Зеленський для України – як лотерейний квиток: ексклюзивне інтерв'ю з Казаріним

Про очікування від Зеленського

У Зеленського в руках опинився сконцентрований такий ресурс, якого не було в розпорядженні у жодного з президентів. Всі вони мали якось домовлятися з парламентською коаліцією, а у Зеленського є своя власна.

Читайте також: Влада має постійно відчувати, що ми слідкуємо – ексклюзивне інтерв'ю з Рибачуком

Питання у тому, що ж він протягом другого півріччя 2019 року цим "молотком" робив. Деякі мої побоювання не підтвердилися. У мене є надія, що вони не підтвердяться й у наступні 4,5 роки. А деякі моменти продовжують викликати в мене питання. Думаю, що не тільки у мене.

Які саме твої побоювання не справдилися?

У багатьох були такі апокаліптичні очікування. Наприклад, через прагнення Зеленського зустрітися з Володимиром Путіним. Тим паче, що Зеленський заради зустрічі в нормандському форматі, зустрічі зі своїм російським візаві, пішов на розведення військ, оголошення перемир'я та низку поступок з боку офіційного Києва. Всі намагалися зрозуміти, навіщо це йому.

Ми ж пам'ятаємо заяву Зеленського щодо так званих дебатів на стадіоні, коли він смітив звинуваченнями, говорячи, що проблема України в тому, що її політичне керівництво наживається на війні. А якщо хтось на війні наживатися не буде, то й війна закінчиться.

Такі заяви звучали під час його передвиборчої кампанії від різних спікерів з його штабу. Всі ці акції "Ні капітуляції", які проходили на вулицях українських міст й насамперед у Києві, їх багато хто звинувачував у проплаченості, в тому, що вони інспіровані ззовні або п'ятим президентом країни. Про це говорили зокрема лідер фракції "Слуги народу" Давид Арахамія та голова Офісу Президента Андрій Богдан. На мій погляд, все було інакше.

Тобі платили?

Я був на одній із акцій. Ні, мені не платили. Зеленський під час своєї передвиборчої кампанії (і президентської, і парламентської) намагався бути максимально неконкретним. Він давав максимально розпливчасті обіцянки. Він обіцяв всім все й одразу.

Український президент Володимир Зеленський / фото прес-служби Президента

Я говорив це вже й повторюся, що він намагався бути такою "книжкою-розмальовкою", дозволяючи своїм виборцям розмальовувати тими фломастерами й кольорами, які кому ближчі.

Комусь він обіцяв Європу, комусь Росію, комусь мир, а комусь боротьбу за суверенітет. Комусь обіцяв залишити Уляну Супрун на своїй посаді, а в якихось ефірах називав її "лікар Смерть".

У цьому сенсі Зеленський не дав під час своєї передвиборчої кампанії відповіді на дуже важливі й цінні запитання: де його "червоні лінії", як він збирається вибудовувати комунікацію з країною-агресором, на які поступки та заради чого готовий йти під час переговорів.

Він говорив про суверенітет: про те, що територіями та суверенітетом не торгуємо, Крим і Донбас – це Україна. Що вибори неможливі до відновлення контролю над кордоном. Що безпека повинна передувати будь-яким політичним домовленостям, що спочатку припинення обстрілів вздовж лінії фронту, а вже потім – все інше.

Про підсумки нормандської зустрічі

І в цьому сенсі він поводив себе абсолютно як Петро Порошенко у 2016 році, коли була попередня зустріч "нормандської четвірки". Вони тоді так само домовилися про розведення військ на трьох ділянках фронту і про обмін полоненими. Цілком ті ж підсумки, які привіз Зеленський у 2019 році.

Про що домовилась нормандська четвірка / Інфографіка 24 каналу

Я тоді з частковим полегшенням видихнув. Адже вважав, що є великий ризик, що українська делегація на цій зустрічі набереться обов'язків, скажемо, ось так (провів пальцем по шиї – 24 канал), які ми потім будемо розгрібати. Але, на щастя, цього не відбулося.

