Сайт "24" собрал 5 лучших стихов о зиме, которые написали известные украинские писатели.

Сергей Жадан – "Снег"

І вже коли ти спиш, починається сніг.
Прийшовши з ночі,
виявившись із нічого,
з чорного шепоту,
з горизонту нічного,
з повітрь усіх,
із розламів усіх.

Коли ти спиш, він рухається з передмість,
рухається між дерев,
падає над стежками,
над цегляними брамами,
над ганками й хідниками,
над кожним із перехресть,
над кожним з обійсть,

над кожною з колій,
над кожним із бездоріж,
над школами,
над вокзалами,
над мостами,
падає до безкінечності,
падає до нестями.
Коли нічого немає.
Коли ти спиш.

Над кожним із вікон,
над кожною із осель,
падає над крамницями,
падає над дворами,
засипаючи русла,
огортаючись прапорами,
влітаючи до підвалів,
сягаючи стель.

Над кожним із пустищ,
над кожною з новобудов,
над кожною із веранд,
над кожною із віконниць.
Пробираючись вглиб.
Рухаючись від околиць.
Сніг входить до міста так,
як під шкіру входить любов.

Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць,
з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик.
Гостро, наче впевненість, наче біль.

Уздовж нервів,
ніби уздовж рік.
На дні легень, мовби на дні копалень,
свідченням всіх майбутніх
безсонь і запалень,
свідченням всіх зупинок
і всіх доріг,

свідченням всіх перевтілень,
які постають,
свідченням всіх початків
і всіх повернень,
ламка, мов березень,
зріла, неначе серпень,
любов підіймається тілом,
як гріта ртуть.

Прогріваючи горлом
промерзле скло.
Над усіма алеями,
над домами.
Коли ти спиш,
коли нічого немає.
Коли немає навіть того,
що завжди було.

…Тримай це відчуття
солоду й гіркоти,
відчуття пекла,
що в пальцях тобі запеклося,
коли торкаєшся її одягу і волосся,
коли простягаєш їй руку,
виводячи з темноти.

Це вона всотується в хребта високу пітьму.
Це вона чередами жене
золоті заметілі.
Радій цій чорній любові у власному тілі.
Не дивлячись ні на що.
Всупереч усьому.

Читайте также: Про феномен Донбасса, кровавого президента и войну, – New Yorker посвятил статью романа Жадана

Алексей Чупа

Влітку, коли вона вчила молитви його мовою,
коли також боялася голосних звуків,
коли обривався настрій щоразу,
як опинялася поза зоною,
коли набрякали чорною втомою
засмагла спина та литки,
коли сушила у випадкових оселях одяг,
вимоклий під серпневими зливами,
коли відігрівала при вогнищі руки,
і співи відносило в гори протягом,
аж відлуння із нею разом питало:
"а ти мене, ти мене?",

тоді вона, одного дня повернувшись додому,
назвала дерево у своєму саду
його іменем.

Час котився та убивав,
дерево просто стояло собі,
торкалося неба, мовчало стримано.

Вона щодня визирала у своє вікно,
і він не зникав.
Вона напувала йому коріння червоним вином,
торкалась, на дотик листя вгадувала зелене,

шелестіла до нього його іменем:
"милий, а ти про мене, а ти про мене?"

Зима – уже майже-майже.

Вона виходить до праці, минає сквери,
зачинені банки, цілодобові аптеки,
проводжає поглядом сонні річкові баржі
у пастці зимового порту,
хрускотить невпевненим льодом ранкових калюж,
згадує сни про страхи стрілянини й пожеж,
минаючи міст, що з'єднує з іншим берегом,
жонглює планами,
це, мовляв, нині,
а це – відкладу на потім,
і раптом сиротами вкривається,
згадавши тугу свою,
що не має ніяких меж.

А у саду сумує за нею
дерево, що має його ім'я.
Зелене, немовби влітку, повне її турботою,
лише де-не-де оксамитове листя взялося іржею.
Здається, ніби на вітрі скрипить однією нотою,
але повернешся – прислухайся:

"мила, і я,
і я,
і я тебе теж".

Юрий Андрухович

І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.

Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
і кличуть нас до себе назавжди.

Ті погуки — блаженні й больові.
Щось вічне зацвітає у крові
і стугонить навально, мов кіннота.
Сліди згорають легко, мов папір,
коли нагряне день, але повір,
що ми без них — немов свіча без ґнота.

Читайте также: В начале было слово. ТОП-10 цитат известных украинских писателей о языке

Юрий Издрик

Холоднеча. Кохана моя, чи ти чуєш, яка холоднеча?
"Смертний протяг", – сказала би Марта, а Марта знає сенс.
Не врятує ніщо – ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, –
не врятує ніщо, бо у холод зникає все.
Хоч неначе немає зими – ні заметів, ані заметілі.
Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.
Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотліли
в намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.
Проростає цибуля, і яблука в’януть потроху.
Розсипається в прах великодній вінок на стіні.
Допиваю вино, що бродило минулого року,
і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.
Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.
Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.
Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,
та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.
Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,
і виходити з дому, і переступати поріг,
і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,
щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.

Сергей Жадан – "Зима"

Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей –
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, - говорить, - не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники з шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці,
стоять чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшовши з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить, - ходім,
ходім, покажу тобі наші статки й комори,
у мене, - говорить, - немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори.

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними –
з усіма радісними, усіма сумними:
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

Читайте также: 24 современных украинских писателя, которых стоит прочитать