"Вони самі передають координати": Золкін про російських полонених і скандал на Борщагівці

Скандал у Петропавлівській Борщагівці знову загострив суперечки про мобілізацію, військову службу та вплив російської пропаганди на українське суспільство. Водночас журналіст Володимир Золкін, який сам долучився до ЗСУ, розповів про російських військових, які звертаються до нього з проханнями допомогти здатися в полон і добровільно передають інформацію про свої позиції.

Adv

Як служба в ЗСУ змінила погляд на армію

Під час нашої попередньої зустрічі ти говорив, що не знаєш, як складеться твоє майбутнє. Тепер ти військовослужбовець ЗСУ. Як виглядають твої будні та наскільки служба відрізняється від того, що ти уявляв у цивільному житті?

Коли ми минулого разу говорили про мої плани, я вже знав, що в будь-якому разі мобілізуюся. Просто не знав, коли саме це станеться, тому заздалегідь нічого не розповідав. Навіть після мобілізації протягом чотирьох-п'яти місяців не публікував фотографій у військовій формі. Про службу знало лише найближче оточення. Я вирішив оприлюднити фотографії, коли вперше виїхав безпосередньо на позицію, і лише тоді про це почали активно писати.

Щодо буднів, то будь-яка цивільна людина уявляє військову службу дещо інакше, ніж вона виглядає насправді. Це добре продемонструвала навіть історія в Петропавлівській Борщагівці. Багатьох здивувало, що військовослужбовці перебували у звичайному приватному будинку. Коли Буданов сказав, що таких будинків багато, частина людей сприйняла його слова як підтвердження існування якихось спеціальних місць для незаконного утримання людей. А я як військовий розумію це зовсім інакше: в Україні справді багато приватних будинків, де живуть військовослужбовці.

Цивільні часто думають, що всі військові живуть у казармах, а вранці виходять на плац і марширують. Але такої кількості казарм у нас немає ні в прифронтових районах, ні навіть у Києві. Люди знімають квартири, орендують будинки, а у вільний від виконання завдань час можуть ходити у звичайному одязі. Я й сам раніше звертав увагу на журналістів, які після мобілізації постійно з'являлися перед камерою у формі. Тепер розумію, що спеціально перевдягатися для ефіру, перебуваючи вдома, досить дивно.

Цивільні думають, що військові всі живуть у казармах, зранку виходять і марширують по плацу. Це не так. Військовослужбовці знімають квартири, приватні будинки, живуть звичайним життям, коли не виконують бойових завдань.

У Петропавлівській Борщагівці військові також орендували приватний будинок. Туди привезли людей, частина з яких, за повідомленнями, самовільно залишила військові частини. Я не знаю, чи всі вони мали такий статус. Зі слів людей, яких згодом забирала швидка, щонайменше двоє взагалі говорили, що не потребують евакуації. Вони також розповідали про конфлікт між присутніми в будинку. Але це їхні свідчення, і я не можу стверджувати, що знаю всі обставини події.

Проблема в тому, що частина людей спочатку не розуміла самого факту перебування військових у приватному будинку. Водночас відкрито повідомляти, де саме живуть військовослужбовці, теж небезпечно, адже такою інформацією може скористатися противник. Це складне питання, яке багато в чому залежить від свідомості суспільства.

Особливо мене вразила поведінка підлітків, які знімали все на телефони та вели трансляції у TikTok. На інших відео, які я переглянув, було видно, як вони тримали в одній руці телефон, а в іншій – каміння. На мою думку, батьки повинні пояснювати дітям, що під час війни не можна так поводитися, тим паче коли вони навіть не розуміють, у кого саме кидають каміння.

У прифронтових районах люди значно краще усвідомлюють подібні ризики. А в передмісті Києва, як показала ця ситуація, частина підлітків сприйняла все як можливість отримати перегляди в соціальних мережах. Я навіть порівнював це з тим, наскільки серйозно в США ставляться до приватної власності. Там закони відрізняються залежно від штату, але сам факт проникнення на чужу територію може мати дуже серйозні наслідки.

Мене непокоїть і участь у скандалі людей, яких я пов'язую з проросійським середовищем. Зокрема, я раніше публікував відео 2021 року за участю активіста Рачка, який тепер критикував Буданова та Півненка. На мою думку, його попередні контакти й участь у відповідних заходах заслуговують на ретельну перевірку. Я також згадував Стремоусова, Стахіва та інших діячів, яких вважаю пов'язаними з таким середовищем. Але встановлювати можливі протиправні зв'язки повинні правоохоронці.

Особливо обурює, коли агресію спрямовують проти військових, серед яких є люди, що пройшли Маріуполь, "Азовсталь", а деякі, за повідомленнями, ще й російський полон. На мою думку, подібні дії потребують належної правової оцінки.

Тут варто повернутися до мобілізації. У приватних будинках можуть тимчасово розміщувати як тих, кого щойно мобілізували, так і військовослужбовців, які повертаються до служби. І поширене уявлення, що мобілізована людина обов'язково одразу потрапить у штурми, не відповідає тому, що я бачу.

Люди проходять базову загальновійськову підготовку, знайомляться зі своїми підрозділами, опановують спеціальності. Є величезна потреба в пілотах безпілотників, водіях, фахівцях із логістики, навіть кухарів не завжди вистачає. Якщо людина самостійно обирає підрозділ, вона має більше можливостей заздалегідь визначитися з посадою. За звичайної мобілізації передбачити призначення складніше, але це не означає, що всі автоматично стають штурмовиками.

Людей навчають, відправляють на БЗВП, вони обирають собі спеціальність. Дуже велика потреба в пілотах, водіях, логістиці, кухарях. Якщо тебе мобілізують, це зовсім не означає, що ти одразу потрапиш в окоп чи на штурм.

Мені часто пишуть, що мобілізовані нібито не хочуть і не будуть воювати. Але мій досвід інший. Люди можуть приходити наляканими, бо начиталися страшних історій, а після знайомства з побратимами та навчання змінюють своє ставлення. Деякі навіть зізнаються, що раніше самі не розуміли, чому вірили таким повідомленням.

Можу навести приклад двох братів, які тривалий час жили в польській Познані й приблизно з 2017 року займалися татуюваннями. У них було налагоджене життя, але вони вирішили повернутися та мобілізуватися. Послухали один із моїх ефірів, поспілкувалися зі мною, зібрали речі й приїхали. На кордоні виникли питання з ТЦК, але наш рекрутер підтвердив, що вони прямують до підрозділу. Зараз обидва служать поруч зі мною.

І якщо відповідати на твоє початкове запитання, то виявилося, що все організовано розумніше, ніж я собі уявляв. Я вже мав попередній досвід служби й очікував побачити звичну армійщину. Певні її елементи, звичайно, залишилися, але в моєму підрозділі робота орієнтована на результат. Після приблизно пів року служби я не можу говорити за всю армію, однак те, що бачу, суттєво відрізняється від мого попереднього досвіду.

Коли я раніше служив в армії, це був звичайний радянський підхід. А зараз я бачу нормальну сучасну армію, яка орієнтована на результат. І це значно краще, ніж я собі уявляв.

Навіть коли я був цивільним і приїжджав на фронт до артилеристів чи пілотів, не розумів усіх внутрішніх процесів. Тоді окрема історія про те, як військових залишили без належного забезпечення, могла створювати враження, що так відбувається скрізь. Я не заперечую, що подібні випадки трапляються. Їх потрібно розслідувати, а винних командирів – притягувати до відповідальності. Але не можна автоматично переносити кожен такий випадок на всю українську армію.

Особливо небезпечно, коли люди починають ставити знак рівності між ЗСУ та російськими військами. Я бачу суттєву різницю в ставленні до особового складу, організації завдань, харчуванні та забезпеченні. Водночас у соціальних мережах часто зустрічаю людей, які критикують мобілізацію, а на запитання, хто тоді повинен захищати їхню країну, уже не можуть чітко відповісти.

Це мене найбільше лякає. Люди ніби забувають про катування, вбивства та інші злочини росіян в Ізюмі, на Київщині та в інших окупованих населених пунктах. Натомість їхня увага повністю зосереджується на негативних історіях навколо ТЦК. Я вважаю, що таке зміщення уваги надзвичайно вигідне російській пропаганді.

Псевдомедикиня та напад на військових

Повернімося до інциденту в Петропавлівській Борщагівці. Серед його учасників була дівчина, яка видавала себе за медичну працівницю. Як оцінюєш її дії та якою має бути відповідальність людей, причетних до нападу на військових?

Я не погоджуюся, що вона вже отримала належне покарання. На мою думку, її дії потребують значно серйознішої правової оцінки. Судячи з оприлюднених переписок, які я переглядав, вона могла розуміти, куди їде та що збирається робити. Якщо це підтвердиться, йтиметься не просто про перевдягання в медичну форму, а про свідому участь у діях проти військовослужбовців.

Я навіть спеціально читав законодавство щодо незаконного використання форми медичних працівників. Наскільки зрозумів, сама по собі така поведінка не завжди тягне за собою відповідальність, але правова оцінка змінюється, якщо дії призвели до тяжких наслідків. У цій історії, на мою думку, потрібно перевіряти можливе підбурювання до нападу на військових і спробу їх незаконно вивезти.

Якщо слідство встановить зв'язки окремих учасників із російськими кураторами, можуть виникнути підстави для значно тяжчих обвинувачень. Я припускаю, що за певної кваліфікації таких дій покарання може сягати 15 років позбавлення волі. Але це залежить від доказів, конкретних обставин і рішень суду.

Я думаю, що це був свідомий напад на військових, свідома спроба викрасти військового. Із переписок, які я бачив, складається враження, що вона знала, куди їде і що робить. Якщо це підтвердиться, відповідальність має бути значно серйознішою, ніж за перевдягання в медичну форму.

Мені також незрозуміла ситуація з активістом Рачком. Я бачив фотографію, яка свідчила про увагу до нього з боку СБУ, але не бачив його в судовій залі. Згодом з'явилася неперевірена інформація, що його нібито збираються мобілізувати. Я не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але особисто не хотів би бачити в своєму підрозділі людину, чиї дії, на мою думку, могли бути спрямовані проти українських військових.

Подібні питання в мене виникають і щодо Остапа Стахіва. З'являлися повідомлення про його мобілізацію, а потім – про нібито самовільне залишення частини. Цю інформацію також потрібно оцінювати обережно, але загальний принцип для мене зрозумілий: люди, які становлять загрозу національній безпеці, не повинні автоматично уникати відповідальності через мобілізацію.

Я не проти залучення до армії людей, які раніше вчинили злочини, не пов'язані з національною безпекою. Є випадки, коли вони починали служити та демонстрували високі результати, іноді навіть більшу мотивацію, ніж інші військовослужбовці. Проте щодо людей, яких підозрюють у співпраці з ворогом чи свідомій діяльності проти держави, підхід має бути іншим.

Мобілізувати людей, які вчинили злочини, не пов'язані з національною безпекою, можна. Деякі з них показували прекрасні результати. Але людей, чиї дії суперечать основам національної безпеки, просто відправляти у військо, на мою думку, не можна.

У цій історії було багато демонстративної поведінки: сльози, ставання на коліна, емоційні сцени перед камерами. Щодо підлітка я припускаю, що значну роль відіграли його вік, вплив соціальних мереж і недостатня увага батьків. Але дії повнолітніх учасників, зокрема людей, які видавали себе за медиків або, за повідомленнями, застосовували газові балончики проти правоохоронців, потребують окремої перевірки.

Не всім можуть інкримінувати однакові злочини, адже ступінь участі та докази в кожного різні. Але будь-які напади на військовослужбовців і правоохоронців повинні отримувати належну правову оцінку. Інакше суспільство сприйматиме такі інциденти як щось, що можна повторювати без серйозних наслідків.

Я згадую схожу ситуацію у львівському районі Сихів, де, на мою думку, реакція правоохоронців була недостатньо рішучою. Мені здається, що відсутність відчутних наслідків після попередніх інцидентів могла сприяти тому, що ми побачили в Петропавлівській Борщагівці. Якщо й надалі не буде належної реакції, ризик нових провокацій збережеться.

Як проблеми мобілізації використовує Росія

Росія активно використовує скандали навколо ТЦК та військових для інформаційних операцій. Але водночас існують і реальні проблеми в українській армії, зокрема історія зі "Скелею", де повідомляли про загибель військових і розслідування побиття. Чи не створюємо ми самі умови для ворожої пропаганди через власні помилки?

Звичайно, якби таких проблем не було, історія в Петропавлівській Борщагівці не отримала б такого резонансу. Можливо, вона взагалі не відбулася б. Але тоді потрібно чесно говорити про те, наскільки Україна була готовою до великої війни. На мою думку, підготовка була недостатньою і в питаннях оборонного потенціалу, і в питаннях мобілізації, і в роботі державних інституцій.

Можна почати з 2014 року, коли вже стало зрозуміло, що Росія веде агресію проти України. Але якщо шукати глибші причини, доведеться повернутися до 1991 року, Будапештського меморандуму та відмови від ядерної зброї. Я дуже критично оцінюю роль Сполучених Штатів у цьому процесі. Україна поступово втрачала частину оборонного потенціалу, а її військово-промисловий комплекс не розвивався в масштабах, необхідних для протистояння такому противнику.

Після 2014 року багато людей добровільно пішли до війська, але цього було недостатньо для повноцінної підготовки країни до масштабного вторгнення. Ми підійшли до 2022 року в ситуації, коли навіть частина західних партнерів сумнівалася, що Україна зможе довго оборонятися. Серйозне озброєння почали передавати активніше вже після того, як українські військові довели здатність чинити опір.

Я вважаю, що з 2014 року потрібно було значно ширше залучати громадян до військової підготовки, хоча б на один-два тижні. Потрібно було регулярно проводити перепідготовку, розвивати резерв і пояснювати людям, як працюватиме мобілізація у випадку великої війни. Частину цього робили, але далеко не в необхідному масштабі.

Якби ми були краще підготовлені, краще мобілізовані, якби всі проходили навчання й перепідготовку, ситуація була б іншою. Потрібно було ще з 2014 року залучати людей хоча б на тиждень-два, щоб вони розуміли, що таке військова служба.

Окрема відповідальність лежить на законодавцях. У 2022 році величезна кількість добровольців пішла захищати Україну, але народні депутати повинні були розуміти, що цей ресурс не безмежний. Рано чи пізно виникне потреба в ширшій мобілізації, отже, необхідно заздалегідь створити зрозумілі правила, механізми підготовки й комплектування армії.

Натомість ми отримали ситуацію, коли проблеми накопичувалися, а частина політиків згодом почала критикувати владу, не пояснюючи власної ролі в ухваленні необхідних законів. Я вважаю це безвідповідальним. До того ж корупційні скандали протягом багатьох років підривали довіру людей до держави, а під час війни наслідки цього стали особливо відчутними.

Жодна армія не перемогла лише на добровольцях. У великих війнах завжди була мобілізація. Наші депутати мали це розуміти й завчасно готувати нормальні закони, а не чекати, поки проблема стане критичною.

Не менш важлива роль суспільства та медіа. Люди повинні читати різні джерела, аналізувати інформацію й розуміти, що окремий негативний випадок не характеризує всю армію. Але я часто бачу, як популярні блогери та видання підлаштовуються під настрої своєї авдиторії. Якщо стає популярною критика ТЦК, вони починають висвітлювати майже кожну подію крізь цю призму.

Мене, наприклад, не влаштовувало початкове висвітлення історії в Петропавлівській Борщагівці окремими медіа. Я вважаю, що деякі публікації створювали певне враження ще до встановлення всіх обставин. А коли з'явилися повідомлення про можливу участь проросійських активістів, частина авторів змінила акценти.

