Однорічні Ніколь і Денис лише здобували базові для життя навички. 14-річний Володимир любив відпочинок на природі і мріяв про квартиру в Києві. 9-річний Микита обожнював рибалити і дуже хотів мати власний телескоп. 12-річна Вероніка захоплювалася зйомками відео та часто дарувала друзям подарунки, зроблені власними руками. До Міжнародного дня захисту дітей розповідаємо історії маленьких українців, яких убила Росія. Тексти створені на основі спогадів рідних загиблих дітей.
Зверніть увагу Геноцид дітей України потрібно припинити: у різних куточках світу відбудеться масштабна акція
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для 24 Каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Нам був один рік і один місяць, коли в наш дім влучили бомби
Ніколь і Денис Дейнеки – двійнята зі села Юрівка Житомирської області. Малята загинули 8 березня 2022 року. Їхній дім знищило бомбардування російської армії.
Привіт, ми двійнята Ніколь та Денис Дейнеко. Нам був 1 рік і 1 місяць, коли у наш великий та гарний будинок влучили дві російські бомби. Разом із нами загинули наші мама, бабуся та дядечко – він ще сам був дитиною. Ми жили на Житомирщині, у селі Юрівка. Дому, де минало наше щасливе дитинство, більше немає.
Ми були ще зовсім маленькі і лише здобували базові для життя навички. Моя сестричка Ніколь дуже вправно ходила, я за нею ще не встигав! І розмовляти почала трохи раніше, вже могла гукати маму, бабуню й дідуся. Кажуть, я спокійніший від неї, неквапливий, а вона – спритна сміхотуха. Хоча ми обоє росли грайливими та активними.
Ніколь та Денис – немовлята, яких вбила Росія / Фото з архіву родини Дейнеків
Останні пів року ми з мамою жили з її батьками та молодшим братом. Матуся встигала піклуватися про нас та ще й вчитися. Вона мріяла працювати ландшафтною дизайнеркою в Києві. У нашому дворі мама розбила гарний квітник. Ми б охоче погралися біля нього, та коли все цвіло, ми були геть малі.
Вечорами нам подобалося проводити час із бабусею. Вона співала для нас, ми разом танцювали. Дуже весело було з дядечком. Хоча він сам ще був підлітком, міг і доглянути нас, і розважити. Інколи приходила прабабуся. Вона нас дуже любила і допомагала мамі, коли та складала іспити. Ми мали багато іграшок. Одну з найулюбленіших – квіточку, яка все за нами повторювала й співала пісні, подарував дідусь. Він часто тішив нас іграшками.
У нашому домі жив чорний кіт. Мамин улюбленець. Масік. Щоправда, відколи ми навчилися його наздоганяти, він рідко приходив із вулиці. Поїсть, перепочине і гайда назад. Мабуть, наші обійми йому не дуже подобалися. А ось до великої вівчарки Айдара нам взагалі було зась.
У день, коли бомби впали на наш будинок, ми всі були вдома, крім дідуся, який був на роботі. Врятувалися тільки тваринки, які тепер живуть у родичів. Дідусь за нами дуже сумує.
Я хотів стати тестувальником ігор
У Юрівці разом із маленьким Ніколь та Денисом загинув 14-річний Володимир Ободзінський, їхній дядько. Про що мріяв юнак, у якого Росія вкрала життя?
Вітаю, я Вова. Мені 14. Я загинув, коли російські бомби впали на наш дім. Тоді ж померла мама, старша сестра і двоє її дітлахів. Тато тоді був на роботі в Києві, в одну мить він втратив весь свій світ: сім'ю і дім, який вони з мамою роками будували для нас.
Я ріс спокійним і розважливим. Полюбляв усе, що пов'язано з комп'ютерами. Як і багато дітей мого віку, захоплювався онлайн-іграми. Батьки, може, не завжди розуміли, чим я займаюся, але ніколи не відмовляли в допомозі. До тата запросто можна було звернутися, щоби придбати щось для моїх хобі.
У дорослому віці я хотів стати тестувальником ігор. Мріяв придбати квартиру в столиці. Та спочатку треба було закінчити 9 клас. Мені не терпілося піти у коледж і почати вчитися тому, що мене дійсно цікавило – програмуванню. Однак батьки наполягли, аби повністю закінчував школу. Та перейти у 10 клас я вже не встиг.
Володимир – хлопець, мрії якого назавжди знищив російський снаряд / Фото з архіву родини Ободзінських
У мене були близькі друзі. Та як каже мій тато, я добре відрізняв хороше від поганого. Тож компанію обирав ретельно. Звісно, ми всі любили посидіти за комп'ютерами, однак і надворі було чим зайнятися. Влітку часто ходили на річку, влаштовували пікніки на природі. Останнім часом займалися на турніках. Ще у мене була ціла колекція бляшанок з-під газованих напоїв. Я нею дуже пишався.
