Про розгін Майдану, розстріли та життя після Революції: відверта розмова з Русланою Лижичко

Руслана неодноразово розповідала, що Революція Гідності докорінно змінила її життя. Вона була свідком кривавих розстрілів 18 – 20 лютого, коли за європейське майбутнє нашої держави Небесна Сотня віддала своє життя. 

Цікаво Гідність, Барикади, Вогнехреще, Небесна Сотня: згадуємо Майдан у 10 словах

До восьмої річниці тих кривавих подій, які докорінно змінили Україну, у рамках проєкту "Барикади Гідності" ми попросили Руслану про зустріч на тому місці, де все це і відбувалося. Вона залюбки погодилася, хоча, як зазначила пізніше, їй важко тепер ходити по Майдані Незалежності – усе нагадує про Революцію Гідності та про тих, хто загинув.

Розмова з Русланою у відеоформаті

Як починався Майдан

З чого почався ваш Майдан? Що вас мотивувало щодня сюди приходити?

Насправді Майдан коли починався, не так багато людей розуміли, що він починається. Я не про те, коли ми перший раз зібралися на віче. Це було 24 листопада. Вже 21 листопада почалися перші хвилі, 22 ми вже стояли тут, на цьому місці. Тут стояла машина і був такий ніби подіум імпровізований, на машині була платформа, і ми вилазили на неї, як на кузов. Там був маленький мікрофон, який мало хто чув. Тому я звикла завжди бути на Майдані з рупором, бо це була хоч якась запорука того, що тебе буде чути. Щоправда, він сідав через пару годин, батарейок у нас могло не бути. Тому ми, як правило, закуповували чим більше дешевих рупорів. На Майдані в нас завжди були ліхтарики з собою, стрічки жовто-блакитні і рупори. Це те, що треба було мати завжди.

Кожного дня приходити було не так важко. Важко було тут стояти вночі. От зараз ми тут стоїмо. Постоїмо годину, дві, ну три, а вже на четверту буде питання: "А що ми тут робимо?".

Починається студентський Майдан, ми збираємося першу ніч, другу, третю, а Табачник в цей час (тодішній міністр освіти) видає наказ, щоб студентів закрили в університетах і не випускали. А ми ходили тоді до них і з-за ґрат давали якось знати їм, що ми чекаємо їх на Майдані. Сміливі вибігали, перелазили через ворота, несміливі сиділи, бо боялися виходити. Я пам’ятаю, що були ті, хто виходив із вчителями, тобто вони не боялися нічого.

Перші Майдани стояти тут – це було випробування на свідомість. На те, чи усвідомлюєш ти те, що відбувається з тобою, з твоїм життям, з твоєю країною. Ти розумієш, що ти і країна це взаємопов’язані речі назавжди. Ти розумієш. що твого окремого життя без життя України не існує. Куди б ти не поїхав, хоч за три світи. Ти все одно будеш думати, що з Україною і що з нею відбувається? Твоє серце все одно буде тут, навіть якщо ти прямо зараз поїдеш, сядеш і будеш пити теплий чай.

Найтепліше було тут (на Майдані – 24 канал). У найхолодніші ночі тут завжди було найтепліше для мене. Я стою зараз, говорю ці слова і не можу повірити, що вже пройшло стільки років, і я тут стою тут, де кожен метр, на жаль, бачив різні події, в тому числі й криваві.

Мені хотілося, коли я погодилася на цю розмову, сказати ті речі… Якщо ви дозволите, це буде "крик душі" Руслани з Майдану, яка стоїть тут напередодні річниці розстрілу Небесної Сотні. (Ми записали інтерв'ю з Русланою за кілька днів до 8 роковин розстрілу Героїв).

Я йду й завжди себе питаю: "Хлопці, чоловіки, віддали своє життя, що це змінило? Як це змусило особисто мене жити по-іншому? І я би хотіла сказати душам тих хлопців, які полетіли на небо: 

Хлопці, це звичайно жахливо, що ви пішли з цього життя, але особисто мені це тепер не дає можливості жити неправильно.

От я завжди, коли хочу зробити помилку або її роблю, я завжди орієнтуюся на те, що були люди, які вірили, що наше життя може бути кращим, що наша Україна краща. Вони мріяли про цю кращу країну. І я бачила цих людей, бачила, що їм не було шкода свого життя – найдорожчого, що вони мали й віддали. Просто для того, щоб ми могли жити краще.

Кожну ніч ми виходили заради цього, щоби жити краще. У нас одне життя і ми хочемо прожити його якнайкрутіше. І ми не хочемо бути залежними від того, що хтось там сидить і вирішує нашу долю без нашого відома. Ще добре, якщо наша доля вирішується в Україні. А якщо вона вирішується поза Україною? А якщо ми зараз не маємо жодного впливу на те, щоб вирішити долю своєї країни, тобто свою долю. Ти б хотіла розуміти, що ти є розмінною картою десь на світовій арені? Я не хочу, щоб моя країна була, як футбольний м’яч – в чиї ворота полетить. Моя країна занадто сильна.

Я просто серцем відчуваю, що таке Україна, мені не треба дивитися для цього в Вікіпедію. Мені достатньо згадати усі драйвові концерти, які були. Усюди. У тому числі і в Криму, і в Луганську, і в Донецьку.

Мені достатньо згадати про що ми говорили, про що мріяли щоночі. Ми приходили сюди, щоб стояти разом, обмінюватися ідеями. Нам було тепло разом. Ми мали про що говорити, тому ночі злітати як мить. Було холодно. Тому ми танцювали, співали, бо не знали як зігрітися. