Тоді це була невелика група ентузіастів у складі Луганського прикордонного загону. Ніхто з цих людей не будував планів на роки вперед. Тоді була конкретна мета: вижити. Й про дрони тоді жодної мови бути не могло. І так виглядала уся українська армія: брак фахових кадрів, брак новітнього озброєння, брак розуміння того, як насправді необхідно вести захисну війну. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Світ переймає наш досвід

Чотири роки потому ті самі люди з однієї кімнати стали кістяком Головного відділу безпілотних систем "Фенікс". Він входить до президентського проєкту "Лінія дронів" і переліку найрезультативніших підрозділів Сил безпілотних систем.

Люди, які в перші дні повномасштабного вторгнення мали єдине бажання вижити, сьогодні стоять біля керма однієї з найпотужніших сил в українському війську, змушуючи ворога тремтіти від однієї лишень згадки слова "Фенікс". Українська армія за цей час виросла у потужну військову силу, у якої вчаться навіть представники НАТО. Тепер не ми переймаємо світовий досвід, а світ переймає наш.

Цей матеріал – не про досягнення. Він не про те, що ти бачиш, коли дивишся на армію зі скупих доповідей, зведень чи звітів, а про те, що бачиш, коли дивишся зсередини. З кімнати, де пахне паяльником, кавою і трохи – перегорілим пластиком.

На прикладі конкретного підрозділу ми спробуємо розібрати основні проблеми та їхні рішення загалом для усього українського війська, а ще – яким чином наша армія стає кращою і що ще треба удосконалити.

Люди – найбільший дефіцит і найбільший біль

Почнімо з найпростішого. Дрон без оператора – це шматок пластику, не більше. Оператор без дрона – це вмотивована людина, яка вміє воювати, але не має чим.

Армія починається не з техніки. Вона починається з людей, яких постійно не вистачає. І не просто людей – фахівців. Мотивованих, тих, хто готовий вчитися, перевчатися і вчитися знову, бо війна змінюється швидше, ніж будь-яка інструкція. Це не абстрактна потреба. Це конкретний дефіцит, який відчувається щодня.

Кого саме не вистачає? Пілотів FPV-дронів. Операторів розвідувальних дронів. Екіпажів бомберів. Саперів, які готують боєприпаси для дронів. Інженерів, які лагодять техніку. Аналітиків, які читають дані й перетворюють їх на рішення.

Список можна продовжувати. Але суть одна: сучасна війна – це війна фахівців. І кожен із них має пройти шлях від людини з вулиці до професіонала, який знає, що робить.

Як цей шлях виглядає? У "Феніксі", до прикладу, є власна льотна школа. Ми забезпечуємо повноцінний навчальний цикл із професійними інструкторами, новітніми технологіями й щоденними заняттями, які поєднують теорію та практику. Але навіть це не стартовий етап.

Починається усе з базової загальновійськової підготовки. Це обов'язковий етап для всіх – незалежно від того, ким людина була в цивільному житті: програмістом, юристом, водієм чи студентом. Без цього етапу неможливо зрозуміти, як влаштоване військо зсередини.

Потім – фахова підготовка. І ось тут починається найцікавіше: людина обирає напрямок, який їй ближчий. Хтось хоче керувати FPV-дроном – швидким, маневреним, створеним для ударів по рухомих цілях. Хтось – розвідувальним "Мавіком", який годинами висить у небі й дивиться на ворога згори. Хтось – важким бомбером, який скидає боєприпаси на позиції та техніку противника.

У льотній школі "Фенікса" під кожен напрямок створена окрема навчальна програма. Найголовніше розуміти: пілот вчиться не за підручником, написаним рік тому. Він вчиться того, що працює тут і зараз. Того, що перевірено на передовій. Він вчиться не за нафталіновими номенклатурними програмами, а за бойовим досвідом інструктора, який викладає власні знання, здобуті на передових позиціях.

Серед інструкторів прикордонного підрозділу "Фенікс" переважна більшість – це бойові пілоти, які стояли ще біля витоків підрозділу. Вони пройшли шлях від ентузіастів до асів. Вони не просто знають, як працюють різні види дронів – вони знають, у чому їхня специфіка, як швидко вони розвиваються та які особливості застосування мають.

Тож для того, аби нівелювати проблему дефіциту фахових військових кадрів, Сили оборони мають не просто переймати досвід конкретного підрозділу "Фенікс" – вони мають удосконалювати його. Готувати нових бійців мають на основі реально здобутого військового досвіду. Доносити до рекрутів та новобранців необхідно саме ту інформацію, яка їм знадобиться на передовій. І викладати повинні ті інструктори, які справді розуміються на тих речах, про які вони говорять.

