У Берліні – з Москви: як колишній топменеджер "Газпрому" формує порядок денний на Заході

Мовиться не про формальні порушення санкцій і не про пряме виконання вказівок з Москви. Мовиться про інше: про системне відтворення та просування наративів, вигідних Кремлю, під виглядом нейтрального аналізу – на платформах, яким довіряють політики, журналісти та експертні спільноти Заходу. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Газові "шпигуни" Путіна: як Росія працює через науковців у ЄС

Десятиліття всередині російської нафтогазової індустрії

З 2011 року і до початку повномасштабної війни Вакуленко очолював департамент стратегії та інновацій у Gazprom Neft – нафтовому крилі "Газпрому". Він працював безпосередньо під керівництвом Олександра Дюкова та у зв'язці з Андрієм Патрушевим, обидва з яких у 2022 році були внесені до санкційних списків за роль у підтримці російської агресії.

У цей період Gazprom Neft вже перебувала під секторальними санкціями, впровадженими після анексії Криму в 2014 році. Саме Вакуленко як стратег відповідав за адаптацію компанії до обмежень: переорієнтацію на менш санкційно вразливі родовища, імпортозаміщення, співпрацю з незахідними партнерами. Він був співавтором звіту Сколковської бізнес-школи "Russian Oil Output: Life Under Sanctions", який відверто описував, як російська нафтова галузь обходить обмеження. 

Інакше кажучи, Вакуленко не спостерігав санкції ззовні – він був частиною команди, що навчилася їм протистояти.

Задовго до війни Вакуленко публічно транслював погляди, які повністю збігалися з офіційною лінією Кремля. Він системно применшував перспективи відновлюваної енергетики, повторюючи тезу про "незамінність" нафти. У 2017 році він публічно атакував доповідь Atlantic Council про газову політику Кремля, висміюючи Україну та країни Центральної Європи як таких, що нібито "шантажують" Росію транзитом.

Восени 2021 року, під час газової кризи в Європі, Вакуленко називав міфом звинувачення Москви у перетворенні поставок газу на політичну зброю, нібито нав'язаним Україною та її союзниками. Це було зроблено за кілька місяців до повномасштабного вторгнення – і задовго до того, як Росія відкрито почала використовувати енергоносії як зброю.

Переїзд до Берліна – без зміни риторики

У 2022 році Вакуленко приєднався до Carnegie Russia Eurasia Center у Берліні. Формально – як незалежний експерт, який аналізує "енергетичну війну" між Росією та Заходом. Фактично ж – його наративи залишилися тими самими, лише тон став більш обережним.

У публікаціях 2022 – 2025 років Вакуленко постійно підкреслює:

• "стійкість" російської економіки;
• обмежену ефективність санкцій;
• високі ризики для Європи у разі жорсткішого тиску.

Коли Росія припинила постачання газу до Польщі та Болгарії у квітні 2022 року, Вакуленко подавав це не як шантаж, а як політично мотивований конфлікт, натякаючи, що "прагматичні" країни можуть домовитися з "Газпромом". Це практично дослівно повторювало заяви Кремля того часу.

У червні 2022 року, коментуючи шостий пакет санкцій ЄС, Вакуленко назвав його переважно символічним і таким, що не завдасть серйозної шкоди доходам Росії. Ба більше, він припускав, що санкції навіть можуть "спростити життя" російським виробникам, знявши невизначеність.

Цей наратив – що санкції не працюють і лише шкодять Заходу – є одним із центральних у кремлівській пропаганді. При цьому Вакуленко не пропонував жодних шляхів посилення санкцій, не аналізував механізми їх кращого виконання і не звертався до українського досвіду.

Окрему роль у його коментарях відіграє тема морських перевезень нафти. У колонках для Financial Times і Carnegie Вакуленко попереджав, що спроби фізично обмежити експорт російської нафти – наприклад, через контроль танкерів – можуть бути розцінені як акт війни та призвести до ескалації міжнародного конфлікту з Москвою.

Цей аргумент – про "неприпустимість" блокад – повністю збігається з позицією російських дипломатів в ООН. Він ефективно знімає з порядку денного будь-які розмови про рішучіші кроки, переводячи дискусію в площину страху та правового паралічу.

Найяскравіший приклад – позиція Вакуленка щодо російського "тіньового" флоту танкерів. Поки українські та західні аналітики попереджають про екологічні ризики і роль цього флоту в обході цінової стелі, накладеної у грудні 2022 року США та G7, Вакуленко називає проблему перебільшеною.

Він стверджує, що старі танкери не обов'язково небезпечні, а сам "тіньовий флот" – не такий вже й тіньовий, адже значна частина світового флоту так чи інакше перевозить російську нафту. Така нормалізація знецінює аргументи на користь жорсткішого контролю і знову ж таки грає на користь Москви.

Червоною ниткою через усі тексти Вакуленка проходить одна думка: світова енергетика не може обійтися без Росії. Він прямо заявляв, що "ніхто не наважився сказати, що російська нафта не потрібна взагалі" і що санкції можуть зашкодити економіці ЄС більше, ніж Росії. Це – класичний кремлівський меседж, покликаний зробити будь-яку альтернативу здаваною та нереалістичною.

Чому це має значення?

Вакуленко – не маргінальний коментатор. Його тексти виходять на міжнародно визнаних платформах, які формують думку політичних еліт. Саме тому його кейс важливий не як персональна історія, а як приклад системної проблеми: як колишні топменеджери російських енергетичних гігантів безперешкодно отримують західні трибуни без огляду на їх минуле та відголос наративних патернів.

Мовиться не про цензуру. Мовиться про прозорість і відповідальність міжнародних медіа та аналітичних центрів. Коли аналітик, який роками допомагав російській нафтовій галузі обходити санкції, сьогодні пояснює світу, чому санкції "не працюють" або "економічно шкідливі" для ЄС, його мотиви мають бути частиною публічного контексту.

Історія Сергія Вакуленко показує: російський вплив у Європі після 2022 року живе не лише у танкерах, трубопроводах і офшорах. Він живе у мові експертизи, яка звучить нібито розсудливо, але системно зводиться до одного висновку – "нічого радикально змінювати не можна".

Саме тому такі фігури заслуговують на уважну оцінку з боку журналістів, дипломатів і аналітиків. Не для того, щоб "таврувати", а щоб розуміти механізми, через які російська нафта й далі знаходить собі шлях – у порти, бюджети й голови тих, хто ухвалює рішення.