Куди рухається Україна?

Різниця між тим, як перетворювались країни Центральної Європи, включно із Східною Німеччиною і Україна полягає в тому, що їхні перетворення були рухом із поганої комуністичної визначеності у кращу визначеність або геть намацальну (як у випадку з Західною Німеччиною), або намальовану уявою, що відновлювала нерадянську траєкторію розвитку як у центральноєвропейців чи балтійців, для яких незалежність і євроінтеграція – це "повернення додому".

Зверніть увагу! Такого хамства немає ніде: що дозволяє собі "шайка" пропагандистів на Луганщині в день виборів?

Україна ж рухалась і рухається з травматичної радянської визначеності у невизначеність кращого майбутнього, яке не з Росією, але невідомо чи в ЄС і НАТО. Тобто невідомо, чи втеча від бідності і страху передбачає гарантію добробуту і безпеки.

Роками західні радники в Україні говорили про те як би було добре, щоб молоді і пасіонарні лідери взяли на себе відповідальність і пішли в політику, несучи із собою нову візію. Молоді і пасіонарні лідери при цьому переважно розуміли, що вступ в політичну гру, де в межах створених ще Сталіним рамкових правил їм пропонують грати "по-чесному" із шахраями – це шлях до тотальної поразки.

Час від часу поодинокі відчайдухи ризикували і бачили як вони одразу втрачають не тільки підтримку власних виборців, що не могли відрізнити хто є хто в місиві добра зі злом, але й себе у власних очах. Питання про те, чи вдосконалення такої ледь підзвітної системи державного управління є благом і чи найкращі наміри не приведуть на темний бік – причина частих важких думок перед сном для багатьох з тих, хто спробував взяти відповідальність.

Принципова зміна прийша 2014 року

Спроможність державного управління після перемоги Майдану та втечі Януковича нагадує "безпечний режим" запуску операційної системи: працюють тільки базові функції, забезпечуються тільки найважливіші процеси, всі інтерфейси спрощені. Така система проіснувала десь до початку осені 2014 року, створивши (хоч не всюди і не однаково, втім, на загал) рідкісну атмосферу відсутності переслідувань та конструктивної взаємодії між політичним, громадським, приватним та державним секторами. Цього вікна було досить, щоб з'явилися гравці, які пішли закладати фундаменти нових інституцій: правил іншої, нової якості та організацій чи екосистем, що наглядають за цими правилами.

Після багатьох років спроб засинергували дві складові: ресурси та доступ до експертизи з боку міжнародних донорських організацій та окріплі і вже доросліші українські гравці з критичною масою досвіду і унікальним, здебільшого недоступним ззовні розумінням контекстів. Брак візії майбутнього був заміщений дуже конкретною потребою порятунку держави і змінами, похідними від логіки підвищення безпеки.

Так з'явилися перші хвилі реформ. Слабо скоординовані між собою, часом писані нашвидкоруч, часом припалі порохом старі розробки – вони потрапляли в парламент чи Кабмін, де прокрустові ложа української політики вихолощували, спотворювали, хоч, часом пропускали на диво сміливі зміни. Нові правила в обороні, освіті, громадському здоров'ї, енергетиці, юстиції, антикорупції, транспорті, культурі, інформаційному секторі, місцевому самоврядуванні та інших сферах переважно були результатами різносторонніх тисків, поганих компромісів, нерівних партнерств, складних домовленостей, які, в кінцевому підсумку залишали більше незадоволених, ніж задоволених.

Важливо! Двобій монстрів за Одесу: чому я шокована результатами виборів

Де українські архітектори реформ?

Але всі ці зміни уможливили появу пласту інститутів іншої якості. Децентралізація зробила найнижчий рівень вартим того, щоб намагатися. Пропорційна виборча система з відкритими списками зробила вибори конкурентнішими, а перемогу – досяжною навіть без суттєвих ресурсів. Але головне в тому, що ті, хто йдуть зі змінами більше не є ні донкіхотами, ні камікадзе. Вони йдуть робити свою роботу. Їм бракуватиме досвіду, заважатиме тяглість, опоненти намагатимуться блокувати, але стара система вже не має тої спроможності ставити палиці в колеса. Вона неспроможна конкурувати якістю і втратила масу для кількості.

