
Дещо важливе про те, як КДБ довело до смерті Василя Стуса / Колаж 24 Каналу фото Gerald Praschl, В.Білецький, archives.gov.ua
У вересні 1985 року, лише за кілька років до остаточного розпаду СРСР, у крижаному карцері табору особливого режиму "Перм-36" трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших європейських поетів ХХ століття. Ця смерть не була раптовою хворобою чи випадковістю, а стала закономірним наслідком цілеспрямованої та безжальної кампанії тоталітарної системи зі знищення незламного дисидента.
Міжнародні правозахисні організації неодноразово попереджали вільний світ про нелюдські умови утримання Василя Стуса, чий голос набував дедалі більшої ваги на Заході. Свідоме доведення його до фізичного виснаження мало на меті остаточно зламати дисидента, трагічним наслідком чого стало й те, що поет так і не здобув Нобелівську премію, розмови про яку саме точилися в європейських інтелектуальних колах. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Чому червоний режим боявся міжнародного впливу Стуса та вирішив ізолювати його у таборі смерті?
Західні дослідники історії радянського дисидентського руху ще на початку 1980-х років фіксували критичний стан дотримання прав людини в СРСР та били на сполох щодо долі політичних в'язнів. Для вільного світу і Василь Стус поступово ставав не просто локальним бунтарем, а потужним інтелектуальним символом безкомпромісного опору. Його поезія та табірні нотатки, які таємними каналами потрапляли за Залізну завісу, регулярно публікували у впливових правозахисних виданнях. Цей міжнародний резонанс надзвичайно дратував КДБ, адже дисидент категорично відмовлявся від будь-яких поступок, публічного каяття чи співпраці з режимом.
У 1985 році, коли до влади у Москві щойно прийшов Михайло Горбачов і на Заході почали з'являтися ілюзії щодо можливої лібералізації імперії, реальна ситуація у політичних таборах залишалася жахливою. Невдовзі цілком очевидним став разючий контраст між миролюбною риторикою Кремля на міжнародній арені та посиленням внутрішнього терору. Фігура українського автора саме тоді привернула увагу найвищих інтелектуальних кіл Європи – скажімо, німецький письменник та Нобелівський лауреат Генріх Белль, спільно з представниками Міжнародного ПЕН-клубу, відкрито захоплювався творчістю Стуса та його правозахисною позицією.
Наприкінці 1984 року зусиллями української діаспори та західних інтелектуалів було створено Міжнародний комітет, який розпочав активну підготовку до офіційного висунення Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури на 1986 рік. Проте статут Шведської академії містить жорстке правило, ухвалене ще в 1974 році – премію не присуджують посмертно, відтак смерть Стуса у вересні 1985 назавжди закрила це питання. А ще живий і нескорений Стус становив пряму ідеологічну загрозу для Москви.
Головною причиною його цілеспрямованого знищення стала абсолютна незламність – КДБ роками намагалося змусити поета написати покаянну заяву. Коли ж стало остаточно зрозуміло, що дисидент не піде на співпрацю, а натомість продовжує таємно передавати свої викривальні записи на Захід (як-от "З таборового зошита"), репресивна машина вирішила ліквідувати його фізично через створення нестерпних умов. Загибель поета стала наслідком саме цієї помсти за непокору, а не лише реакцією на нобелівську кампанію, проте вона тоді позбавила Україну шансу мати всесвітньо визнаного лауреата.
Найважливіше про те, хто такий Василь Стус та чому його знищили в СРСР: дивіться відео historyforadults_ua
Якими були останні дні бранця у крижаному карцері та що стало причиною його трагічної загибелі?
Табір ВС-389/36 у селищі Кучино Пермської області, який в історіографії більш відомий як "Перм-36", був одним із найсуворіших місць утримання політичних в'язнів у всій радянській пенітенціарній системі. Ця зона особливого режиму була територією абсолютного беззаконня, де брутально порушували всі можливі міжнародні конвенції. І от наприкінці серпня 1985 року адміністрація табору розпочала фінальний етап психологічного та фізичного терору проти поета – наглядачі цілеспрямовано шукали найменший, навіть абсолютно абсурдний привід для застосування максимальних дисциплінарних покарань, щоб остаточно зламати його волю.
28 серпня поета кинули до карцеру за відверто сфабрикованим звинуваченням — він нібито порушив суворий режим, спершись ліктем на нари під час читання книги. Карцер був крихітним бетонним мішком із температурою, що ледь перевищувала позначку замерзання води, без адекватного освітлення й вентиляції. У відповідь на це відверте знущання Стус оголосив сухе голодування. Організм людини, вже критично виснажений роками каторжної праці, хронічними хворобами та постійним холодом, за таких обставин неминуче зазнає швидких та фатальних руйнувань.
У ніч з 3 на 4 вересня сталася трагедія, точні обставини якої радянська влада намагалася приховати назавжди. За свідченнями інших політв'язнів, які згодом були задокументовані та опубліковані, тієї ночі з камери поета лунали глухі звуки, а потім важкі нари, прикріплені до стіни, несподівано впали. Офіційна медична довідка табору цинічно стверджувала про раптову "серцеву недостатність". Проте незалежні розслідувачі вказують на високу ймовірність фатального удару важкою конструкцією по голові або ж свідомого ненадання екстреної медичної допомоги під час спровокованого нестерпними умовами серцевого нападу.
Тіло поета поховали таємно і поспіхом, у безіменній могилі під номером 9 на табірному цвинтарі, категорично відмовивши родині у праві на належне християнське прощання. До розпаду СРСР залишалося кілька років, але тоталітарна імперія, відчуваючи історичну приреченість, діяла з нелюдською жорстокістю. Свідомо довівши Василя Стуса до смерті, КДБ досяг мети – голос поета замовк, а разом із тим обірвався і його шлях до Нобелівської премії. Проте стратегічно все це обернулося проти самого режиму – правда про мученицьку смерть генія стала відомою, остаточно затаврувавши радянську систему як злочинну в очах усієї міжнародної спільноти.
Повʼязані теми:
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