Цікаво! Спільний брифінг лідерів "нормандської четвірки": дивіться відео

В будь-якому випадку, у нас поки що немає приводу думати інакше. Якісь інші речі, які відбувалися протягом перших шести місяців правління шостого президента України, навпаки – викликали в мене дуже велику настороженість.

Частково вимальовується так, що Зеленський, повернувшись з нормандської зустрічі, задовільнив запит якраз тих 25%, які за нього не голосували.

Частково так. Це було кумедно. Тому що всі від нього очікували зради.

А виявилося, що в нього такі самі "червоні лінії", як і в тих, які вимагали в нього їх не перетинати.

Так, як мінімум станом на зиму 2019 року. І тому акція протесту, яка проходила під ОП, у висновку саморозпустилася. Мовляв, приводу переживати немає.

Про пріоритети серед українців

Як гадаєш, це акції вплинули на його позицію чи він справді має таку ж думку?

Не знаю. Для цього потрібно бути Володимиром Зеленським або входити в його найближче оточення. Щоби сказати, чи він еволюціонував, до кого прислухався, через що почав займати ту публічну позицію, яку займає сьогодні. Я не виключаю, що ці акції частково зіграли свою роль.

У нас в країні є декілька пріоритетів ("повесток" – дослівно за автором). Є люди, які виступають за пріоритет холодильника, за побутове благополуччя. Вони, наприклад, часто у виборчих бюлетенях ставили хрестик навпроти прізвища Юлії Тимошенко або Олега Ляшка. Тому що вони їм обіцяли все і відразу. Є люди, які голосують за "повістку" капітуляції, за "повістку" примирення з агресором на його ж правилах. Вони ставлять хрестик навпроти партії ОПЗЖ.

Павло Казарін

Є люди, які голосують за пріоритет суверенітету. У другому турі президентських виборів вони голосували, наприклад, за Петра Порошенка. На парламентських виборах їх голоси розпилилися. Тому що було кілька партій, які пропонували "повістку" суверенітету: об'єднані націоналісти, "Європейська солідарність", "Голос" і низка інших. Але так, вони, можливо, у кількісній меншості. Насправді, організована меншість – це завжди дуже сильна і згуртована складова частина суспільства.

Можливо, її протести дійсно якимось чином щось змінили у свідомості шостого президента України. Можливо, просто у нього є непогані радники в оточенні. Врешті, можливо, він і сам еволюціонував. Всі президенти, всі люди еволюціонують.

Петро Порошенко в 2014 і 2018 роках – це два різних Петра Порошенка. За чотири роки свого президентства він позбувся великої кількості ілюзій, які супроводжували його на початку каденції. І ми так само.

П'ятий президент України Петро Порошенко

Я буду дуже радий, якщо схожа еволюція відбудеться з Володимиром Зеленським. Якщо він також позбавиться від низки ілюзій, які в нього були просто через недосвідченість, через те, що під час свого попереднього життя він не дуже цікавився політикою та не дуже вникав у політичні нюанси. Найбільше питання: де в цьому пунктирі зрад і перемог усвідомлений курс, а де якісь ситуативні дії?

Тому що з одного боку ринок землі, який безумовно давно потрібно було відкривати. Потім Виборчий кодекс, за який, наскільки я розумію, вперше проголосували в парламенті попереднього скликання, а тепер він вступив у силу і експерти в цілому задоволені новими виборчими правилами гри. А з іншого боку Роман Труба (ексочільник ДБР, – 24 канал), якому то Богдан телефонує і дає розпорядження, то ще хтось інший.

Про розслідування вбивства Шеремета

Також є справа АТОшників і волонтерів. Вона за своєю абсурдністю нагадує справу Бейліса, яка в 1911 році сколихнула Київ.

Що відомо про справу Бейліса? Судовий процес у Києві у вересні–жовтні 1913 року проти київського міщанина єврейського сповідання Менахема Менделя Бейліса, звинуваченого в убивстві в 1911 році з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Доказової бази не було, поліція конструювала фальшиві медичні експертизи, оплачувала це грошима із закритого фонду поліцейського департаменту. Зрештою справа розвалилася і Бейліса виправдали.