Те саме стосується історії зі "Скелею". Якщо були факти побиття чи неналежного ставлення до військових, їх обов'язково потрібно розслідувати, а винних карати. Але чому не поспілкуватися з іншими військовослужбовцями підрозділу, які щодня виконують бойові завдання, мають досвід і користуються повагою побратимів? Не можна автоматично переносити провину окремих людей на весь підрозділ.

Якщо справді були порушення, має бути розслідування і мають бути покарані винні. Але не треба ставити штамп на всіх. У тому самому підрозділі є люди, які щодня виконують бойові завдання, хороші командири, яких поважають.

На мою думку, російські інформаційні кампанії використовують реальні українські проблеми, посилюють їхній резонанс і намагаються сформувати в людей переконання, що українська армія нічим не відрізняється від російської. Водночас частина людей, які не хочуть мобілізуватися, шукає інформацію, що допоможе виправдати їхню позицію. Саме на таку авдиторію розраховані численні маніпулятивні матеріали.

Але існує питання, на яке все одно доведеться відповідати: хто захищатиме країну без армії та мобілізації? Що робити людям похилого віку, жінкам із дітьми та всім, хто не може виїхати? Я хотів би, щоб під час дискусій про ТЦК і мобілізацію ми не забували про тих, кого українські військові захищають від російської окупації.

Що справа "Карфаген" показала про правоохоронців

В операції "Карфаген" з'явилися нові деталі: за версією слідства, високопосадовці правоохоронних органів могли роками прикривати шахрайські кол-центри та інший кримінальний бізнес. Що ця справа говорить про стан української правоохоронної системи?

Для мене немає нічого дивного в тому, що правоохоронна система може працювати саме так. Я вважаю, що подібні проблеми існували в Україні дуже давно. Але хочу подивитися на цю історію з погляду звичайних слідчих та оперативників, які могли працювати під керівництвом людей, підозрюваних у прикритті злочинних схем.

Уявімо слідчого, який чесно працює над викриттям наркоторгівлі. Він збирає докази, встановлює ланцюг постачання, визначає причетних і приносить результати своєму керівнику. А той, якщо справді пов'язаний зі злочинною мережею, може просто попередити її представників про підготовку затримань. Це приклад того, як корупція на керівному рівні здатна знищувати результати роботи добросовісних працівників.

Слідчий працював, працював, викрив злочинну схему й приніс усе керівнику. А керівник піднімає слухавку, телефонує тим, кого прикриває, і попереджає, що їх зараз затримуватимуть. Як після цього слідчі та оперативники взагалі дивитимуться своїм керівникам в очі?

Якщо подібні обставини підтвердяться, це означатиме проблему кругової поруки, яку надзвичайно складно подолати. Я пов'язую її коріння ще з першими роками незалежності, коли частина правоохоронців могла сприймати нові економічні можливості як спосіб особистого збагачення. І йдеться не лише про поліцію. Питання є до прокуратури, судів та інших державних структур, які повинні забезпечувати законність.

Але тепер я бачу й позитивну зміну: такі справи почали публічно викривати. Не просто говорити про можливу корупцію, а демонструвати результати розслідувань та обставини ймовірних злочинних схем. На мою думку, це важливо, адже суспільство отримує можливість побачити масштаб проблеми.

Раніше також існували гучні історії, коли місяцями обговорювали записи, докази та підозри, але суспільство не завжди бачило переконливий результат. Тепер у справі "Карфаген" я спостерігаю значно масштабніші викриття, ніж пам'ятаю з попередніх років.

Дуже добре, що зараз це викривають і показують. Отже, боротьба триває, і в нас є шанс подолати цю систему. Я не пам'ятаю раніше таких масштабів саме публічних викриттів.

Це не означає, що злочинні схеми з'явилися лише тепер. На мою думку, вони існували й раніше, просто не завжди ставали відомими суспільству. Тому головне – щоб розслідування продовжувалося, а причетність кожної особи встановлювали на підставі доказів.

