"Хорони де хочеш, але щоб було місце для мене": історії воїнів, які загинули разом із синами

18 червня 2023, 08:00
Читать новость на русском

Коли Росія напала на Україну, сотні тисяч українців без вагань стали на захист рідної землі. Оборона України для декого стала навіть сімейною справою, бо йшли воювати як батьки, так і діти. До Дня батька, який сьогодні відзначає наша країна, розповідаємо про воїнів-батьків, які разом зі своїми синами віддали життя за нашу свободу.

Торік у березні медсестра Світлана Гуля із Кривого Рогу втратила на війні сина Данила. Через рік на Великдень загинув її чоловік Руслан. На початку березня 2023 вчитель із Києва Юрій Самсон втратив на війні рідного брата Олега Хомюка та племінника Микиту. Батько і син полягли разом під Бахмутом. Про чоловіків, які загинули на війні разом зі своїми синами, розповідаємо в матеріалі.

Зверніть увагу "Хотів телескоп, щоб дивитись на Місяць, а тепер сам серед зірок": пам’яті дітей, вбитих Росією

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових спеціально для 24 Каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

"Хорони де хочеш, але залиши мені місце": Руслан і Данило Гулі

Данилу Гулі було 20 років, його батькові Руслану – 45. Після смерті чоловіка і сина Світлана Гуля залишилась сама із 14-річною донькою Варварою. Своїх батьків жінка поховала ще 20-річною.

Родина мешкала в мікрорайоні Інгулець у Кривому Розі. Руслан Гуля працював водієм електровозу на місцевому підприємстві з видобутку руди. Данило закінчив Криворізьку школу №59 і Центр професійної освіти металургії та машинобудування. Втім, працювати за спеціальністю не хотів.


Світлана та Руслан Гуля із дітьми під час святкування Нового року / Фото з архіву родини

Після закінчення навчання Данило пробув вдома три роки. Формально, бо вдома його майже не було. Він багато подорожував по світу. Об’їздив автостопом всю Європу. Бувало всяке. Ми з Русланом навіть подавали в міжнародний розшук, коли він в Парижі перестав виходити на зв'язок. Допоміг працівник охорони банку, який вислідив його по картці. Даня мав грандіозні плани на життя. Пізнавав не лише себе, але й світ. Він спішив жити. Був як метеор, як комета,
– розповіла Світлана.

Хлопець мріяв побувати у Тибеті. Прожив цілий рік у чоловічому монастирі в Кривому Розі. Проте ченцем так і не став.


Син Світлани та Руслана Гуля – Данило / Фото з архіву родини

"Данило був у захваті від Грузії. Дуже любив Тбілісі й Батумі. Планував там навіть трохи пожити. Але почався ковід і кордони закрили. У 2020 році він повернувся додому. Невдовзі вирішив піти на службу в ЗСУ. Він був незвичайним хлопцем. Любив непопулярні фільми, важкі, не для масового глядача. Йому не було сумно наодинці. Брав рюкзак і закордонний паспорт. Подорожував автостопом сам. Я завжди питала його: "Сину, як ти не боїшся?" Він відповідав: "Мамо, ти навіть не уявляєш, як у світі багато хороших людей", – згадує мама Данила.

Данило й Руслан були контрактниками. У 2020 першим захищати кордони України пішов син. Йому було 19 років. У лютому 2021 до лав ЗСУ приєднався і батько. Службу проходили в різних містах. Син – на Донеччині у складі 46-го окремого штурмового батальйону "Донбас", батько – на Луганщині в 17-тій окремій танковій бригаді.


До повномасштабного вторгнення Руслан Гуля служив в ЗСУ на контракті / Фото з архіву родини

Руслан до Дані ставився з такою повагою, ніби це він є його батьком, а не навпаки. Коли син пішов в армію, мені подзвонив 50-річний майор і сказав: "Я таку людину ще ніколи не зустрічав. Треба в нього ще повчитись". Командир Данила називав його універсальним солдатом. Він розбирався та вмів працювати з будь-якою зброєю. Планував залишитись в армії. Йому це подобалось,
– говорить Світлана.


Данило Гуля на службі / Фото з архіву родини

Руслан і Даня знали, що буде війна, задовго до її початку. Але не признавались. Данька так і загинув, не признавшись мені. Казав: "Мамо, не думай, в нас тут нічого немає, я в безпеці". Пацан є пацан. Головне – маму не засмучувати. А чоловік мені казав все, як є: почалась війна,
– додає вона.

Руслан та Світлана прожили в шлюбі 25 років.

"Цьогоріч у вересні в нас мало бути "срібне" весілля. Перша наша зустріч була не романтична. Я працювала медсестрою в хірургії, а він потрапив у наше відділення. Ремонтував авто, порізав руку і рана почала гноїтись. Приїхав у лікарню, а попав на 25 років", – сміється Світлана.


Світлана з чоловіком Русланом у горах – 6 річниця весілля / Фото з архіву родини

Діти подружжя Варвара і Данило були дуже близькими:

"Могли годинами сидіти в кімнаті, сміятись і "секретнічати". Навіть мене не впускали, ­– розповідає мати. – Данічка казав, що його сестру назвали найгарнішим іменем на світі. А от його я довго ніяк не могла назвати. Пам’ятаю, як клала перед собою і любувалась. Хотілось називати зайчиком, котиком, сонечком. Через місяць треба було реєструвати. Хотіла назвати Женькою. Так у сні мені казав мій покійний батько. Може, якби так назвала, то зараз син був би живий…"


Данило Гуля разом із сестричкою Варварою / Фото з архіву родини

Варя старається зараз мене підтримувати, але боюсь подумати, чим це виллється в подальшому для її психіки. Коли загинув син, то вона ще трималась заради мене. Це я тоді закатувала концерти. А тепер ще й тато… Вона мене навіть нічого не питала. Каже: "Ти так закричала на всю квартиру, що я одразу зрозуміло, що тато…Тому що я вже чула таке тоді в березні…".

Данило Гуля героїчно загинув в ніч на 10 березня 2022, коли йшли активні бої під Волновахою. Вже понад рік мати не може змиритись із втратою рідного сина.

Це був бій і Данило сам вирішив залишитись відбиватись. Але ж міг би й хтось старший зостатися. Вони стояли під Волновахою і вночі почали сунути танками "пі***аси", як хлопці їх називають. Цією дорогою вони йшли на Маріуполь. Сили були нерівні, їм було нічим відбиватись. Данило залишився прикривати відхід хлопців. Крім нього, більше ніхто не захотів. Із ручного гранатомета він підбив три танки, але потім весь вогонь вороги спрямували на нього. Тіло Данила побратими забирали вже із захопленої території, ризикуючи життям,
­– розповідає Світлана.


Данило Гуля під час виконання службового обов’язку / Фото з архіву родини

Коли Данило загинув, я подзвонила Руслану і спитала, де мені ховати сина. Зв’язок був поганий, бо він якраз був на завданні. Але я почула: "Свєта, хорони де хочеш, тільки щоб поряд було ще місце для мене". Так він і ліг біля синочка. В наступному році, якщо Бог дасть вижити та перемогти, поставлю їм там пам’ятник, ­
– додає жінка.

Після загибелі Данила його матері кілька разів дзвонили і казали, що є подання на присвоєння йому звання Героя України:

"Він справді заслуговує на цю нагороду, адже врятував свій загін. Ми довго шукали його тіло. Воно було в одному й тому ж морзі, але працівник не підтвердив цього, бо не хотів дивитись фотографії вбитих хлопців, які були без документів. Через місяць я туди сама поїхала. Влаштувала скандал. Сказала, що буду дивитися сама. Й одразу ж опізнала сина. В морзі нам сказали, що наступного дня його вже мали поховати як невідомого".

"Коли ми його знайшли, надіслали документи для нагороди. Але звання Героя сину так і не дали. Натомість вручили орден "За мужність". Це було неприємно. Мені грошей не треба, я хотіла, щоб він був Героєм. Мені здається, він був би такий щасливий. Але випрошувати я не буду. Слава Богу, що я його знайшла і змогла поховати. І Руслана мені також вернули. Бо в інших людей і могил немає…", – каже Світлана.

Телефон сина Світлані не повернули. А 27 березня, на день народження Данила, батькам прийшли від нього смс.

"Всю ніч я ревіла. І тут приходить повідомлення від Даньки: "Мамочка, люблю". Мене всю аж затрясло. Спочатку я подумала, що він з того світу прислав. Але потім зрозуміла, що це, мабуть, хтось знайшов його телефон і включив. І прийшло повідомлення, яке він надсилав ще під Волновахою, коли не було зв’язку. Руслан в ту ніч отримав смс: "Папа, я ценю наше общение", – розповідає Світлана.