Таким чином, ми збільшуємо не лише кількість військовослужбовців, а й їхню якість. Що краще підготовлений боєць, то менше шансів втратити його на передовій внаслідок помилки чи відсутності знань у потрібний момент.

Папір проти неба

Є речі, які неможливо пояснити цивільній людині, поки вона не побачить це на власні очі. Наприклад, як виглядає робочий процес середньостатистичного військовослужбовця. Досить часто й сьогодні більшу частину його дня, особливо на тилових посадах (навіть у бойових підрозділах), займає марудна робота з паперами.

У прикордонному підрозділі "Фенікс" частку паперової роботи вдалося мінімізувати завдяки сучасним технологіям та введенню інновацій у всі службові процеси, де це можливо. Вже нема потреби вести журнал обліку майна, журнал бойових дій, журнал обліку журналів і так далі. Вся ця марудна справа замінюється автоматизацією процесів усередині підрозділу. Від людини наразі потрібен тільки контроль за тим, що робить автоматична система, й виправлення окремих дрібних помилок, якщо вони трапляються.

Підбиття підсумків бойової роботи конкретного екіпажу, облік наявних та витрачених засобів ураження, створення звітів та зведень за підсумками бойового дня, тижня чи місяця, систематизація та каталогізація відео- чи фотоматеріалів бойової роботи підрозділу – усе це сьогодні робить умовний робот, вивільняючи час відповідальних за цей напрям військовослужбовців для того, щоб вони могли займатися іншою роботою.

За оцінками окремих досліджень, майже половина всіх операцій у війську стосується процесу звітності. Ми зводимо витрату часу особового складу на ці процеси до мінімуму.

Звісно, підрозділ "Фенікс" не є новатором. Ми вчилися в тих же "Птахів Мадяра", переймали досвід у Сил безпілотних систем, де автоматизація процесів теж стоїть на потоці. Але ця система має працювати не в окремих родах військ чи підрозділах, вона має стати невід'ємною частиною усього українського війська для того, щоб воно могло називатися сучасним.

Позитивним кроком з боку держави у цьому напрямку можна назвати запуск таких проєктів, як "Резерв+" та "Армія+". Подання рапортів та частина документообігу перейшли у ці застосунки, що вже спрощує роботу та службу військовослужбовців. Цей успіх необхідно масштабувати.

Але цифровізація не працює там, де існує зашкарубла ідеологія з XX століття, коли місцеве командування віддає перевагу папірцям тільки тому, що йому так вигідніше чи зручніше. Там, де папірець важить більше за саму людину, не буде масштабування успіху, там не буде модернізації війська, але там залишиться корупція.

Бюрократія в армії – це не абстрактне зло. Це конкретний час. Той самий час, який можна було б витратити на підготовку особового складу, на удосконалення підрозділу, на підготовку конкретного оператора БпЛА до вильоту або навіть банально – на відпочинок. У підрозділі, де ціна помилки вимірюється життям, цей час коштує дуже дорого.

Що справді змінилося на краще?

Коли ми пишемо про те, що можна було б покращити, було б нечесно замовчувати ті речі, які в сучасній українській армії стали позитивними зрушеннями.

Армія 2026 року вже не та, якою вона була у 2022 році. Різниця відчутна навіть зсередини.

Перше, що змінилось, – це структура. Збройні сили здійснили перехід на корпусну систему. Створено нові роди військ, як-от Сили безпілотних систем. Нам вдалося масштабувати перші аматорські вильоти на "Мавіках" до повноцінного напрямку бойової роботи та спеціалізованих підрозділів.

Ще 2 – 3 роки тому ніхто не міг уявити, що прикордонники будуть літати на дронах. Сьогодні один із найуспішніших бойових підрозділів у Силах оборони – це прикордонний підрозділ "Фенікс", який не має піхотних з'єднань і здійснює бойову роботу виключно безпілотниками.

Друга зміна – освіта. Експерти НАТО після аудиту 2025 року визнали значний прогрес у професіоналізації військової освіти. Створено багаторівневу систему підготовки офіцерів, реформовано освіту сержантів, запроваджено процедури планування за стандартами Альянсу.

Та що найголовніше – українське військо сьогодні вже саме задає тренди, а не намагається повторити чужий успіх. Ми вийшли на той рівень, коли вже не українські військові їдуть за кордон навчатися, а іноземні війська вчаться у нас.

Третє – технології. Прикордонний підрозділ "Фенікс" – лише один із прикладів, але він є показовим. Ми починали як піхотна комендатура з окремими дронарями-аматорами. Сьогодні ж ми є першим і найкращим бойовим з'єднанням безпілотних систем у структурі Державної прикордонної служби України.

