Об‘єктивно – який би не був поганий той Реджеп Ердоган, а обрано його було переважною більшістю турків (тому не слід порівнювати "законного" Ердогана з Легітимичем та його намальованими відсотками) і не двом-трьом тисячам військових "вирішувати" це питання, вбиваючи своїх же співгромадян. Проте, факт полягає у тому, що Ердоган – правитель авторитарний, а ніяк не демократичний. Тепер він, який назвав загибель більш ніж трьох сотень турків (з обох боків протистояння) "благословенням Аллаха", має змогу ще більш укріпити свою владу та провести "чистки" незгодних по всій країні. І це – погано.
Для початку – швидкий огляд.
Що ж саме скоїлося в Туреччині?
* Частина турецької армії зробила спробу підняти заколот проти президента Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана. У п‘ятницю ввечері, 15 липня, військові заявили, що взяли владу в країні. Пізніше стало відомо, що це їм не вдалося – влада залишилася в руках уряду.
* За даними Генерального штабу турецьких військ, внаслідок путчу загинули 294 людини, серед них – 104 заколотники. Ці дані все ще поповнюються новими загиблими, тому що багато з тих майже трьох тисяч, які отримали поранення, помирають у лікарнях. Майже три тисячі заколотників були заарештовані, проте ситуація в Стамбулі та Анкарі на сьогодні все ще залишається непрозорою.
* Турецький уряд та президент Ердоган звинувачують у заколоті послідовників проповідника Фетулли Гюлена, членів опозиційної, забороненої в Туреччині організації "Альтернативна держава", які знаходяться в США. Вони вимагають від американских установ видачі "злодіїв". Водночас сам Гюлен стверджує, що немає жодного стосунку до заколоту та публічно засуджує цю спробу.
* Скориставшись нагодою, президент Туреччини терміново почав "чистки" в апараті юстиції та безпосередньо в армії: понад три тисячі суддів та працівників судових установ були звільнені протягом двох днів, вищий офіцерський склад військ втратив численних генералів та полковників.
"Проти кого дружимо?"
Турки вийшли проти заколотників / Фото Getty
Слід зазначити, що тим путчистам-невдахам вдалася-таки принаймні одна важлива справа. Вони змогли те, чого, власне, не міг Ердоган: об‘єднали населення Туреччини. Вони об‘єднали громадян країни проти себе – правих і лівих, націоналістів та лібералів, світських та ісламістів, навіть турків та курдів: всі вони встали на бік Реджепа Тайіпа Ердогана, всі вийшли на вулиці та площі своїх міст, протестуючи проти заколоту. Навіть численна закордонна турецька діаспора, яка турецького президента зазвичай просто за людину не тримає (скажімо, німецькі турки піднімають Ердогана на сміх, щойно він опиниться в Німеччині та знов почне висувати якісь недолугі вимоги на кшталт "німецька держава повинна будувати для німецьких турків школи та університети з турецькою мовою викладання"), виступила на його боці. Правильніше, щоправда, було б сказати – не "на його боці", а "на боці законно обраної влади Туреччини", але турецький президент, відомий своєю "султанською" поведінкою, вже перекривив все таким чином, аби здавалося, що всі на світі підтримують саме його, великого та могутнього Реджепа Першого.
Насправді ж, турки дали відсіч саме спробі незаконного втручання в демократичний процес, а не спробі усунути Ердогана, як такого. Заколотники, які проголосили себе "Радою миру та Батьківщини", звинуватили уряд у тому, що той "сплюндрував країну, не протистояв терористам та повернув залежність держави від релігії", раптом побачили, що громадяни Туреччини їх аж ніяк не підтримують. Навпаки – мільйони людей відгукнулись на вимогу президента виходити на вулиці та протестувати. І у той час, як послідовники правлячої "помірковано-ісламістської" партії АКР скандували традиційне: "Аллах акбар!", більшість демонстрантів кричали: "Ні – заколоту!". Вони одразу поставили путчистів на місце бодай вже тим, що просто проігнорували введену "Радою миру та Батьківщини" комендантську годину, а зупинити мільйони демонстрантів навіть танками та кулями декілька тисяч солдатів аж ніяк не змогли.
Саме беззбройні демонстранти, цивільні особи, а не урядові війська, звільнили від озброєних заколотників, наприклад, будівлю телеканалу ТRT. Саме вони оточили повсталих солдатів у Стамбулі на славетній площі Таксім – просто не дали їм підняти зброю. І навіть парламентська опозиція – "світська" партія CHP, заснована ще Кемалем Ататюрком, а також курдська партія HDP – виступила із закликом до заколотників скласти зброю. Зокрема, курдські політики в своєму зверненні підкреслили, що вони "проти будь-якого путчу, не підтримують його принципово, ні за яких обставин".