Руслан Гуля вперше взяв на руки донечку Варвару / Фото з архіву родини

Востаннє вона розмовляла з чоловіком перед тим, як він мав їхати в Бахмут:

Казав, що там буде важко, що знає, яка там ситуація. Я його відмовляла їхати, бо ж у нас син загинув і по закону він міг залишити службу. А Руслан казав: "Як я можу не поїхати? По-перше, мене там чекають. Щодня дзвонять, питають коли я повернусь. По-друге, дуже багато молодих хлопців є. Хто їх поведе в бій? Вони ще без досвіду, а я знаю все". А коли по телефону спілкувались напередодні загибелі, то він був дуже радісний. Бо зазвичай він спокійний, небагатослівний. А тут так радів, казав: "Свєтік, я всіх привів живими! Завдання виконали. Навіть немає 300-их". Він дзвонив у вівторок. А в суботу перед Великоднем загинув…

Тієї ночі Світлана прокинулася. Її всю трусило.

"Зранку подзвонила його товаришу, з яким він був ще в АТО. Кажу: "Шукай Руслана". Він і раніше на зв’язок дуже рідко виходив, був на бойових завданнях. Але цього разу я мала погане передчуття, цілу ніч не спала, тиск підскочив. Телефон задзвонив разом із церковними дзвонами на Великодній службі. Сказали, що Руслан загинув. У страшному сні не могла повірити, що на мене таке чекає", – говорить жінка.

Зараз Світлана Гуля працює медсестрою у клініці сімейної медицини в Кривому Розі.

"Ходжу на роботу тільки для того, щоб відволікатись. Там приходять люди, у кожного якісь проблеми. І так я переключаюсь зі свого горя. Я відразу співробітникам сказала, щоб на цю тему зі мною не говорили. Мені не потрібні ніякі слова втішання, бо це може зрозуміти лише жінка, яка похоронила дитину й чоловіка", – каже Світлана


Могили Героїв Руслана та Данила Гуль / Фото з архіву родини

Руслан та Данило поховані поряд на кладовищі "Візирка" у Кривому Розі.

"Мені було б приємно, якби на їхню честь у місті назвали вулицю, хоча б одну на двох. У мене нічого не залишилось. З цим я прокидаюсь і лягаю. Чоловік і дитина – це для мене все…", – каже Світлана.

Закрив тіло сина собою: Олег та Микита Хомюки

Юрій Самсон – офіцер 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова. Педагог та адвокат. 12 років викладає українську мову і літературу. На початку березня на війні загинули його рідний брат Олег Хомюк і племінник Микита. Батько з сином служили в одному підрозділі від початку повномасштабного вторгнення. Їхні життя обірвалися від снаряда російського танка під Бахмутом. Не дочекавшись підмоги, батько прикрив своїм тілом сина, проте удар був прицільним.


Олег та Микита Хомюки на прийнятті військової присяги / Фото Юрія Самсона

"Ми народились в столиці. Тато був з Київської області, а мама – з Чернігівщини. У нас із Олегом була велика різниця у віці – 11 років. Мама розповідала, що коли мені було від 1 до 3, то він дуже допомагав їй. І тато, і мама працювали. На Олега покладали багато обов’язків, тож можна сказати, що він виростив мене. У нас були дружні стосунки. Дуже часто ми залишались надовго лише вдвох. Інших братів і сестер у сім’ї не було. Це виховало у ньому господарськість. Олег вмів смачно готувати. Завжди підтримував порядок вдома. Не можна було сказати, що залишилось двоє хлопців на господарстві і щось пішло не так", – розповідає Юрій.

Олег почав працювати відразу після школи. Жив окремо від родини.

З раннього віку він виявив у себе талант до будівництва. За освітою він – плиточник. Дуже швидко став затребуваним фахівцем. Цьому ремеслу хотів навчити і мене. Я був ще підлітком. Можливо, він розраховував, що коли підросту – буду рухатись із ним в цьому напрямку. Але це було для мене дуже далеко. Я був гуманітарієм. Коли він це усвідомив, то трохи засмутився. Мені теж було прикро, але я нічого не міг з цим зробити,
– каже Юрій.

Олег одружився. Разом із дружиною Юлією вони прожили 27 років. Мали трьох дітей: Микиту, Максима та Анастасію.