Чому росіяни самі передають координати ЗСУ

Раніше ти говорив, що не дуже хочеш продовжувати інтерв'ю з російськими полоненими. Але нові відео все одно виходять. Що змінилося та чи розповідають полонені щось нове?

Коли я говорив, що не планую більше активно займатися інтерв'ю з російськими полоненими, то був абсолютно щирим. Я вже служив у війську, виїжджав на позиції, виконував свої завдання та спілкувався з побратимами. Мене все влаштовувало. А потім одного разу просто отримав повідомлення від російського військового, який написав, що хоче здатися в полон.

Я спочатку запропонував йому звернутися до проєкту "Хочу жить". Він відповів, що вже писав туди, але, за його словами, не отримав відповіді. Тоді я вирішив спробувати допомогти. У мене був контакт із військовослужбовцем підрозділу Національної гвардії "Спартан", який працював на відповідному напрямку.

Завдяки цій взаємодії вдалося організувати вихід трьох людей: двох 19-річних військових та одного кубинця. Для супроводу використовували безпілотник. Після здачі в полон вони погодилися розповісти про свій досвід, і я записав із ними інтерв'ю.

Мені приходить повідомлення: "Я такий-то російський військовий, хочу здатися в полон". Я відповідаю: "Пиши в "Хочу жить". Навіщо ти мені пишеш?" А він каже, що вже писав туди, але відповіді не отримав. Тоді я вирішив спробувати допомогти.

Після цього росіяни почали писати знову. Серед них були й ті, хто хотів здатися, але не мав можливості безпечно залишити свою позицію. А деякі добровільно надсилали інформацію про розташування російських військових та інших об'єктів, яку можна було використати в інтересах Сил оборони України.

Я не можу показувати всі такі повідомлення й розповідати подробиці їхнього використання. Але можу сказати, що ця інформація в окремих випадках допомагає українським військовим уражати російські цілі. Тому побратими підтримали ідею продовжувати таке спілкування, якщо російські військові самі виходять на зв'язок.

Вони самі передають координати, добровільно зливають інформацію, тому що хочуть здатися в полон. Не всіх можна вивести з усіх напрямків, але людина залишається на своїй позиції й передає нам інформацію. Не використовувати таку можливість було б просто нерозумно.

Це не означає, що я повернувся до колишнього режиму роботи. Зараз записую приблизно два інтерв'ю на місяць у вільний час. Для цього виїжджаю, спілкуюся одразу з кількома полоненими, зазвичай трьома-чотирма, а потім поступово публікую записи раз або двічі на тиждень. Усе це займає приблизно два дні на місяць і не заважає основним військовим завданням.

До речі, цивільні не завжди правильно уявляють собі й роботу на позиціях. Наприклад, на деяких позиціях радіоелектронної розвідки головне – стежити за справністю, живленням та роботою обладнання. Це не означає, що людина щосекунди зайнята якоюсь фізичною дією. Тому час для повідомлень і спілкування іноді з'являється навіть під час перебування на позиції.

Так я й повернувся до теми полонених. Не тому, що сам вирішив відновити попередню діяльність, а тому, що російські військовослужбовці почали звертатися безпосередньо до мене.

Вони самі мене до цього повернули. Я не хотів цим займатися, а вони мені пишуть, хочуть здатися в полон і готові записувати інтерв'ю. Отак усе й сталося.

Олешки, Меланія Трамп і ризики для України

Меланія Трамп приймала в Білому домі українських і російських представників у межах гуманітарної місії, пов'язаної з Олешками. Арахамія та Лубінець опинилися поруч із російськими представниками Дмитрієвим і Лантратовою, після чого перша леді передала листи Зеленському та Путіну. Чи може вона відігравати окрему роль у переговорах і як оцінюєш цю зустріч?

Почну з головного: вдалося врятувати людей в Олешках. І це найважливіший результат усієї історії. За інформацією, яку я бачив, у бік України виїхало приблизно 14 автобусів із людьми, а в російський бік – чотири. Можу помилятися в цифрах, бо траплялися й інші повідомлення, але різниця, наскільки я зрозумів, була дуже значною.

