає звук, коли вода закипає, 
– розповіла Аліна. 

Крім цього дружина купила йому спеціальне столове наряддя, яке лежить у шухляді не горизонтально, а зверху. Це зроблено для того, щоб чоловік не поранився. Також Олег впевнено користується ноутбуком, телефоном, може самостійно подзвонити, вирішити свої справи. Для цього має програму голосового управління.

Суттєво полегшило життя для сім'ї придбання машини. З маленькою дитиною та чоловіком, який потребує регулярних поїздок до лікарів, реабілітологів – у ній була велика потреба. Аліна не мала іншого виходу, ніж сісти за кермо. Сьогодні їй значно легше організувати побут, поїхати в магазин за продуктами, відвезти чоловіка на обстеження. Маленький Артем також звик до дороги й поводиться дуже чемно.

З Олегом я ще не можу його залишити, бо він не бачить. Артем маленький, може взяти щось до рота, поранитись, а Олег не помітить. Поруч немає людини, яка б допомогла, мої батьки майже за 100 кілометрів, тому ми всюди їздимо разом, 
– додала жінка.  

Маленький Артем – найбільша розрада для сім'ї / Фото надані 24 Каналу

Психологиня наголошує, що підтримка сім'ї є дуже важливою на шляху воїна до відновлення. Адже це найближчі люди, які безпосередньо допомагають у щоденних побутових справах. Це ті, хто не боїться торкнутися тіла й завжди перебувають у близькості. 

Важливо, аби сім'я стала командою цієї людини й щоб між ними з'явився чесний діалог. Тобто, щоб сім'я не приховувала гострих кутів, не обходила неприємних тем, а щоб між ними був діалог, який допомагатиме кожному зрозуміти, що зараз є пріоритетним, 
– наголосила Марія Тракало.

Ба більше, сім'я є однією з найбільших мотивацій людини. Саме дружина, діти часто пробуджують у пораненого прагнення до життя, до розвитку. Тому важливо, щоб вони не боялися бути поруч зі своїми рідними.

З такою думкою погоджується і власниця реабілітаційного та фітнес простору Stavytska Recovery Space, фізичний терапевт, ерготерапевт – Оксана Ставицька. У своїй практиці вона поєднує сучасні методи фізичної терапії, реабілітації та тренування. На жаль, сьогодні до неї звертається багато воїнів з політравмами. У декого також немає кінцівок, є випадки потрійної ампутації, втрати зору. 

Варто розуміти, що мовиться одразу про кілька важких травм, які впливають на можливість людини функціонувати. Реабілітолог зауважує, що у більшості випадків воїну потрібна майже постійна присутність рідних. За її словами, підтримка сім'ї – це вже 50% успіху та відновлення. 

"Звісно, тривалість реабілітації визначається для кожного індивідуально, але з досвіду я бачу, що підтримка близьких пришвидшує процес. У моїй практиці були випадки, коли без допомоги дружини воїн практично нічого не міг зробити сам. Реабілітація - це важкий і тривалий процес. Я пишаюся та вклоняюся перед кожною жінкою, яка йде цим шляхом разом зі своїм чоловіком", – наголосила Оксана Ставицька.

Олег вчиться наново будувати життя після поранення / Фото надане 24 Каналу

Ще не все розуміє, але дуже любить свого тата: як Артем допомагає своїй сім'ї?

Аліна зауважує, що сьогодні вона для Олега, а він для неї є найбільшою підтримкою та підбадьоренням. У моменти, коли одному з них важко – інший завжди стає розрадою. Але найбільшим щастям вони обоє називають свого сина. 

Жінка пригадує, що у найстрашніші хвилини рідні завжди говорили їй пам'ятати про те, що вона носить під серцем дитину. Це не дозволяло впадати в істерику, паніку чи депресію. А також сили додавала любов до чоловіка. Аліна переконує, що з самого початку не могла опустити руки, бо знала, що разом вони з усім впораються. 

Сьогодні Артему майже 3 роки, поступово з ним стає легше та цікавіше, але жінка пригадує і важкі моменти: стрибки росту, зуби, хвороби, а одночасно реабілітація чоловіка. Все це уже позаду, а Артем з Олегом дедалі краще можуть провести час разом.

"Коли син ще був маленьким, то він міг побути з чоловіком зовсім трошки, далі хотів уваги, кликав мене. Зараз вони вже більше часу граються разом. Інколи я навіть можу на трішки відійти й залишити їх двох у кімнаті. Коли ми відучували Артема від "дурника", то він дуже неспокійно спав і чоловік сидів з ним вночі. Я просто в один момент відчула, що ще хтось може мені допомогти й це стало великим полегшенням", – поділилася Аліна Пономаренко. 

Син має особливий зв'язок з татом / Фото надане 24 Каналу

Сьогодні Артем ще не до кінця розуміє, яких травм зазнав його тато та як вони вплинули на їхнє життя. Згодом батьки обов'язково розкажуть сину, що сталося, він точно знатиме, що його батько – хоробрий воїн, який зробив все, щоб захистити свою сім'ю. 

Поки хлопчику важко через те, що у них з татом немає зорового контакту, але навіть й з цим він поступово дає раду. Наприклад, коли Артему треба привернути до себе увагу тата, він просто підходить до нього й доторкається ручками до його обличчя або бере тата за руку й веде туди, куди потрібно. Так Олег розуміє, що син його кличе. 

Психологиня зауважує, що будь-яка реабілітація після поранення потребує адаптації до нового способу функціонування та відновлення соціальних ролей. Це означає, що кожна з ролей – роль батька, сина, чоловіка, працівника, парафіянина – має знову перебудуватися. Ми маємо супроводжувати воїна на цьому шляху. 