Я жив разом з батьками, сестрою та племінниками.Часто допомагав сестрі з малюками, у нас вся сім'я була дружна. Кілька разів на рік ми їздили на відпочинок: влітку – на море, на Одещину. Мандрували Закарпаттям, заходом України. Як була нагода, всі разом ходили у ліс по гриби. У рік, коли я загинув, батьки планували відправити нас із сестрою в Стамбул. Там ми мали відзначити наші дні народження. Сестра мріяла про цю поїздку. Та і я був радий нагоді подивитися Туреччину.
Зараз мій тато шукає розраду від горя, допомагаючи іншим людям, які теж постраждали від війни.
Батькам здається, що вони живуть у жахітті. Хотіли б прокинутись, але не виходить
9-річний Микита Левченко загинув у Запоріжжі – його життя 9 жовтня 2022 року відібрала російська ракета.
Добрий день! Ви читаєте історію 9-річного Микити Левченка. Я спав у своєму ліжку, коли російська ракета прилетіла в наш будинок. Тої жахливої ночі не стало і моїх бабусі та дідуся.
Що б вам розказати про себе? Як втиснути ціле життя у ці кілька абзаців?
Ми з татом часто їздили на риболовлю. А вперше рибальську вудку до рук я взяв у три роки. Взагалі мене багато всього цікавило і захоплювало – байдарки, коні, гончарне мистецтво, волейбол, плавання, гра на гітарі і, звісно, кулінарія. Я міг приготувати найсмачніший у світі шашлик – родичі пишалися мною та хвалили. За цими всіма справами я встигав вчитись і був відповідальним школярем. Завжди заступався за тих, кого ображали.
Ми у родині жили активно. Їздили на екскурсії, на море. З собою запрошували друзів та знайомих, час проводили весело. Іноді татко брав мене на роботу. Він був будівельником. Якось, бігаючи з ним по оселях, тягаючи молотки, дощечки та цвяхи, я сказав, що у майбутньому теж хочу таку професію.
Ми вже потроху готувались до мого першого серйозного ювілею – у листопаді 2022-го мені мало виповнитись 10 років. Тато питав, що мені подарувати. Я казав, що хочу телескоп, щоби дивитися на Місяць. А тепер вже я сам серед зірок…
Микита – хлопчик, який не дожив до 10 років через російську ракету / Фото з архіву родини Левченків
У мене залишилися тато і мама. Після моєї загибелі батькам здається, що вони живуть у жахливому сні. Хотіли б прокинутись, але не виходить.
Мені завжди хотілось додавати у життя радощів
12-річна Вероніка Куц загинула біля села Ягідне на Чернігівщині 5 березня 2022 року. Автівку, в якій дівчинка їхала з мамою та вітчимом, обстріляли.
Вітаю! Я 12-річна Вероніка родом із Чернігова – північного міста України, яке на початку вторгнення опинилося в облозі. Разом із мамою, вітчимом та маленькою сестричкою Варею ми намагались на автівці виїхати з пекла, яке там розгорнулось. Під час евакуації вітчим вийшов, щоби прибрати каміння з дороги, що заважало проїзду. Останнє, що пам’ятаю, його крик "Виходьте з машини" та маму в крові. Коли я вийшла, мене не стало… Уламок прилетів у голову. На тій дорозі загинув і мій вітчим.
Всім рідним здавалось, що я доросліша за свій вік, мала мудрі та розумні очі. До будь-якого прохання ставилась відповідально, була самостійною. Мама каже, що зі мною ніколи не було жодних проблем – ані вдома, ані в школі. Ми багато розмовляли – як справжні подружки. Мені завжди хотілось додавати у життя радощів: своїм рідним та друзям я любила власноруч робити подаруночки. Якось із допомогою подруги влаштувала мамі та вітчиму сюрприз – романтичну вечерю на двох. Ми приготували салат та картоплю з сосисками.
Я любила знімати відео, вела кілька сторінок у соцмережах. Але ще не визначилась, ким хочу стати у майбутньому: побажання змінювались – від стоматолога до нотаріуса. Остаточно мені так і не дали зробити цей вибір.
Вероніка – дівчинка, чиї мрії про майбутнє загинули в розстріляному авто / Фото з соцмереж дівчинки
Родиною ми багато гуляли містом. Влітку мене відвозили у село, де я любила купатись, їздити на велосипедах та займатись спортом. А одного разу під час відпочинку на природі витягнула свою подружку з озера, коли вона почала захлинатись.
Після того, як мене вбило уламком, моя мама Віка ще добу з маленькою Варею переховувалась у покинутій будівлі. А потім їх взяли у полон, цілий місяць мої рідні під мушкою ворога жили у підвалі школи. Мене поховали у лісі, але потім, коли російські військові пішли з Чернігівщини, перепоховали.
Після всього, що трапилось із нами, мама з сестричкою Варею виїхали за кордон. Мама чекає, поки закінчиться війна, щоб нарешті повернутись додому.
Авторки: Наталія Куліді, Марія Морозова