"Я пам’ятаю, як Олег казав, що не збирається рано одружуватись, що буде довго обирати. Ми були здивовані, коли одного разу він приїхав і каже: "Я знайшов собі дівчину". Йому було 23 – 24 роки. Юлію він знайшов на Чернігівщині. Вона тоді навчалась в кулінарному училищі. Буквально за три місяці відбулось весілля. У нього народився перший син – Микита, через два роки – Максим, а ще через шість – донька Анастасія", – говорить Юрій.


Олег та Микита на базі під Куп’янськом / Фото з архіву Юрія Самсона

Олег дуже любив дітей. Юрій помічав це, коли приїздив до брата в гості.

Було видно, що діти дуже для нього бажані і люблені. Особливо перший – Микита. Тоді мені здавалось, що Олег аж надмірно ним опікувався. Але тепер я розумію, може дійсно так і треба. Треба цінувати кожен момент. Олег не був суворим батьком, але у нього було почуття загостреної справедливості. І коли діти робили таке, що не вписувалося в його розуміння справедливості, він дуже через це засмучувався. Я переконаний, що він ніколи не дозволив собі взяти ремінь і вдарити дитину. Я бачив, що діти з ним почуваються в безпеці і зростають у любові,
– зазначає Юрій.

Олег заробляв на життя будівництвом. Цього ремеслу хотів навчити і своїх синів.

"Коли хлопці підросли, то працювали разом із батьком. Такий мінісімейний підряд. У Микити і Максима немає будівельних спеціальностей, вони більше вчилися в батька. Дивились і допомагали. Потім Максим відійшов, а Микита із Олегом разом працювали далі. Думали про власний бізнес, але почалась війна", – каже Юрій.

З перших днів повномасштабного вторгнення батько із сином вирішили стати на захист України.

Коли почалось вторгнення, я забрав із Києва маму і повіз її до кордону. А Олег із Микитою в той час вирішили стати до лав ЗСУ. Олег мені подзвонив: "Ми з Микитою ухвалили таке рішення. Що ти нам порадиш?" Казав, що вони ходили в військкомат, але їм відмовили. Через кілька днів я через знайомих вийшов на військову частину. Попередньо домовився, що прийде мій брат із племінником, а потім і я, коли повернусь,
– згадує Юрій.

Юрій, Олег та Микита з березня 2022 року служили у складі 206-го батальйону 241-ї бригади Територіальної оборони.

"Ми починали служити в одному батальйоні. В гарячих точках були теж разом. Наприкінці серпня я перевівся в іншу частину. На службі Олег завжди був розмірений і спокійний. Ніколи не бачив його знервованим, схвильованим чи переляканим. Він завжди методично і механічно все виконував. Знав, що має робити. Не жалівся ніколи. Так, безумовно, я часом бачив, як йому важко. Скажімо, коли копали окоп, то Микита за пару годин швиденько окопався. А батько раз за разом відкладав лопату. Він був єдиним із нашої сім’ї, хто служив в армії. Правда, вона ще була радянська. У 1990 – 1992 роках він служив на Тихоокеанському флоті. Коли Україна здобула незалежність, він був далеко. Але присилав листи, і малював на конвертах тризуби", – розповідає брат.


Олег, Микита та Юрій під Херсоном / Фото з архіву Юрія Самсона

Микита деякий час пробував себе в розвідці. Влітку під час ротації пройшов курси розвідників, отримав свідоцтво. Деякий час прослужив в розвідроті. Але згодом попросився назад до батька. Був відповідальним в роті за озброєння. Отримав звання старшого солдата.

Микита був одним із наймолодших, але майже відразу його зробили відповідальним за озброєння. Адже в критичних ситуаціях видно, хто на що здатен. Він був, як і батько, педантичний, спокійний, флегматичний, але зібраний і чіткий. Спочатку це був кредит довіри, але дуже швидко він довів, що на нього можна покластися. В окопі він виконував певну паперову роботу, плюс забирав зброю на складі і розвозив її по позиціях,
– каже Самсон.

У старшого Хомюка був позивний "Хома". Микиту ж, за його любов до подорожей та відпочинку на природі охрестили "Туристом".