Я припускаю, що чимало резонансних справ виникає не з огляду на те, що початково десь на горі віддана команда зробити взірцево показову справу. А тому, що якийсь слідчий чи політик вирішив втримати свою посаду. Всі краплі вважають себе не винними у потопі, але в результаті створюється гучна резонансна справа, яка розколює суспільство.

Зверніть увагу! Павло Шеремет: як жив, де працював і чому був убитий

Ті докази, які МВС подає проти підозрюваних у справі вбивства Шеремета, поки що не є переконливими. Ті докази, які в суді надає сторона обвинувачення, мене не переконують в тому, що саме ці люди скоїли те, що їм інкримінують.

Детальніше про затримання підозрюваних у справі Шеремета дивіться у відео:

Якщо слідство не здобуде більш переконливих доказів, то зокрема і Володимир Зеленський матиме великі іміджеві втрати. Це приклад класичної історії. Коли під час якихось пресконференцій виходять перші особи держави чи керівники міністерств і починають говорити про те, що вони розкрили справу, називають вбивць, то цим вони інвестують у свою репутацію політичний капітал.

Після цього вся величезна адміністративна машина правоохоронних органів займається не лише виявленням істини, а й спробою втримати репутацію. Якби вони так у це не вклалися, то якби слідство помилилося, було б простіше відмотати все назад і визнати допущену помилку.

Ми знаємо Зеленського-актора, Зеленського-менеджера, Зеленського-адміністратора великої фабрики з виробництва контенту під назвою "95 квартал". Однак як президента і політика ми його тільки пізнаємо. Ми не знаємо, чи вміє він визнавати помилки.

Про випробування для Зеленського

Якщо справа Шеремета почне розвалюватися, для Зеленського це буде великий тест. На те, чи вистачить у нього мужності визнати, що він припустився помилки, коли вийшов на пресконференцію і вписався репутаційно за слідство, яке, можливо, помилилося. Ми дізнаємося, чи вміє він відправляти у відставку людей зі своєї команди, якщо в певний момент він усвідомить, що вони є тягарем, п'ятим колесом до воза.

Поки що ми цього не знаємо. Зеленський як лотерейний квиток, який суспільство придбало навесні, і тепер за допомогою монетки стирає фішки і прагне зрозуміти, виграшний він чи навпаки.

Поїзд Петра Порошенка рухався рельсами за маршрутом, який вже з 2016 року був досить артикульований. Ми розуміли, куди він веде. У Зеленського цей поїзд може їздити в різні напрями. Ніякої монолітності поки що не відбувається, зокрема і з Коломойським. Ми розуміємо, що Ігор Валерійович був зацікавлений у поразці Порошенка.

Український олігарх Ігор Коломойський

Зрозуміло, що вибори Володимир Зеленський значною мірою виграв завдяки каналу "1+1", який належить Коломойському. У багатьох залишається питання, чи є якісь зобов'язання у відповідь. З'являється чимало домислів. Зеленський може пробачити сам собі свої борги чи може, навпаки, почати їх віддавати? Якщо він почне їх повертати, то в який спосіб? Чи буде країна заручницею ігор по "Приватбанку"? Зеленський ще має пройти випробування Коломойським, а вся країна буде за цим спостерігати.

Зеленському ще під час передвиборчої кампанії постійно приписували зв'язки з Коломойським. Однак глава держави переконував, що їх пов'язували лише спільні бізнес-інтереси і не більше. Проте сам Коломойський зізнався, що допомагав йому порадами – і продовжує це робити.

Чи пройшов Зеленський у твоїх очах випробування війною? Перед виборами він думав, що просто треба припинити стріляти і війну можна буде закінчити. Але зараз він розуміє, що все не так просто. І рішення зараз – "як закінчити війну" – фактично немає. І чи воно взагалі існує?