Для мене це ще й потужний інформаційний сигнал. Росія постійно говорить, що нібито звільняє українські території та захищає населення. Але якщо люди за першої можливості обирають виїзд на підконтрольну Україні територію, це руйнує відповідну пропагандистську картину.

Я також бачив повідомлення, що в окупованому Криму судять російського воєнного кореспондента, який написав про цю ситуацію. Наскільки я зрозумів, його переслідують за публікацію інформації, що суперечила офіційній російській позиції. Для мене це показує, наскільки Кремль боїться навіть повідомлень, які ставлять під сумнів його пропаганду.

Люди за першої ж можливості їдуть від росіян. Це величезний удар по їхній пропаганді. І ми, на мою думку, недостатньо про це говоримо, недостатньо доносимо цю інформацію. Нам потрібно значно активніше показувати такі історії.

Я вважаю, що українські медіа могли б приділити цьому значно більше уваги. Російська пропаганда намагається використати практично кожен інформаційний привід проти України, а ми іноді недостатньо активно розповідаємо про події, які демонструють реальне ставлення людей до окупаційної влади. Тому в інформаційному сенсі я бачу тут передусім недопрацювання, а не поразку.

Щодо поведінки Дмитра Лубінця, то я не думаю, що він особисто визначав умови гуманітарної операції. Наскільки я розумію, основні домовленості досягалися на іншому рівні, а його завдання полягало в тому, щоб не нашкодити процесу повернення людей. Тому саму участь українського омбудсмана в такій зустрічі я не засуджую.

Чи варто було настільки активно посміхатися та тиснути руки російським представникам – це вже інше питання. Тут кожен може мати власну оцінку. Особисто мене значно більше непокоїть те, як організували розміщення учасників зустрічі в Білому домі та які фотографії після цього з'явилися.

На одному з міжнародних самітів, наскільки я пам'ятаю, міністри закордонних справ відмовилися фотографуватися із Сергієм Лавровим. Це був демонстративний сигнал небажання нормалізувати відносини з російськими представниками, поки триває агресія. А тепер українських посадовців садять поруч із представниками Росії та фотографують разом із ними.

Завтра інші представники можуть запитати: чому ми не повинні тиснути руки росіянам або фотографуватися з ними, якщо самі українці це роблять? Мені здається, тут є ризик поступової легалізації російських представників на міжнародній арені.

Я не фахівець із міжнародної дипломатії, тому це моя особиста оцінка. Але побоююся, що подібні заходи можуть створювати враження поступового повернення російських посадовців до нормального міжнародного спілкування. Водночас я не хотів би, щоб ці побоювання перекреслювали гуманітарний результат. Для мене найважливішим залишається те, що людей вдалося вивезти з Олешок.

Як вибори у США вплинуть на допомогу Україні

Демократи здобули перемогу на проміжних виборах у США та, за повідомленнями, отримали більшість в обох палатах Конгресу. Вони також перемогли в низці традиційно республіканських округів. Наскільки така зміна політичного балансу вигідна Україні?

Звичайно, для України це позитивна новина. Але почну з того, що ми насамперед повинні розраховувати на себе. Я не є прихильником ні демократів, ні республіканців і не хочу оцінювати американську політику за партійними симпатіями. Для мене важливий конкретний результат, який отримує наша держава.

Якщо згадувати історію, то Білл Клінтон, за президентства якого Україна підписувала Будапештський меморандум, був демократом. Барак Обама, чию реакцію на окупацію Криму я вважаю недостатньою, також представляв Демократичну партію. Тому стверджувати, що одна американська партія завжди краща для України, ніж інша, було б неправильно.

За Джо Байдена ми отримували допомогу, яка далеко не завжди відповідала нашим потребам, але була більш-менш стабільною. За Трампа ситуація стала набагато менш передбачуваною. Його позиція може змінюватися протягом одного дня, іноді навіть між окремими публічними заявами.

