"Поранені жували вологі серветки від спраги": найстрашніші спогади військових з фронту

Війна – жорстока. Постійна небезпека, вибухи, дрони, ворог, який може з'явитися будь-якої миті. Але іноді найстрашніший момент – це секунди очікування, коли не знаєш, куди впаде КАБ, або хвилини, коли дрон зависає над головою і ти боїшся навіть поворухнутися. А іноді – дні безсилля, коли поранені побратими лежать поруч, але дістатися до них неможливо.

24 Канал поспілкувався з військовими про найстрашніші моменти, які їм довелося пережити на фронті. Вони відверто поділилися історіями, які залишаться з ними на все життя.

Важливо Є травми, яких не видно: як підтримати ветеранів та про які хитрощі варто знати їхнім родичам 

"Вони кричали в рацію, а я не міг підійти": про безсилля, коли гинуть побратими

Найважче – усвідомлювати, що поруч твої побратими гинуть, а ти нічим не можеш допомогти,
– розповів Сергій (ім'я змінене на прохання співрозмовника). 

Це сталося у травні 2025 року на Донбасі. Четверо бійців заходили до одного з населених пунктів для заміни побратимів на позиціях. На підході до села їх накрили міномети, почали працювати дрони зі скидами та FPV. 

У першій двійці один боєць отримав поранення, другий намагався його врятувати – і сам був поранений. У другій групі від мінометного пострілу один боєць загинув на місці, інший зник. 

Позиція Сергія була приблизно за 200 метрів – у підвалі будинку. Двох бійців із їхньої точки відправили на допомогу, але й вони потрапили під ураження. Змогли відповзти в кущі. Там і загинули – одного добив FPV-дрон, інший стік кров'ю. 

Двоє поранених захисників вижили. Вони пролежали в кущах чотири доби – без води, під постійним наглядом дронів, які змінювали один одного і тримали їх у полі зору. Наступного дня до них спробував під'їхати мотоцикліст, але і його поранили, тож він був змушений сховатися в найближчому будинку. 

Завданням Сергія було дублювати інформацію з командного пункту. Він не міг залишити позицію: якби вибув, інші точки залишилися б без зв'язку, а це могло б коштувати життя іншим бійцям на позиціях. 

Найстрашнішим, зізнався військовий, було чути поранених у рації. Вони кричали в рацію, що хочуть води, жували вологі серветки від спраги, просили про допомогу. 

Я наче недалеко, але непоміченим до них не зміг би підійти, бо треба було перетнути відрізок відкритої ділянки. Я розумів, що ляжу біля них. І оце безсилля підкосило страшно, 
– поділився військовий. 

Евакуювати поранених вдалося лише 9 травня – коли росіяни погодилися на одноденне "перемир'я" і був дозвіл на евакуацію загиблих. Двох живих бійців запакували в мішки разом із тілами полеглих і вивезли. Росіяни не знали, що в кущах залишилися живі. 

Без цього дня, пояснив Сергій, шансів практично не було. Дрони тримали позицію під контролем, а витягати поранених пішки довелося б 10 кілометрів. Саме ця можливість і рішення командирів врятували їм життя.

Евакуація українського військового / Ілюстративне фото, Getty Images

"Може поховати живцем": про зброю, від якої неможливо сховатися

"Найстрашніше – це КАБ, який летить у твій бік, бо від нього майже неможливо сховатися", – розповів військовий на псевдо Ermakl.

За його словами, найбільший страх – не сам вибух, а очікування, коли чуєш як летить КАБ і не знаєш, куди він впаде. Адже розумієш: навіть без прямого влучання ударна хвиля може засипати землею так, що не виберешся. 

У той момент не знаєш, що робити, і є думка, що КАБ, можливо, зараз летить саме в тебе, бо вони (росіяни, – 24 Канал) вже вирахували, де ви ховалися. І найстрашніше: розумієш, що якщо там буде 1 – 1,5 тонни (бойової частини, – 24 Канал), то навіть без прямого попадання тебе може засипати так, що поховає живцем, 
– поділився військовий.

