В чому заслуга І. П. Котляревського перед українським народом? В тому, що він віддав належну шану живому народному слову. Львівський гурт «Двісті Boys» може сміливо претендувати на лаври Івана Петровича.

Якось в дев’яносто шостому році мені довелося побувати в Яремчі. Містечко (чи селище?) дуже гарне, але найбільше мене там вразила не місцева дерев’яна архітектура і не мальовничі гори. В око і пам’ять мені запала одна дуже сильна картинка – вуличкою вздовж гірського потічка крокувала молода пара. Вона, вбрана у класичний народний костюм – віночок, спідничка, червоні чоботи і всякі чічи, а він красувався в не надто новому спортивному однострої від фірми «Адідас». І тут мене осяяло – ось воно – нове обличчя України! Сьогодні, це, звісно ж, не надто оригінальне спостереження, але тоді, не забувайте на вулиці стояв махровий дев’яносто шостий.

Отже, в антропологічному плані трансформаційні процеси у постсоціалістичній державі Україна набули чітких та довершених форм – поношений «адік» та клєтчата торба міцно вклєїлися в культурний код українців. Але, починаючи з середини дев’яностих і аж до наших часів, мене непокоїть одне питання – чому цьому епохальному геокультурному зламу сьогодні надають так мало уваги? Чому, й далі ми говоримо «український народ» і бачимо перед внутрішним зором ілюстрації до радянського видання «Лісової пісні»?

Тому, «Двісті Boys» - це бальзам на душу усім, хто прагне тверезо та актуально глянути на обличчя стандартного українця зразка 2010. Усім же ж, хто ніколи не задумувався над тим, як жорстока реальність викривила українців за останні кількадесят років – слухати «двістібойсів» без попередніх трансцендентальних медитацій категорично не рекомендується – шок буде надто сильним. Тут напрошується хороше порівняння – усі ми звикли до стандартного освяченого столітніми традиціями образу українського селянина – добродушний пузан в шароварах, любить природу і вареники. Ну і українська селяночка – чорнобрива красуня в червоних чоботях з милою усмішкою. Так ось, цей портрет не те щоб застарів, а має такий самий стосунок до дійсності як портрет Доріана Грея. І «Двісті Boys» пропонують момент правди - гляньмо на самого Доріана Грея – без прикрас:

Важливо наголосити, що «двістібойси» володіють живим словом не менш вправно ніж метр Котляревський. Слухати їхні пісні – це подвійна насолода – крім того, що впізнаєш довколишню реальність, ще й заціняєш масу влучних та дотепних епітетів.

Одним словом, якби «Двісті Boys» не існувало, їх слід було б вигадати. Звичайно, вони з’явилися не на голому місці. Їхні попередники – це, звісно ж, «Брати Гадюкіни» та ранній «Скрябін». Але, «Скрябін», як відомо, зійшов на пси вже давно. А «Брати Гадюкіни» вже не виконують свою функцію. За останні двадцять років їхню іронію вже просто перестали розуміти. Більше того, шанувальники «гадів» сьогодні навіть ототожнюють себе з веселими та простими хлопцями – ліричними героями пісень «Гадюкіних». Більшого стьобу придумати складно. Адже, оці ліричні герої – це злий, жорсткий та нищівний шарж на західних українців кінця вісімдесятих років. І примиряти на себе образ сільського наркомана, який скажімо, їде в Тернопіль – це слухати «Гадюкіних» задом наперед. Щось подібне трапилося і, наприклад, із піснями гурту «Ляпіс-Трубецкой». Я особисто бачив як «пацанчікі» плакали, слухаючи хіти «Ляпіса». Тож, «Двісті Boys» - це необхідне перезавантаження, яке прекрасно освіжає наше сприйняття довколишньої дійсності. Кароче, Назік і Андрюха – респект!