Білорус, який вийшов з Іловайського котла: Для влади України нас ніде немає

Колишній командир відділення штурмової роти "Донбасу" "Лісник" вступив до лав батальйону після того, як Семен Семенченко закликав громадян Росії та Білорусі приєднається до нього для захисту України. Брав участь у визволенні Слов'янська, Артемівська, Лисичанська та Мар'їнки. Вийшов з Іловайського котла.

Інтерв’ю з Дмитром було записане на початку серпня 2015 року. Протягом останнього року він намагався отримати українське громадянство. Після чергової відмови Дмитро разом із бойовим побратимом, який також є громадянином України, здався польським прикордонникам із проханням про надання політичного притулку. Зараз колишні бійці перебувають у закритому центрі для іноземців у Пшемислі, очікуючи на рішення польської влади.

Про те, чому громадянин Білорусі воював за Україну і як зараз розгортається боротьба з українськими чиновниками "Лісник" розповів в інтерв'ю сайту "24".

Коли Ви приїхали в Україну?

У 2007 році. Приїхав, подивився, мені сподобалася ця країна. Вирішив залишитися. Купив будинок. Одружився, народив дочку, отримав посвідку на проживання. Отримав прописку у Київській області у своєму власному домі.

Коли у травні 2014 почалася війна, вирішив, що мій обов'язок, як чоловіка, захищати цю країну. У якій я живу, у якій на моїй землі стоїть мій будинок, в якому живуть мої дружина і донька. Тоді якраз пролунав заклик майбутнього комбата "Донбасу" Семена Семенченко про те, що він запрошує громадян Білорусі та Росії. Ось я в цей батальйон і приїхав.

Як довго Ви служили в рядах "Донбасу"?

Підрозділ буквально відразу став батальйоном Національної гвардії. Служити в ньому я з цієї причини не міг, оскільки паспорта громадянина України у мене не було.

За кілька років життя в Україні Ви його так і не зробили?

Бюрократична система Міграційної служби настільки бюрократична, що мені на той час, щоб отримати паспорт, потрібно було витратити три роки життя. Вирішив, що можу їх використати на більш важливі речі. У мене була посвідка на проживання, яка давала ті ж права і обов'язки, що і будь-якому громадянину України, крім права обиратися і бути обраним та права служби у силових структурах. Але мені це і не було потрібно до того моменту, поки не захотів країну захищати.

І як вирішилося питання зі службою без громадянства?

До нас у військову частину прибув міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Всі іноземці, які приїхали на заклик Семенченко, поставили міністру запитання: "Як бути нам?". Служити офіційно ми права не маємо. Підстав для отримання громадянства у нас немає. Ми всі сюди приїхали законно і не хочемо бути злочинцями. Міністр відповів, що нам окремою спеціальною процедурою буде надано громадянство України, щоб ми могли офіційно, законно бути військовослужбовцями Національної гвардії.

Кожен раз, коли він приїжджав туди, де ми навчалися, піднімалося це питання. Аваков відповідав, що це складна довга процедура, він цим займається, документи оформляються, ніяких проблем немає, все оформлять. Потім ми поїхали в зону АТО і почали робити те, до чого весь цей час готувалися — захищати країну. Іноземці в лавах батальйону "Донбас", але не оформлені у складі Нацгвардії.

В якому підрозділі Ви були?

У штурмовій роті. Брали участь у визволенні Слов'янська та Артемівська. Потім був штурм Попасної. Потім було звільнення Лисичанська. Потім без особливого штурму ми зайняли позиції у Курахово. Був штурм і зачистка Мар'їнки. Потім був штурм і зачистка міста Іловайськ. Його штурмували три рази. У перших двох штурмах не брали участь, наш взвод охороняв розташування. У третьому штурмі вже брали участь. Зайшли спочатку в село Грабське, а потім — в Іловайськ. З першого до останнього дня ми несли службу в Іловайську. Брали участь у штурмах, в евакуації пораненого Семена Семенченко з міста. У Курахово я прийняв командування відділенням. В Іловайську отримав два поранення — в голову і в руку.

За яких обставин?

Поруч розірвалася ракета "Граду". Осколками у мене було два серйозних поранення: у руку, у голову, і трохи в ногу. Я сам добіг до бомбосховища, де мені надали першу допомогу. Контузія сильна була.