Ermakl на фронті з 2019 року, займається РЕБ. Від початку повномасштабного вторгнення воював на Київському, Житомирському, Сумському, Луганському та Донецькому напрямках. Перші КАБи на Сумщині він пам'ятає добре. Тоді вони падали за кілька кілометрів, було чути страхітливий гул і видно заграву на пів неба. 

Але справжній жах почався пізніше – під час наступу росіян ранньою весною. Підрозділ змушений був змінити позиції, бо їх витіснили. І саме на цей напрям ворог зосередив усі сили. 

Спочатку КАБи били за півтора кілометра – там, де стояли суміжники. Потім – по наступній посадці. Потім – по їхній. А вночі – стерли село за 500 метрів. Адреналін зашкалював, розповів Ermakl. Під час кожного гулу військові переходили з бліндажів в окопи, бо не були впевнені, що укриття витримає і їх не засипле. 

З досвідом, зазначив військовий, страх трохи притуплюється. Перші рази відчуваєш ступор – короткий, але дуже неприємний. Потім вчишся тримати себе в тонусі. Але є те, до чого звикнути неможливо: усвідомлення, що ти нічого не можеш змінити, адже ти не можеш залишити позицію. 

Так Ermakl і його побратими простояли три місяці на одному місці. Останні два місяці КАБи летіли вже в тил, а по посадці працювала артилерія й FPV-дрони. Це теж страшно, зауважив боєць, але інакше: FPV чути, можна зорієнтуватися та зникнути з поля зору. Хоча саме такими дронами росіяни кошмарили цивільних – на його очах FPV влетів у літню жінку в селі. 

"Історій купа. Часто бувало лячно, але це було моментами. А КАБи – це тривалий досвід", – підсумував військовий.

"Не можна навіть дихати": про полювання дронів за військовими

Андрій мобілізувався у 2024 році. Виконував бойові завдання у складі бригади Десантно-штурмових військ. Під час одного із завдань отримав поранення і повернувся до своєї бригади, але вже не на бойову посаду. Найстрашнішим, розповів військовий, був момент, коли їх з побратимом "вполював" Mavic. 

За його словами, дрони могли атакувати й на позиціях, але найважче було під час заходу та виходу – коли ти в русі й майже беззахисний. Уночі ситуація ставала ще гіршою: бійці майже нічого не бачили, а дрон із тепловізором бачив усе. Єдиний шанс врятуватися – сховатися в кущах і не рухатися. Навіть не дихати. Але в окупантів була своя тактика.

Вони зависали там, де мала бути ціль, і починали різко підійматися та знижуватися, наче робили стрибки. Розрахунок був на те, що в бійця здадуть нерви – він побіжить і викриє себе,
– пояснив військовий.

Один із таких епізодів для Андрія закінчився пораненням побратима. Під час нічного виходу на Східному напрямку дрон завис над ними зовсім низько. За мить – скид. У напарника були перебиті ноги. Андрій наклав турнікет і спробував тягнути його сам, але зміг узятися лише однією рукою. Тоді викликав допомогу по рації. 

За деякий час назустріч прийшов ще один боєць – удвох вони почали витягувати пораненого. У цей момент над ними знову з'явився Mavic – цього разу вище. Тільки вони встигли замаскуватися, як поруч двічі вдарив 120-міліметровий міномет – спереду й позаду. Дочекалися, поки коригувальник зникне, і швидко потягнули побратима з того місця. 

Третій "прихід" з міномета накрив уже те місце, де вони були кілька хвилин тому. Після цього пораненого вдалося дотягнути до точки евакуації й вивезти. За пів року Андрій бачився з побратимом – той пройшов лікування і реабілітацію та знову нормально ходить. 