"Якщо говорити конкретно про психологічні аспекти втрати зору, то у людини змінюються інструменти, якими вона сприймає світ. Через це загострюються інші органи чуття – дотик, слух. Особливістю є те, що людині потрібно допомогти освоїти простір за допомогою інших сенсорних відчуттів", – пояснила Марія Тракало.

Про хейт у соцмережах, що додає їй сил та яким мріє бачити українське суспільство?

Великим психологічним розвантаженням для сім'ї стали соцмережі. Олег також активно долучився до їхнього ведення, разом з дружиною він придумує ідеї для роликів, записує відео. Якось чоловік сказав, що хоче ще чимось займатися і вдвох з Аліною вони почали робити свічки з вощини. Згодом методику вдосконалили й тепер виливають свічки у різних формах, з ароматами. Їх виставляють на продаж, а кожен охочий може підтримати сім'ю, придбавши їхні вироби.

За життям Пономаренків у соцмережах стежить понад 20 тисяч людей. Серед них є багато тих, хто підтримує сім'ю, радить хороших лікарів, волонтерів, але, на жаль, знайшлися люди, які стали на інший бік. 

Важко повірити, але чи не щодня Аліна читає безліч коментарів про те, що вона нібито погано доглядає чоловіка, неправильно його реабілітує, занадто голосно до нього говорить. Жінка пояснює, що Олег погано чує, тому вона змушена спілкуватися з ним голосніше, але люди у соцмережах одразу зробили свої висновки про буцімто крики у їхній сім'ї.

Спершу я дуже боляче на це реагувала. Я жила у своїй "бульбашці", де все добре, потім почала читати, що пишуть люди… Але Олег каже, щоб я на це не зважала, головне, що ми з ним знаємо, як є насправді, 
– зауважила дружина ветерана. 

Сьогодні вона вчиться у свого чоловіка оптимізму, впертості та вмінню не здаватися перед жодними труднощами. Аліна розуміє, що у кожної людини свої травми й відповідно різна реакція на все навколо. Зі свого боку вона радить людям, які справді хочуть підтримати пораненого воїна не приходити до них, щоб просто поплакати чи поспівчувати. Олег теж цього не хоче.

Сім'я Пономаренків не просить у людей жалю чи співчуття / Фото надані 24 Каналу

Аліна зізнається, що їхній з чоловіком шлях – зовсім нелегкий. Вони майже не мали часу пожити як звичайна сім'я. Олег служив ще до 2022 року, далі був фронт і складне поранення, яке назавжди змінило їхні життя. Але попри все вони залишаються разом. Дружина розуміє, що має бути опорою для свого чоловіка. 

Пережиття травми у кожного проходить по-різному. Багато чого залежить від опор, які мав поранений до того. Комусь на цьому шляху найважче дозволити собі рух далі, ще комусь – відкритися на стосунки, іншому – перевести мислення на те, що я досі щось можу, побачити свою цінність, незважаючи на те, в якому стані тіло, 
– пояснила співзасновниця хабу ментального здоров'я.

Марія Тракало наголошує, що кожен воїн, відповідно до того, якими були його ресурси до поранення, матиме свої труднощі. Але найголовніше – побачити власну цінність як безумовну рису людини, попри її стан, наявність кінцівок чи будь-чого іншого. 

"Ніколи не забувайте про себе": звернення Аліни Пономаренко до сімей поранених воїнів

Оглядаючись на пройдений шлях, Аліна зізнається, що він був зовсім нелегкий і багато чого складного ще чекає на їхню сім'ю попереду. Але рідним поранених воїнів, які переживають такі ж труднощі, вона хоче сказати найголовніше: ніколи не забувайте турбуватися про себе та свій стан. 

"Просто бережіть себе, піклуйтеся про своє здоров'я. Це зараз я вже така розумна, бо після всього пережитого у мене було багато проблем з гормонами, жіночим здоров'ям. Але тепер я розумію, що треба думати й про себе. Якщо з вами буде щось не так, то ніхто інший не зможе краще потурбуватися про вашого чоловіка", – пояснила Аліна Пономаренко.

Також вона радить не зважати на думки сторонніх, коментарі в інтернеті. Варто пам'ятати, що хороших людей, які справді хочуть допомогти, – значно більше. 

Будьте готові до того, що ніхто не зробить все за вас, не напише інструкції на листочку й не видасть. Ми все шукали самостійно. Тому стукайте у всі двері, звертайтеся за допомогою – хтось точно відгукнеться. Від нас дуже багато людей відвернулися, але ми впоралися. Пам'ятайте, що соцмережі багато в чому допомагають, 
– сказала дружина ветерана.

Аліна запевнила, що якби могла сказати щось собі у минулому, то це були б такі слова: "Я молодець, бо я впоралася з тим, з чим не кожна впорається…"

Олег та Аліна Пономаренки продовжують свій шлях далі / Фото надане 24 Каналу

Життя після поранення буває різне. З маленькою дитиною на руках, важкопораненим чоловіком, інколи без будь-якої допомоги, часами зі сльозами та розпачем, але завжди з вірою у себе та з великою любов'ю до своєї сім'ї. Такий шлях уже пройшли Аліна та Олег Пономаренки й вони щодня долають його далі. 

Один військовий капелан казав, що найбільша сила – це не відсутність болю. У сім'ї Пономаренків болю було дуже багато, але це не завадило їм побудувати міцну родину, пережити важке поранення, гідно виховувати сина, а головне – зберегти любов та віру у краще. Віру, якою вони сьогодні надихають інших.