Я б дуже був не проти, якби президент моєї країни позбавився людей, які, судячи по його публічних виступах, були характерні йому ще в період виборчої компанії. Йдеться про те, що якщо знайти правильну людину для переговорів, то з Кремлем можна домовитись про мир без здачі національних інтересів.

Ні! Я думаю, що розведення військ на трьох ділянках фронту – це була так звана плата суспільства, щоб Володимир Зеленський поїхав і спробував себе в Парижі, і щоб позбувся якихось ілюзій.

Президенту треба зробити для себе багато відкриттів. Йому треба зрозуміти, що консервативний триптих – "армія, мова, віра", який був на озброєнні в його попередника, – це не видумка лінивих людей і не якесь беззмістовне гасло абстрактних націоналістів. А що це невід'ємна частина створення національної ідентичності. І що, за великим рахунком, сьогоднішня лінія протистояння звучить дуже просто – є Україна, а є Росія і якесь ідеологічне чисте поле, за яким йде битва.

Павло Казарін

Росія намагається нав'язати думку, що тут живуть "малороси", а Україна намагається експортувати саму себе і український погляд на події. І все це неможливо без тих конструкторів, завдяки яким будували себе всі нації Східної Європи – це мова, культура, ідентичність і релігійний інститут. Ви можете не вірити в Бога, але релігійний інститут може бути для вас соціальним інститутом.

Зеленському треба усвідомити, що насправді створення нації та національної держави – це той шлях, якого не можна уникнути і який Україна приречена пройти. Йому немає сенсу опиратись на тих, хто бачить Україну як "Малоросію", як продовження РФ.

Адже ці люди можуть бути з ним ситуативно, а завтра вони відвернуться від нього і прийдуть до Медведчука, наприклад. Йому треба зрозуміти, що люди, які чекають від нього лише благоденства, повних холодильників і так далі – це теж ситуативні союзники, бо сьогодні вони будуть з ним, а завтра – з досвідченішим популістом, який буде обіцяти двома рибинами та п'ятьма хлібами нагодувати п'ять тисяч людей.

Читайте також: У Росії назвали Зеленського та тему України одними з головних у 2019 році

Йому треба усвідомити: якщо він хоче бути президентом України і українським президентом, то його союзниками є ті, хто націлений на суверенітет, на історію про збереження країни та перетворення її в Україну.

А ти думаєш, що таких більшість?

Це завжди меншість. І Зеленський, сказавши "а" по-доброму, рано чи пізно може зробити висновок, що треба говорити і "б". Тобто, умовно кажучи, будь-яка система поглядів – це доволі несуперечлива система, яка складається з елементів. І що питання про протистояння з Росією – це не історія про те, що дві людини домовитись не можуть, а що це два світогляди одне одному суперечать і що тут немає місця для компромісів Мені б хотілось, щоб у 2020 році вся ця еволюція з шостим президентом України відбулась. Якщо я б щось загадав Святому Миколаю під ялинку, то було б це.

Про різні світогляди всередині країни

Тобто ти хочеш, щоб він став президентом і виразником інтересів тих 25%, які були відверто налаштовані проти нього?

Я хочу, щоб він став союзником України.

Але вона різна і їх якось дві...

Є Україна і є "Малоросія". Тобто це, умовно кажучи, два світогляди-суперники, дві картинки майбутнього – третьої не дано. Всі люди, які думають про Україну як про США чи Швейцарію, просто не розуміють, що ці країни – це інше історичне суспільство, яке виникло за іншими правилами і при інших обставинах.

І для цього в України немає передумов. Ми заручники своєї історії та географії, наше потенційне майбутнє – це історія про національну державу, так як це виникало у Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії та інших країнах Балтії.

Я б хотів, щоб президент пройшов таку ж еволюцію, яку свого часу пройшов я. Коли я позбавлявся від своїх ілюзій, коли розумів, що віра в якийсь абстрактний гібрид нічим не підкріплена, не може бути реалізованою. Я б хотів, щоб президенту вистачило сміливості подивитись фактам в очі, зізнатись хоча б самому собі, що він був у чомусь неправий і почав працювати не у форматі "хочу сподобатись всім", а почав працювати у форматі "хочу, щоб потім не зносили мої пам'ятники".