За Байдена допомога була млявою, не такою, як нам хотілося б, але стабільною. А за Трампа людина може змінювати думку не кілька разів на рік чи місяць, а кілька разів на день. Для України найважливіша саме стабільність.

Тепер у демократів з'являється більше можливостей контролювати рішення Білого дому. Американська система стримувань і противаг дозволяє Конгресу впливати на президента, а отже, обмежувати його можливості ухвалювати рішення одноосібно. На мою думку, це може бути особливо важливим у ситуаціях, коли Трамп знову захоче піти назустріч Росії.

Є й конкретне питання військової допомоги. Я сподіваюся, що найближчим часом вдасться розблокувати передавання Україні ракет для систем Patriot, зокрема тих, які вже оплатили наші європейські союзники. Раніше повідомлялося про затримки з боку американського оборонного керівництва, і я пов'язую їх із позицією Піта Гегсета.

Тепер, після політичних невдач адміністрації, саме Гегсета почали критикувати через рішення, пов'язані з Іраном. Мені здається, що на нього намагаються перекласти частину відповідальності за проблеми американської зовнішньої політики. Але важливо пам'ятати, що відповідальність за призначення посадовців і загальний курс адміністрації лежить також на президенті.

Я вірю, що найближчим часом підпишуть передавання нам Patriot, тим паче тих, які вже оплачені європейськими союзниками. Сподіваюся, ситуація з військовою допомогою також почне змінюватися.

І найважливіше для мене – щоб на Україну припинили тиснути з вимогою погодитися на мирний план, який, на мою думку, відображає насамперед інтереси Кремля. Ми вже бачили, як американська адміністрація вимагала поступок від українського керівництва. Але угода без реальних гарантій безпеки може не завершити загрозу, а лише створити передумови для нової російської агресії.

Тому посилення ролі Конгресу може стати додатковим захистом від рішень, які ставили б Україну в невигідне становище. Але навіть за сприятливішої політичної ситуації у Вашингтоні ми не повинні втрачати власної ініціативи та залежати виключно від американської допомоги.

Чому Золкін не вірить у мир в Абу-Дабі

Попереду переговори в Абу-Дабі, де американці хочуть говорити про гарантії безпеки та завершення війни. Україна зацікавлена в припиненні ударів по енергетиці й обмінах полоненими, а Росію знову представлятиме Мединський. Чи є підстави сподіватися, що цього разу сторони досягнуть реальної домовленості?

Тут я збережу ваш час: ні. Думаю, вони знову домовляться продовжувати переговори, але підстав очікувати завершення війни я зараз не бачу.

Мене часто запитують, коли закінчиться війна. Через місяць, рік чи два? Але щоб назвати хоча б приблизний термін, мені потрібні якісь конкретні аргументи, факти або зміни в ситуації, які свідчили б про наближення завершення бойових дій. Наразі таких аргументів у мене немає.

Так само оцінюю й переговори. Можна проводити зустрічі, обговорювати гарантії безпеки та обміни полоненими, але це ще не означає, що Росія готова припинити агресію. Я не бачу переконливих причин, через які Кремль раптом вирішив би відмовитися від продовження війни.

Домовляться домовлятися, а війна, на превеликий жаль, триватиме. Я не маю жодних аргументів, які дозволяли б сказати, що вона закінчиться через місяць, рік чи два.

Це не песимізм заради песимізму. Я просто вважаю, що потрібно тверезо оцінювати ситуацію та не створювати в людей завищених очікувань. Особливо важливо не піддаватися російській пропаганді та не підміняти реальні проблеми інформаційними маніпуляціями. Українським медіа також варто уважніше ставитися до того, які повідомлення вони поширюють і як їх подають.

Я переконаний, що Україна має достатньо сил та можливостей для продовження боротьби. Але для цього потрібно розуміти реальність, підтримувати власну армію та не очікувати, що сама чергова зустріч дипломатів автоматично наблизить мир.

Золкін про російських військових - навіщо вони самі передають координати ЗСУ: дивіться відео