Найстрашнішим у цій ситуації, поділився Андрій, було навіть не саме поранення, а момент, коли дрон висить над тобою і ти боїшся ворухнутися, щоб не видати себе. А ще – страх за побратима.

"Нам просто пощастило": про раптовість, яка врятувала життя

Найстрашнішим, пригадав військовий Михайло (ім'я змінене на прохання співрозмовника), був момент, коли він споряджав 120 міну й до нього підлетів дрон на оптоволокні. Це сталося минулої весни на Куп'янському напрямку. Тоді росіяни вже активно почали застосовувати дрони на оптоволокні й так званих "ждунів". 

Командування віддало наказ якнайшвидше підготувати 5 мін. Вони були українського виробництва, але у форматі радянських – їх доводилося споряджати довше, намотуючи порох у мішечках. Разом із Михайлом працював боєць не з їхнього розрахунку. У нього не виходило робити це швидко, тож Михайло сів допомагати. Сам розташувався біля входу до ями з накриттям, де споряджали боєприпаси, а інший боєць був усередині. 

Військові споряджають снаряди / Ілюстративне фото, Getty Images

"Буквально закінчивши з боєприпасом, я почув те саме противне дзижчання дрона… І тільки піднявши голову, побачив, що дрон повільно повзе в наш бік", – розповів військовий. 

Автомата під рукою не було, щоби спробувати його збити. У ту секунду, каже військовий, він подумав: якщо дрон полетить прямо до них, доведеться бігти до лісу – там шансів вижити більше. 

Але дрон різко знизився і вибухнув біля мінометного капоніра – приблизно за п'ять метрів від Михайла. Якби дрон пролетів ці кілька метрів – історія могла б завершитися трагічно. На щастя, ніхто не постраждав. Відбулися переляком. 

"Не знаю, що там не вийшло в оператора, але нам дуже пощастило", – зазначив військовий.

"Цього я боюся найбільше": про те, як війна змінює людину

"Найстрашніше для мене – це забути, що ти на війні", – розповів військовий Євген Волен. 

Перші місяці на фронті він пам'ятає добре: бліндажі, холод, земля замість стелі й вибухи замість будильника. Військовий каже: це час, коли боїшся всього – кожен шорох здається смертю, кожна тінь – дроном; спиш уривками, іноді навіть забуваєш дихати.

Осінь 2024 року, погода була така, що дрони не літали: туман і дощ. Але саме тоді, пояснив військовий, росіяни пробираються пішки. Євген чергував і боявся кожного звуку. Ніч минула без пригод, проте він зізнався, що не може її забути. 

А потім, розповів Євген, ти звикаєш, і це – найжахливіше, бо стаєш зухвалим і байдужим, а це небезпечно. 

Саме в той момент ти можеш загинути. Не тому, що не боявся, а тому, що забув боятися. Ось цього я боюся найбільше – забути, де я, 
– зізнався військовий. 

Через кілька місяців життя в бліндажі вибухи стали фоном. За рік без ротації він зловив себе на тому, що перестав реагувати так, як раніше. Артилерія – просто звук, як шум дороги за вікном. Якщо поряд прилітає КАБ – схиляєш голову і радієш, що дихаєш. 

Вибухи стають фоном на війні / Ілюстративне фото, Getty Images

Звикання до війни змінює людину, пояснив Євген. Вона стає цинічнішою, легше сприймає втрати, звикає до відсутності комфорту. Для життя потрібен мінімум: вода, сухі ноги, можливість поспати. І кава. 

Щоб не забути, де він є, військовий носить браслет з орлом. Його для Євгена сплела дружина. 

"Він для мене як фізична частинка наших почуттів. Дружина для мене найцінніше, що є у світі, тому цей браслет нагадує – кого я захищаю і до кого маю повернутися", – поділився військовий.

Це лише кілька історій із тисяч подібних. Але всі вони мають дещо спільне – війна залишає моменти, які неможливо забути.