А в тебе є список того, в чому він був неправий?

Я завжди згадую Павла Казаріна зразка десятирічної давності. Павло Казарін – це людина, яка пройшла еволюцію ватних поглядів у 2006 році у Сімферополі.

Павло Казарін

Це через атмосферу, яка була там, де ти жив?

Крим – це такий заповідник ностальгії, де люди дивляться в минуле і шукають сенс свого майбутнього. Я тоді нічим не відрізнявся. Моя еволюція почалась десь у 2007 році і ще досі продовжується, просто пережила декілька рівнів. Що треба, щоб ця еволюція сталась? Напевно трохи детальніше вчитатись в історію України, не в радянську версію і не в сучасну російську інтерпретацію, а в ту, яку ми б могли написати програвши в 2018 році чи у 40-х роках.

Важливо! У Зеленського пообіцяли включити кримських полонених до наступного обміну

Потім трохи почитати історію Росії, вникнути в політичний дискурс сучасної РФ. Щоб зрозуміти, що це не персональне зіткнення, а системна суперечливість, яка не може бути обнуленою.

Треба, як мінімум, зізнатись самому собі, що відповідальна політика і вміння подобатись всім – це абсолютно не союзні речі. Ба більше, інколи відповідальний політик шукає сміливості йти проти волі більшості.

Бо суспільство здатне жити безумовними інстинктами – якщо піднести голку і вколоти мене в руку, я її відсмикну. Але для того, щоб вколоти мені ліки у вену, мені треба відмовитись від рефлексів і дочекатись, поки ця голка застромиться. Тому не можна жити безумовними інстинктами. Якщо суспільству щось подобається, це не означає, що це правильно. І навпаки. Тож теба мати сміливість робити деякі речі всупереч суспільному настрою.

Про російську агресію

З точки зору конфлікту з Росією і наших спроб його вирішити. Якщо ми розуміємо, що це неможливо, що ми маємо зробити, щоб просто мати можливість існувати з таким сусідом під боком? Розуміючи, що справа, мабуть, і не лише в Путіні, і що коли Путіна не стане – нам не стане простіше.

Так, нам безперечно не стане простіше у значній мірі. Тому що, умовно кажучи, якщо ЗМІ протягом півтора десятиліття чи більше розповідають про те, що сусідньої держави не існує, про те, що відірвані у вас території, то подібні установки продовжуть жити і після. У свій час один з моїх колег сказав дуже правильну думку: незалежність країн Балтії врятувала незалежність України. Якби в 1991 році Україна у зв'язку з якимись причинами на вийшла із союзного договору, а залишилася би частиною Росії, то фантомні болі імперії були б направлені на країни Балтії.

І все це імперське намагання переграти 1991 рік, бажання повернути колишню велич, було б направлене не на Київ, а на Вільнюс, Ригу чи Таллін. Ми своєю незалежністю переключили на себе всю імперську злобу, тим самим послабивши тиск на країни Балтії.

Ми не позбудемося від цієї "любові". Розлучення з ревнивим чоловіком може бути дуже довгим. Потрібно звикати до думки, що ми живемо на стику цивілізацій. І з одного боку в нас простір розвитку та майбутнього, а з іншого – простір регресу та архаїзації. Ми вимушені бути готовими до захисту від спроб минулого обнулити наше майбутнє. Ми не єдині, хто живе в такій прикордонній зоні. Не кожна країна може собі дозволити бути Люксембургом й бути оточеними доброзичливими та цивілізованими сусідами. Це майбутнє, якого нам не уникнути.

Важливо! Про підсумки-2019: що змінилося у відносинах між Україною і Росією – читайте у матеріалі 24 каналу.

