Справжня суть непорозуміння між США та Україною
Я не люблю секретів від інсайдерів, натомість надаю перевагу аналізу довгострокових трендів та рушійних сил. Але іноді треба взяти пару інсайдів (не плутати з інсайтами), щоб розібратися. Про це заявив Валерій Пекар, інформує 24 Канал.
Читайте також Для чого Трамп говорить про "оточених українських солдатів"
Мені кортіло розібратися, що ж таке у нас вийшло з американсько-українськими стосунками. Бо скандал у Білому домі, з одного боку, та приємно збалансована заява для преси після зустрічі в Саудівській Аравії, з іншого боку, виглядають аж надто протилежними по духу і букві.
Настільки різними, що у певних коментаторів виникає бажання все повісити на конкретних осіб, які винні в усьому чи, навпаки, завдяки яким сонце встає щоранку. Я ж переважно певен, що роль особистості в історії не надто велика, а все пояснюється об'єктивними причинами (і вже точно я не прихильник конспірологічних теорій).
Отже, від такої довгої увертюри перейдемо до суті. Що вдалося з'ясувати. По-перше, американська сторона загалом нас не дуже розуміє: хто ми, чого прагнемо, що в нас насправді відбувається (тут велике поле для роботи для всіх нас). США завжди дивляться на Україну через призму своїх відносин із Москвою, і це доконаний факт, якому присвячено чимало досліджень (раджу книгу "Московський фактор", автор Юджин Фішел).
Непорозуміння полягало не в тому, що на першій зустрічі хтось не мав краватки, а на другій – мав. Основна проблема, як виявилося, полягала ось у чому – українська сторона наполягала, що припинення вогню не має сенсу, якщо воно не є частиною більшого, всім зрозумілого плану поступового встановлення миру. Американська сторона не мала жодного плану, а прагнула і прагне рухатися крок за кроком.
Американські гірки
Скажу вам, я був у шоку, коли зрозумів, що Україна перевершила США у вимогах стратегічного підходу. Але такий підхід з боку України, бажання бачити широку картину й небажання рухатися крок за кроком – американська сторона сприймала як відсутність прагнення до миру, войовничість, ворожість, якщо не агресивність.
Нічого дивного насправді, якщо дивитися на Україну через призму московської пропаганди, – не забувайте, ким нас там зображують. Звідси всі ці погрози та зупинки, які так налякали Україну й завдали шкоди репутації Америки в очах її союзників.
Конкретні цифри, апеляція до Конституції України, чітке визначення червоних ліній (передусім неможливість роззброєння) справили позитивне враження на американських перемовників. Вони, видається, вперше спробували сформувати власне неупереджене уявлення про нашу країну. Це великий плюс, який, на мою думку, перевершує навіть важливість повернення відносин у дипломатичне річище. А головне, американські перемовники відчули, як то кажуть у бізнесі, "запах угоди" – відчули реальну можливість принести своїй країні лаври миротворця, що для них є серед пріоритетів.
Інсайдери кажуть, що не було розмов ні про вибори, ні про територіальні поступки, ні про нібито вихід із Курщини, ні про мінерали (українська сторона приїхала з готовністю й повноваженнями підписати погоджену рамкову угоду на місці, але американці вирішили взяти ще час на підготовку). Обидві сторони швидко погодили кроки з тими, хто не був за столом переговорів (в українському випадку це були президент та військові).
Надзвичайно важливо, що дуже швидко зорганізувалися європейці, які підтвердили готовність виконати свою роль, тож про них є згадка в підсумковому двосторонньому документі.
Отже, з хорошого:
- повернулися в дипломатичне річище,
- зробили перший крок до миру,
- Україна ні в чому не поступилася,
- поставили Росію на дипломатичний шпагат,
- Америка виглядає миротворцем та лідером процесу ("Україна погодилася на американські умови").
З поганого:
- США все ще розглядають Україну як частину великої всеохопної угоди з Росією, тож нами можна торгувати,
- американська адміністрація все ще не має плану, тож процес рухатиметься навмання.
Плюсів більше. Рухаємося далі. "Американські гірки" не скінчилися, хитання туди-сюди буде довго. Пристебніться й тримайтеся.