Мене евакуювали за день до так званого "зеленого коридору". Вивезли в армійський госпіталь у Многопіллі. Там вже медики ВСУ обробили рани, дістали осколки. Сказали, що нас евакуюють на велику землю, але евакуювати не вийшло. Коли наша машина з червоним хрестом з армійського госпіталю намагалася виїхати, її розстріляли з автоматів. Наш водій, вимкнувши фари, у повній темряві зумів розвернутися і під обстрілом вже трасуючими кулями повернутися назад у госпіталь. Ми там переночували. На наступний ранок приїхала зведена колона військових з Іловайська, яких виводили з міста, і ми висунулися. У результаті, ми всі разом потрапили в так званий "зелений коридор".

Що там було?

Як тільки колона почала рухатися, нас почали обстрілювати з танків, з кулеметів. У нас в КамАЗі з сидячих поранених ще кілька хлопців стали пораненими по другому разу. Єдине, чим нам допоміг прапор з червоним хрестом, — по нашій машині з танка не вистрілили.

Ми доїхали до Червоносельського, там колона зупинилася. Почався бій. У наші машини стріляли не зі стрілецької зброї. Пораненим сказали: "Усі, хто ходячі — вистрибуйте і ховайтеся. Командування ніякого немає". Була повна дезорганізація. Хтось ішов знищувати ці танки, хтось ішов на якісь переговори. Але це була зведена колона — ЗСУ, залишки якихось батальйонів. У більшості з них вже не було командирів. У результаті я знову зі своїм взводом зустрівся.

Усі, хто ходячі — вистрибуйте і ховайтеся. Командування ніякого немає

Як вдалося звідти вирватися?

Протягом дня люди намагалися щось робити. Два моїх побратима побачили, що ворожі БТРи нас обходять з іншого боку удвох з власної ініціативи знищили два БТРи. Один з них — "Усач" (Євген Тельнов) — загинув взимку під Широкиним. Я заліз у якийсь російський танк. Намагалися його завести, він не заводився. Намагалися знайти механіків-водіїв, когось хто з танками вже справу мав. Потім знайшли полоненого російського танкіста, притягли його в танк, намагалися змусити його завести, але не вийшло. Ми вже почали з'ясовувати, якщо він не заводиться, то чи можна з нього стріляти? Танкіст пояснив, що стріляти-то можна, але башта на акумуляторах крутиться всього 15 хвилин і дуже повільно, поки ми її повернемо — у нього кілька разів вистрілять. Все це тривало до вечора.

Потім нам повідомили, що все домовлено, ми здаємося у полон, здаємо зброю, отримуємо гарантії. Ну, треба було бути божевільним, щоби в це повірити. Хлопці наші сказали, що вони не згодні здаватися. І ось ми групою з п'яти чоловік вирішили йти на прорив.

Тут основна проблема була не в тому, щоб зорієнтуватися на місцевості, а в тому, щоб не потрапити у полон. Тому що скрізь навколо нас рухалися щільні колони російських військ.

Саме регулярних військ?

Так. Ну, якщо я в руках тримаю військовий квиток людини, в якому написано, що це рядовий? І паспорт його. І картка там ВТБ зарплатна лежить. Ну, хто він?

І де Ви це взяли?

У танку. Я після того, як нас розстріляли, залишився в майці, всі мої речі згоріли в машині. Мені треба було одяг якийсь знайти. І ще дві рани серйозні, з якими треба щось робити. Я в танку аптечку шукав і якийсь одяг. Зрізав рюкзак з російського танка. І ось, знайшов. Два паспорти російських десантників з собою привіз. Може навіть тих, якими Петро Олексійович на засіданні ООН хвалився.

Скільки ви вибиралися з оточення?

Чотири дні. Нас було п'ятеро. Ми вийшли з Червоносільського. У кожного був автомат, один підствольник і мінімальний боєкомплект. Йшли, втомлювалися, на кожному привалі щось залишали. Перший привал — викинули каски, бронежилети. Пішли далі. Другий привал — викинули якісь теплі речі, закопали якісь боєприпаси. Тому що важко. Тут ще треба розуміти, в якому стані люди були. Спека. Ми до цього два тижні в Іловайську в оточенні воювали. Просто знесилені були.

Вступити в бій ми не могли. Наприклад, треба було перейти дорогу, по якій цілий день йшла російська бронетехніка. На одному БМП, з гарматою, з кулеметом, сидить 12 чоловік десанту. Ми могли б, звичайно, прийняти бій і героїчно загинути, але завдати якоїсь шкоди противнику шансів не було.

Як дорогу перейшли?

Почекали, поки БМП проїхала. Дорогу перебігли, пройшли метрів 50, напевно, чуємо — вже наступна їде. Знову впали у кущі.