Про майбутнє України

Треба бути готовим, що наше майбутнє – як комплексний обід: нам дали цю страву, іншу та ще одну. Від жодної з них ми відмовитися не можемо. Адже це не шведський стіл, де ми вибираємо набір інгредієнтів для нашого майбутнього. Це звучить так: "Їжте, що маєте, і звикайте до того". Обставини нашого життя ми вибирати не можемо. Ми можемо вибирати, як ми на них відреагуємо.

Чи будуть вони нас ламати? Чи зможемо ми бути достатньо стійкими, щоб чинити опір їх впливу? Як можна чинити спротив їх впливу, наприклад, на тому ж Донбасі? Де в цій конструкції має залишитися Донбас? Ти прихильник "плану Б" зі стіною чи треба боротися за те, щоб їх повернути?

У нас протягом останніх трьох років існувало забавне статус-кво. Мінські домовленості, зрозуміло, що у свій час писала Росія, у якої був повний карт-бланш. Тому що було Дебальцеве й Україна вимушена була погоджуватися на невигідні для себе умови.

Що відомо про бої за Дебальцеве?Епізод війни на Донбасі, який розпочався в кінці липня 2014 року. Дебальцеве – місто з великим залізничним вузлом, яке лежить на автошляху міжнародного значення, що поєднує Луганськ із Донецьком. Бої під Дебальцевим загострилися після першого мінського перемир'я з жовтня 2014 року.

8 лютого 2015 року з панівних висот над селом Логвинове були зняті підрозділи 30-ї бригади. А вранці Логвинове без бою зайняли проросійські бойовики, перерізавши таким чином головну магістраль сполучення Дебальцевого з українськими тилами.

Але протягом останніх трьох років ми говорили: "Поки не буде перемир'я вздовж лінії фронту, про жодне політичне втілення пунктів мінських домовленостей мови не може бути". Й одночасно, звертаючись до Європи, ми говорили, що поки немає миру й політичних пунктів, вони не мають права знімати санкції, які прив'язані до мінських домовленостей. Це було те статус-кво, яке існувало. Більш вигідного я поки придумати не можу.

Ми можемо втішати себе думкою, що ми зараз перепишемо мінські угоди, розставимо пункти так, як нам вигідно. Але це все ілюзія. Поки Росія не погодиться з новою редакцією мінських домовленостей, буде працювати чинна.

Поки Росія не розгромлена на фронті, дипломатичним чином її перемогти в односторонньому порядку неможливо. Та розгромити її на фронті ми також не можемо. Тому це історія про активну оборону. Ми повинні просувати українську ідентичність на Схід. Ми повинні відбудовувати українську ідентичність в таких містах як Харків, Одеса, Маріуполь. Розуміти, що вздовж лінії фронту там живуть наші мешканці й ми повинні надавати їм можливість бути українцями.

Про Володимира Путіна

Путін є заручником своєї ментальності, своєї професії. Люди, які вихідцями зі спецслужб, приречені бути професійними конспірологами. Це є сутністю їхньої професії. Коли ці люди опиняються в президентському кріслі, вони стають заручниками свого минулого.

Що відомо про роботу Путіна в КДБ?
Спочатку Путіна завербували як "позаштатного працівника" КДБ, а із 1975 року взяли у структуру офіційно. З 1985 по 1990 рік він працював на КДБ у Дрездені. Під час роботи в спецслужбі отримав агентурне ім'я "Моль". За його ж словами , після падіння Берлінського муру він сам подав рапорт про звільнення.

Путін неодноразово давав зрозуміти, що вважає 1991 рік помилкою, катастрофою, яку потрібно переграти. Крім того, на останніх пресконференціях він казав, що СРСР і був Росією. І коли він розмірковує про 1991 рік, то сприймає це як втрату Росією своїх територій. В цьому велика відмінність від, наприклад, епохи Єльцина. Тому що тоді вважалося, що це була така велика "комуналка". В якийсь час мешканці вирішили роз'їхатися по окремих квартирах і зробити міжкімнатні стіни "несущими". А зараз Путін каже, що все це була одна велика Росія і у них вкрали території.