"Племінників я брав із собою за кордон. Перший раз ми полетіли в Єгипет. Потім їздили ще і ще. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми часто з Микитою говорили про ті наші подорожі – треба було іноді переключатись на приємні спогади. Микита казав, що трохи заробить грошей і коли закінчиться війна, буде відпочивати в тих місцях, де раніше не був. Мріяв здійснити навколосвітню подорож. А Олег говорив, що коли закінчиться війна, він хотів би отримати землю і побудувати на ній будинок, завести господарство. Хоч ми з братом були дітьми столиці, але завжди любили працювати на землі".


Микита Хомюк – "Турист" / Фото з архіву Юрія Самсона

Перед Новим роком Олег приїжджав у Київ. Спілкувався тоді із двоюрідною сестрою. Скаржився на біль у спині. Казав, хоче, щоб війна швидше закінчилась, щоб можна було полікуватись і відпочити. Юрій говорив із братом за кілька днів до загибелі:

"Це був кінець лютого. Вони стояли під Бахмутом, холодно було. Олег просив надіслати, якщо є можливість, хімічні грілки. Я їх знайшов і відправив їм у Слов’янськ. Востаннє я йому подзвонив і сказав, що вони вже прибули і треба їх забрати. Він тоді трохи прихворів, по голосу чути було, що захрип. Казав, що він, мабуть, не поїде, а Микита, коли матиме можливість, забере. Микита забрав грілки і термобілизну за день до загибелі"

Олег та Микита загинули в один день – в ніч на 2 березня росіяни обстріляли їхні позиції з танка. Батькові був 51 рік, синові – 25.

Про загибель брата з племінником мені написав офіцер з їхньої бригади. Я тоді був на службі. Відразу пішов до командування і мені дали відпустку за сімейними обставинами. Впродовж дня з’являлась якась інформація. Олег та Микита були на позиціях в селі біля Бахмута, поряд із трасою, яка вела на Слов’янськ. Через щільний обстріл тіла довго не могли забрати. Потім з’ясувалось, що на тій позиції вони були втрьох. Разом із ними загинув і командир їхнього взводу. Заступник командира роти потім розповів, що по них прицільно працював танк. Вони по рації просили підмогу – задіяти артилерію, щоб прибрати його. Але їм не встигли чи не змогли допомогти. По руйнуваннях так виглядало, що це було влучання танкового снаряду в бліндаж. Від сержанта, який займався евакуацією, я дізнався, що Олег накрив собою Микиту. Напевно, коли він усвідомив, що вони нічого не зможуть зробити і мають перечекати обстріл, вирішив закрити сина, щоб захистити його від уламків. Але це було пряме влучання і шансів у них, на жаль, не було жодних.


Олег Хомюк із побратимом тримають полоненого росіянина / Архів Юрія Самсона

Тіла доставили в Дніпро. Юрій поїхав на опізнання з молодшим племінником Максимом.

"Це була неділя. Додому в Київ їх привезли в четвер. З батальйоном узгодили проведення громадської панахиду на Майдані Незалежності. Моя бригада допомогла із організацією. Нехай це було довше, але я думаю, що останню шану ми віддали їм гідно, так як вони цього заслуговують".


Прощання із Героями Олегом та Микитою Хомюками / Фото з архіву Юрія Самсона

Олег і Микита Хомюки поховані на Алеї Героїв на Лісовому кладовищі у Києві.

Максима ця подія безумовно дуже сильно схвилювала. У них із братом був дуже сильний зв’язок. Різниця у віці була невелика, вони зростали і все робили разом. Мали спільні плани. Коли ми зараз зустрічаємось, я бачу, що ця думка досі його турбує, і він це переживає з великим сумом. Думаю, що не скоро він усвідомить цю втрату. Минулого тижня я познайомився із дівчиною Максима. Він заручився,
– каже Юрій.


Дружина Олега Хомюка Юлія із дітьми Микитою, Максимом та Настею / Фото з родинного архіву

Доньці Олега та Юлії Хомюк – Анастасії – зараз 17 років. Вона навчається в Києві в педагогічному коледжі.


Олег Хомюк із донькою Анастасією / Фото з родинного архіву

"Коли Олег востаннє приїжджав до того, як вони перейшли на позиції під Бахмутом, він привіз велику вівчарку, яка прибилась до них під Харковом. Тепер Настя доглядає цього старенького пса. Вона теж, безумовно, засмучена. Хоч їй і 17 років, але вона ще дитина. Вона завжди була закрита і стримана в плані емоцій. Сподіваюсь, що те, що вона спокійна, це насправді так і є, і що вона нічого не приховує", – каже Юрій Самсон.

Авторка: Софія Ткачук