Йшли ночами. Один раз по дорозі знайшли село, в якому явно щойно був бій — дерева диміли ще. Нас тільки це врятувало — бій закінчився буквально ось тільки що, наші вже пішли, а противник туди ще не зайшов. Ми в якомусь покинутому будинку переночували. Бутлі п'ятилітрові з водою знайшли. І банку варення ще.

Чим ви взагалі харчувалися весь цей час?

У нас був один сухпай на 5 осіб. Правда, російський.

З того ж танка?

Не зовсім. Все ось це угруповання, яке нас розстрілювало, свої пайки залишало у дворах будинків які, вони захопили. Їх там багато було. Але, треба сказати, що сухпаї у них хороші. Ми — п'ять дорослих чоловіків, які пройшли 80 км — чотири дні один цей пайок їли.

Ми — п'ять дорослих чоловіків, які пройшли 80 км — чотири дні один пайок їли

Вранці ми вийшли з цього села, переправилися через річку, буквально трохи відійшли, і в цьому селі загуділа техніка. Явно не наша.

Потім ми по телефону зв'язалися якимсь військовим, сказали що перебуваємо десь у трикутнику Стила — Старобешеве — Комсомольське. Запитали, куди нам виходити, де наші? Нам сказали: в Комсомольському все добре. Всі наші, Нацгвардія стоїть.

Що цікаво: я коли в Україну тільки приїхав, працював у Донецькій області. В одному єдиному місті. У Комсомольському обслуговував БелАЗи на рудоуправлінні.

Знадобилось?

Слухайте. Прийшли в Комсомольське, де, як нам сказали, всі наші. Це специфічне місто — його з двох сторін огинає річка Кальміус і є всього два мости. За мостами — величезний терикон від рудоуправління.

Я залишив автомат, пішов на розвідку. Треба ж якось в місто зайти, знайти нашу Національну гвардію. Іду і бачу, що якось на мене все дивно косяться. Проходжу повз кинутий блокпост, там хлопчаки місцеві граються. Вони мене питають: "Дядьку, а Ви з "ДНР"?". Я відповів, що ні. "А Ви хто, українська армія?". Я щось невиразне у відповідь промимрив, а мені один з хлопчиків каже: "Дядьку, тікайте звідси! Вас уб'ють. Тут всюди "ДНР". На сусідній вулиці вже БТР стояв, на якому "ДНР" написано було.

Прибігаю до своїх, кажу, що щось не так. Нас починають викликати по рації, кажуть, щоб ми виходили кудись, але без зброї і у футболках. Ми відмовилися. Уже все зрозуміло, якісь БТРи дзижчати починають, а ми затиснуті між териконом, річкою і мостом у місто. В одного з нас був телефон, але він сів. А в рюкзаку у російського танкіста виявилася зарядка. І ось тут згодилося, що я працював на цьому рудоуправлінні — знайшов якийсь кран, де у кранівниці була розетка. Ми зарядили телефон. Додзвонилися до прекрасних людей — простий хлопець, цивільний, приїхав на машині і нас вивіз до Курахово.

Коли закінчилася участь у бойових діях?

Приїхали у Курахово. На наступний день ми вдвох завантажили речі всіх наших хлопців, полонених і убитих, які там залишилися. Все це я віз до Дніпропетровська. Там здали зброю. Я ще в лікарню пішов, мені зробили рентген, подивилися, що осколків не залишилося. Потім нас завантажили в автобус, привезли у Київ у військову частину 3027. Всіх вивантажили на плацу і сказали: "Розходитесь!". Ну, я – то таке, у мене є будинок. А багатьом просто нікуди було йти. Хтось залишився, когось там в казарму поселили.

Я потім ще два місяці в ЗСУ провів.

Прийняли до лав?

Ні, звичайно. Жив у наметі на полігоні, рив окопи, ставив намети, вирішував якісь завдання, інструктором зі стрільби з кулемета був. Потім приїхав командувач ОК "Схід", йому передали знову всі ці прохання про клопотання за громадянством на ім'я Полторока. Він сказав, що питання вирішується. Але за два місяці нічого не зрушило з місця. Я зрозумів, що продовжувати бути волонтером не має сенсу. Мене сім'я чекає, яку годувати треба.

Гроші якісь заплатили за ці два місяці?

Ні. Як? Для цього ж потрібно офіційно у фінчастину оформити. А оформити мене без громадянства не можна.

Тобто, громадянства Вам досі не надали?

