6 листопада 1943 – вигнання нацистів з Києва: як Сталін утопив у Дніпрі армію заради календаря

Історики досі здригаються від масштабів тієї м'ясорубки на берегах Дніпра. Битва за Київ стала моторошним свідченням того, як політичні амбіції одного диктатора, Йосипа Сталіна, перетворили важливу і необхідну військову операцію на свідоме масове знищення власного народу. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому форсування Дніпра називають наймасштабнішим самогубством в історії воєн?

Восени 1943 року, виганяючи нацистських загарбників, Червона армія підійшла до Дніпра – однієї з найбільших водних артерій Європи, правий берег якої німецьке командування перетворило на неприступну фортецю в рамках так званого "Східного валу". При тому катастрофічна непідготовленість радянських військ до цієї водної перешкоди була очевидною – але замість того, щоб накопичити понтонні парки, підтягнути артилерію та спланувати методичний наступ, Ставка віддала наказ форсувати річку з наскоку.

Цей поспіх диктував не воєнний прагматизм, а політичний календар – Йосип Сталін категорично вимагав взяти Київ до 7 листопада, річниці так званої Жовтневої революції. Крім того, наприкінці листопада мала відбутися Тегеранська конференція, і радянський диктатор прагнув сісти за стіл переговорів із британським прем'єром Вінстоном Черчиллем та президентом США Франкліном Рузвельтом у статусі тріумфатора, який щойно звільнив третє за величиною місто СРСР після Москви та Ленінграда.

Відтак форсування Дніпра перетворилося на сцени з пекла Данте. У крижану воду кінця вересня та жовтня солдатів гнали суворими наказами, змушуючи переправлятися на рибальських човнах, збитих із парканів плотах, порожніх діжках, дверях від сільських хат, а іноді просто вплав із напханою під гімнастерки соломою. Усе це ретельно зафіксовано у мемуарах очевидців, щоденниках учасників подій та розсекречених донесеннях. Німецькі кулеметники з високого правого берега методично розстрілювали ці імпровізовані атаки. Вода у Дніпрі буквально ставала червоною від крові, а тіла загиблих утворювали моторошні затори на мілинах.

Особливо трагічною стала ситуація на Букринському плацдармі південніше Києва – там командувач 1 Українського фронту Микола Ватутін раз за разом кидав дивізії на добре укріплені позиції німецької групи армій "Південь" під командуванням Еріха фон Манштейна. Ті лобові атаки були позбавлені будь-якого тактичного сенсу і лише призвели до знищення цілих армій – перш ніж командування нарешті вирішило таємно перекинути ударне угруповання на північ, на Лютізький плацдарм. Перенесення туди головного удару дозволило прорвати німецьку оборону, і 6 листопада 1943 року радянські танки зайшли у Київ.

Звільнення Києва у 1943 – як Сталін утопив свою армію: дивіться відео historyforadults_ua

Якою була справжня ціна політичного дедлайну для української столиці?

Дослідники звертають увагу й на специфіку поповнення радянських військ під час цієї операції. Оскільки регулярні частини були знекровлені, польові військкомати масово і примусово мобілізовували місцеве українське населення зі щойно звільнених територій Лівобережжя. Цих людей, поспіхом зібраних цивільних, кидали у бій без військової форми, без підготовки, а часто навіть без зброї, наказуючи здобувати гвинтівки у бою. Їхні тіла, вдягнені у звичайні домашні пальта та свитки, встелили схили Дніпра, ставши найстрашнішим свідченням радянського цинізму.

Кінематографічні загороджувальні загони у цій ситуації навіть не були потрібні. З одного боку, працювала безжальна каральна машина – за найменший прояв непокори командири й польові трибунали карали смертю на місці, залишаючи бійцям страшний вибір – гарантована куля від своїх або примарний шанс вижити під ворожим вогнем. Особливо цинічно ставилися якраз до "чорносвиток" – сотень тисяч поспіхом мобілізованих українських селян, яким закидали перебування в окупації й змушували "змивати провину кров'ю". Психологічно розчавлені, ці люди опинялися в абсолютній безвиході та йшли на вірну смерть. З іншого – значну частину кадрових бійців гнали вперед не лише накази, а й побачені за роки війни звірства нацистів. Тож ці люди йшли у воду добровільно, керовані бажанням помсти та прагненням якнайшвидше звільнити свою землю.

Саме через все це ціна здобуття Києва виявилася апокаліптичною. Точна кількість жертв битви за Київ залишається предметом дискусій, проте загальні втрати Червоної армії у боях за Дніпро навряд були меншими за півтора мільйона людей убитими, пораненими та зниклими безвісти – причому відчутна частка цих колосальних цифр припадає саме на київський напрямок. Німецькі війська, відступаючи, застосували тактику "спаленої землі", перетворивши частину Києва на руїни, але саме радянське командування перетворило його околиці на найбільшу братську могилу Другої світової війни.

Вигнання нацистів з української столиці стало безперечною воєнною перемогою над фюрером Третього Рейху Адольфом Гітлером. Але методи, якими вона була здобута, назавжди закарбували 6 листопада 1943 року у світовій історії як день безпрецедентного злочину сталінського режиму проти власних солдатів, чиї життя розміняли на червону дату у календарі.