Але критично важливе інше: локальність, приземленість місцевого самоврядування робить очевиднішими завдання, знову забираючи лідерів із туманних невизначеностей далеких візій в дуже очевидні конктретні потреби.

Наступна каденція – це час для здобуття досвіду і нарощування спроможності. Вона, значною мірою, безпрецедентна. У Польщі таким часом був час між страйками ґданських суднобудівників і вже демократичним урядом Мазовецького. За цей час такі як архітектор польських реформ Лєшек Бальцерович встигли пізнати дійсності вдома, осмислити її в оксфордах-кембриджах, створити плани і повернутися додому, готовими вступати в гру. З тою різницею, що у нас все не так як у Польщі: зміни йдуть не за цілісним планом, а через зшивання навпомацки шматків рішень. Не згори, а знизу. Не швидко, а поступально. Не за власними історичними прецедентами, а через клаптикові уявлення про своє минуле і сучасне світу довкола.

Зрештою, Україна – не Польща. Ми різні, ми – продукти різних історичних, інституційних, культурних, релігійних дискурсів. Ми розмовляємо різними мовами (і, ймовірно, мультимовність тільки прогресуватиме), що було б проблемою, якби ми не віднайшли свою, для багатьох надто складну і надто інклюзивну, але дуже свою нову українську ідентичність – те, що після всіх відмінностей об'єднує різних людей в одну політичну націю. Було б дивно, якби ми мали польський рівень гомогенності та одностайності. Було б дивно, якби ми могли робити зміни за польськими (чи будь-якими іншими) лекалами.

Ці місцеві вибори голосно промовляють: в України немає великого візійного проєкту і, в цих глобальних умовах та обставинах, найближчим часом, ймовірно, не буде. Тому, замість сидіти і чекати, ті, хто можуть беруть і роблять те, що можуть, починаючи знизу і починаючи з себе. Це – початок шляху. Це те, що можливо. Це – наше віднайдення визначеності щодо завтрашнього дня у безмежній невизначеності перспектив.

Чому, іноді, травма працює на користь?

Подальші зміни вже можна спрогнозувати. Копіювання успішного досвіду є найпоширенішим способом запозичення практик в Україні. Десь діяльність місцевого самоврядування стане провалом, десь – тріумфом підприємливого чи, рідше, компетентного лідерства. За якийсь час кращі практики поширюватимуться і масштабуватимуться. Спочатку горизонтально, потім – і вгору.

Найважливіше при цьому – не допустити критичної маси помилок, яка б ослабила здатність людей мати доступ до базової безпеки. Системний обвал державних інституцій з кримінальним захопленням влади як в Киргизстані чи обезголовлена ієрархічна модель вертикалі влади як в Білорусі – це не українські сценарії, нема сенсу себе ними лякати. Але це не означає, що десь немає поганого українського варіанту.

Україні вистачає своїх викликів з олігархами, які готові розкласти державу на лопатки заради ще одного сеансу мародерства, самозакоханих національних лідерів, які люблять себе в Україні понад усе, чи сотень тисяч готових "просто робити свою роботу" чи "просто виконувати вказівки" сподіваючись, що слаба система все витримає.

Цікаво! Нам не треба фізично захищати свій вибір: як проходять місцеві вибори 2020

Суспільство об'єднує дуже стале відчуття дискомфорту, що заряджає на зміни – і це той випадок коли травма працює на користь. А країна має багато місцевого лідерства, яке хоче цього дискомфорту здихатися – і це той випадок, коли помірна амбітність помножена на якусь освіченість дає надію на результат. Ще вчора це лідерство переважно займалось облаштуванням свого приватного простору і час від часу включалось в загальні справи. Сьогодні воно робить важливий крок до більшої відповідальності.