Російський президент Володимир Путін

Доки він залишається у своєму кріслі, доти Росія буде триматися цієї картини світу, в якій України не існує, що це тільки південно-західні області РФ. Росія не зможе цього позбутися ні при Путіні, ні, на мою думку, після його відходу. Оскільки деякі думки-віруси продовжують жити в головах навіть після того, як їх автори – вже ні.

Ми зовсім не знаємо, хто буде після Путіна. Після нього може бути людина, яка вважатиме, що Путін половинчасто вирішував українське питання. Крім цього, Путін – дуже радянська людина. В певному сенсі він любить якусь таку свою Україну.

Тобто, у своєму уявленні, як СРСР – галушки, добре співають, "г" фрикативне, такі вусачі, як в ансамблі пісні й танцю. Таких українців він, можливо, навіть любить. Однак йому на заміну може прийти людина, в якої немає жодних емоційних сентиментів. Ми маємо розуміти, що така людина цілком може перемогти. Тому я не думаю, що низка українських викликів і випробувань залежить від тривалості життя одного російського політика.

Про анексію Криму

Я неодноразово казав, що Крим нагадує історію про перстень із трилогії Толкієна. Тобто ти ніколи не зможеш його віддати добровільно, однак чим більше ти його носиш, тим сильніше воно тебе перетворює на Ґолума. Це історія про Крим та сучасну РФ. Добровільно вона його не віддасть.

Проте доки Крим залишається в складі РФ, він виконує таку токсичну функцію. Вони продовжують переписувати історію, намагаються створювати історичні міфи.

Майже два роки назад була програма, в якій російські історики обговорювали, хто винен у початку Другої світової війни. Вони відповіли, що Польща, осільки Берлін, коли висунув їй ультиматум, вимагав безглузді речі – прохід, контроль над територіями. Відповідно Польща сама винна, оскільки не прийняла такі розумні вимоги Берліна.

Павло Казарін

Польща їх відмела і не залишила Берліну іншого вибору окрім того, як перейти кордон. Це також історія про Крим. В якийсь момент ти починаєш називати жертву інших конфліктів агресором. А агресора інших конфліктів – жертвою. І це історія про токсин, який продовжує циркулювати всередині російської самосвідомості і світосприйняття.

І що нам з цим робити? Путін їздив відкривати залізничне сполучення на Керченському мосту. Як ми маємо на це реагувати?

Росія збудувала міст через Керченську протоку, який з'єднує Таманський півострів (Краснодарський край РФ) із Керченським півостровом (окупований Крим). Протяжність споруди становить 19 кілометрів. 15 травня 2018 року окупанти офіційно відкрили міст, запустивши рух по ньому.

Ми повинні розуміти, що деякі війни не можна виграти одночасно. Що іноді твій ворог набагато сильніший за тебе. Що деякі армії набагато міцніші. І що іноді доводиться займати активну оборону, а армія лише може виграти час. І цей час ми не повинні гаяти.

Ми повинні його витрачати на реформи, на зміцнення Збройних сил. І одночасно ми повинні розуміти: або Україна буде територією української ідентичності, або вона буде територією російської ідентичності.

Колись на початку 20 століття в російській Карелії частка карелів складала 73%, зараз вона – приблизно 17%. І це не наслідок того, що їх знищили чи виселили до Сибіру.

Асимілювали?

Так. Росія переконала їх, що вони не карели, а росіяни. І саме так може відбутися з будь-ким. І саме тому потрібно розуміти, що той час, який виграють нам ЗСУ, солдати та офіцери, які зараз захищають нашу країну, потрібно витрачати, щоб відбудовувати українську державу всередині української держави. Треба приватизувати ці території.

Треба розуміти, що ідентичність, цей триптих – армія, мова, віра – це не порожні слова. І що окрім економічних реформ та просування країни вперед саме в економічному сенсі, треба просувати її і в сенсі ідентичності. Якщо ти не заповнюєш вакуум, за тебе буде його заповнювати хтось ще. І якщо б я комусь щось бажав у 2020 році, то це було б побажання позбутися ілюзій щодо нашого минулого і щодо нашого майбутнього.