Чому ж ті, хто насправді потерпає від авторитарного правління Ердогана, не захотіли скористатися шансом та підтримати заколот? Здається, Туреччина – насправді більш демократична країна, аніж це можна було уявити. Турки відкидають недемократичні спроби зміни влади. Така позиція – відверто кажучи, є єдиним "світлим променем" на тлі похмурого розвитку подій в Туреччині. Спроба заколоту провалилася – і з точки зору демократії, це добре. Спогади про вдалі турецькі путчі 1960, 1971 та 1980 років навчили турків, що з подібних витівок нічого путнього не виходить.
Насправді, усунення генералів, які весь час втручалися у справи держави, від реальної влади – це реальне досягнення Реджепа Ердогана. Більшість турків це чудово усвідомлює. Може, ще й через це вони проголосували за його партію, частково переважною більшістю.
"Що мене не вбиває – робить мене сильнішим"
Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган / Фото Getty
Проте, тепер проблема полягає у тому, що Ердоган та його послідовники вийшли з цієї історії набагато сильнішими, ніж були. Президент вже зараз повертає справу так, ніби турки своїм опором дали йому карт-бланш будь на що. Він та його відданий прем‘єр Біналі Йілдірим вже вимагають від США видати опозиціонерів на чолі з проповідником Фетуллою Гюленом, яких проголосили "винними у заколоті". До речі, Гюлен був довгі роки товаришем Ердогана по партії, але вже кілька років пройшло, як він та його рух відокремився від АКР і ворогує з цією партією.
Коли в грудні 2013 року турецька Генеральна прокуратура висунула звинувачення проти членів уряду Ердогана, розпочала слідство і навіть заарештувала кількох відомих чиновників, турецький президент теж розповідав про те, що це "заколот проти нього" та звинувачував все того ж Гюлена в спробі позбавити його влади. Замість провести власне, відкрите розслідування, президент звинуватив тоді прокурорів, суддів та поліцейських у тому, що вони належать до "підпільної організації Гюлена" та наказав їх частково заарештувати, а частково – просто звільнити.
Тоді це викликало обурення у багатьох турок. Сьогодні, після путчу, масові звільнення та арешти проходять, неначе це є цілком природним процесом. Ердоган не втомлюється нагадувати, що він є демократично обраним, безстрашним, самим Аллахом підтриманим політиком, який воює з злочинцями та зрадниками, що вони встали у нього на дорозі. І той, хто насмілиться заперечувати – сам автоматично попадає до категорії "зрадників", бодай навіть він протестував на площі проти путчу разом з усіма. Ердоган почуває себе "президеном милістю Аллаха", якого було обрано Провидінням, аби вести Туреччину.
Путч, який повинен був позбавити його влади, навпаки – зміцнив її. Тепер турецький президент має змогу правити ще авторитарніше. Його шлях до перетворення Туреччини у "президентську країну" на кшталт путінської "суверенної демократії" (а, відверто кажучи, будь-яка "демократія з прикметником" на кшталт "суверенної", "народної" тощо – насправді виявляється аж ніякою не демократією взагалі) розчистився. Тепер він може стверджувати, що потребує більше та більше влади, аби захистити населення від подальших спроб державного перевороту. Водночас, треба зазначити, що чутки про те, що цей невдалий путч інсценував він сам, належать, скоріш, до "теорій змови". Проте, президентська пропаганда зробить все, аби загроза повторного путчу виглядала якомога страшнішою.
Тому, як не жаль, а доведеться констатувати: цей путч завдав Туреччині, яка й без того переживає не найлегші часи, величезної шкоди. Економіка буде стагнувати й далі. Скоріш за все, ще менше людей приїдуть сюди на відпочинок – і навіть знову "допущені до ясел" ватні орди з Тагілу та інших Задупінськів навряд чи змінять ситуацію. А тепер турки ще й боятимуться критикувати владу, бо їх одразу ж звинуватять у "співчутті заколотникам". Скоріш за все, через страх ще більшого хаосу, виборці знов оберуть АКР та Ердогана, який вбачатиме в тому "мандат довіри", який дозволить йому ще щільніш проводити репресії против тих, хто з ним не згоден. І все це буде називатися демократією – президентською чи ще якою-небудь "демократією-з-прикметником".