Окремо варто сказати про людей у "Феніксі". Більшість наших пілотів – ті, хто з нами від самого початку, – пройшли через піхоту. Вони знають, який вигляд має окоп, як звучать прильоти, як відбувається бойова робота в умовах війни на землі. Саме тому вони розуміють, наскільки важливо прикривати побратимів з неба.

Це той досвід, який не купується за гранти. І не позичається у союзників.

Гроші: скільки коштує мотивація

Тепер про речі, які цікавлять цивільних найбільше. Поговоримо про грошове забезпечення. Але пройдемося поверхово, бо ситуація у різних родах військ може відрізнятися залежно від тих завдань, які вони виконують.

Станом на середину 2025 року мінімальне грошове забезпечення військовослужбовця становило 20 100 гривень. Для тих, хто бере безпосередню участь у бойових діях, встановлено додаткову винагороду – 100 тисяч гривень на місяць. За виконання завдань на лінії зіткнення – одноразова винагорода 70 тисяч гривень за кожні 30 днів безпосередньо на лінії вогню. 2026 року уряд пішов далі. Для тилових посад мінімальні виплати встановили на позначці щонайменше 30 тисяч гривень. Для бойових – від 250 до 400 тисяч. Середня зарплата на передовій, за заявами офіційних джерел, сягає близько 300 тисяч гривень.

Чи це гідна зарплатня? Порівняно з 2022 роком – це безперечний крок уперед. Порівняно з ризиком, який несе військовий щодня, – питання залишається відкритим.

Оператори БпЛА отримують десь більше, десь менше – усе залежить від конкретної ділянки, на якій вони виконують бойові завдання, та від самих завдань, які перед ними стоять.

Але є ще один нюанс, який часто випадає з дискусії. Гроші – не єдиний мотиватор. І не головний. Проте коли людина знає, що її родина забезпечена, а поранення не означає фінансового краху, – це знімає частину тиску. Того тиску, який інакше штовхає до СЗЧ або до ухилення від мобілізації. Простими словами: гроші не змушують людину воювати, але брак грошей може змусити її втікати.

Що насправді мотивує тих, хто вже служить?

Спілкування з особовим складом прикордонного підрозділу "Фенікс" підтверджує загальну тенденцію, про яку говорять різноманітні дослідники за підсумками спеціальних опитувань. Зокрема, третина військовослужбовців, згідно з такими опитуваннями, бачить у службі можливість самореалізуватися.

Існує досить високий відсоток тих, хто має намір залишитися на службі навіть після завершення війни – вони знайшли себе, знайшли свою справу, прагнуть розвиватися й надалі. Це важливий сигнал. Люди бачать у службі не тимчасовий заробіток, а свій професійний шлях.

Для підтримання високої мотивації в особового складу командування має розуміти доволі прості істини – мотивація тримається не на гаслах, вона тримається на конкретних речах: можливості відпочити; знанні, що тебе змінять на позиції; впевненості, що пораненого тебе не забудуть; розумінні, що загиблого не зрадять.

У "Феніксі" пріоритет – це безпека особового складу. Тактиці "м'ясних штурмів" ми протиставляємо інтелект та технологічний розвиток. Це не пафос. Це усвідомлений вибір підрозділу, який пройшов окопи й знає ціну втрат.

А що могло б переконати цивільних? Люди, які розглядають службу, але мають сумніви, зазвичай бояться не бою, вони бояться невизначеності. Вони ставлять собі питання: "Куди я потраплю? З ким я буду служити? Чи зможу я витримати? Чи не стану я "гарматним м'ясом"?"

Це нормальні та адекватні страхи й побоювання.

Коли людина бачить, що в підрозділі є чіткі процедури, що командир не кидає людей на невиправданий ризик, що поранених евакуюють, а загиблих шанують, – сумнівів стає менше. Коли людина чує від тих, хто вже служить: "Тут працюють на результат, а не задля звітів", – це переконує краще за будь-яку рекламу чи агітацію. І жоден технологічний прорив не замінить головного: людей, які вміють воювати, і системи, яка не заважає їм це робити.

Тож, як висновок, можна сказати, що армія стане кращою не тоді, коли отримає більше зброї. Вона стане кращою тоді, коли командир зможе витрачати час на підготовку особового складу, а не на переписування рапортів. Коли новобранець прибуватиме в частину підготовленим, а не травмованим та психологічно зламаним. Коли військовий знатиме, що його родина забезпечена, а після поранення він не залишиться сам. Коли мотивація буде триматися не на страху покарання, а на розумінні, що ти потрібен і що тебе не зрадять.

Досягти цього можна досить просто: брати за приклад ті підрозділи, де вже є розуміння цих простих істин. Брати їхній досвід і масштабувати його до розмірів усього українського війська. Не боятися змінювати застарілі номенклатурні правила, адже ми вже живемо у 21 столітті, в іншій реальності та з іншим мисленням.