Поки що ані у Міграційної служби України, ані у МВС, ані у Адміністрації Президента немає ніяких даних, щоб надати мені хоч який-небудь статус. Багатьом сказали, що видати нам нічого не можуть, тому що ми не оформлені. У списку особового складу "Донбасу" ми чомусь є, ці списки викладені в інтернет. Але для відомств нас ніде немає.

Як історія з обіцянками з приводу громадянства розгорталася?

Ми зверталися до Семенченка, ще до когось. Раз на місяць мені дзвонили і говорили, що у них є мої дані, питали, чи згоден я отримати громадянство України, мене кудись подавали в якихось списках. Потім було звернення Президента, де він цілком однозначно дав зрозуміти, що прийняв рішення і підпише указ про надання громадянства. Це було у грудні. З тих пір нічого не відбулося.

Після цього я написав звернення на ім'я міністра внутрішніх справ, з проханням клопотати перед Президентом України про надання мені українського громадянства. Міністр нічого не відповів, але переадресував мій запит до Міграційної служби. Звідти мені прислали лист з наданням інформації про те, що будь-який іноземець може отримати громадянство відповідно до закону. Це не можна вважати відповіддю на питання, яке я задав. Якби мені Аваков написав, що відмовляє у моєму проханні — я б зрозумів. Але мені з Міграційної служби прислали виписку з законодавства.

Потім?

Потім я звернувся за допомогою до народного депутата, який написав запит голові Адміністрації Президента. Відповідь прийшла, з підписом пана Ложкіна. Він також надіслав мені виписку з законодавства про те, що я повинен зробити для отримання громадянства.

Що, наприклад?

Ложкін, зокрема, пропонує мені поїхати до Білорусі і отримати там документ, про те, що я не скоював особливо тяжких злочинів на її території. Останній раз я в'їхав в Україну три або чотири роки тому і з того часу нікуди з неї не виїжджав. Я фізично не міг вчинити ніяких злочинів. Але це не найстрашніше — поїхати туди я не можу. Є офіційна заява директора білоруського КДБ, в якій він говорить, що всі громадяни Білорусі, які беруть участь у військовому конфлікті в Україні, будуть засуджені за найманство на строк від 7 до 15 років.

Потім Міграційна служба прислала мені ще один лист — відповідь на звернення з АП. Мені повідомили, що відповідно до якихось угод я повинен бути документований паспортом серії РР. У мене такого немає. Це спеціальний паспорт, отримати який навіть на території посольства не можна. Я повинен поїхати до Білорусі за місцем своєї тамтешньої прописки, здати свій абсолютно нормальний, дійсний білоруський паспорт і отримати паспорт серії РР. Це така спеціальна серія, яку придумали спеціально для громадян, які виїжджають на ПМЖ до іншої країни. При цьому у листі Міграційної служби нічого не написано про якісь особливі порядки, заслуги та інше. Просто перераховано, що повинен зробити будь-який звичайний громадянин Білорусі. Це не відповідь, а юридична консультація. Яка мені не потрібна.

На якому етапі ситуація зараз?

Та які етапи? Ми звернулися до голови МВС — відповіді не отримали. Звернулися до міграційної служби — відповіді не отримали. Звернулися до Президента — відповіді не отримали. Звернулися до Адміністрації Президента — відповіді не отримали. Нема до когось у цій країні більше звертатися. Органи влади закінчилися.

У Білорусі Вами вже цікавилися?

Мені телефонували люди, які представилися білоруськими журналістами. Вони сказали, що список бійців батальйону "Донбас" відомий усім, він злитий в інтернет з усіма персональними даними. Причому, вони дзвонили мені навіть не для того, щоб щось повідомити. У цей день посадили у в'язницю Дмитра Полойко, білоруса, який також фігурував у цих списках бійців "Донбасу". Ці "журналісти" дзвонили і просили прокоментувати. Сказали, що мені треба щось вирішувати, як бійцеві батальйону, інакше у родичів в Мінську будуть проблеми.

Проблеми були?

Мати в міліцію на допит викликали. Сказали, що я замішаний у кримінальному правопорушенні на території Білорусі, хоча, нагадую, я там як мінімум три роки не був. Сказали, що на місці вчинення правопорушення десь виявлені мої відбитки пальців. А в Білорусі ти не можеш отримати паспорт, якщо не пройшов дактилоскопію.

Більше того, і в Білорусі, і в Росії чудово працює добре налагоджена система заборони на виїзд. Якби я перебував хоча б під підозрою, я б не виїхав з країни. Мене б просто прикордонники не випустили.

Читайте також: Россиянин, воюющий за Украину: Нас выгоняют в Россию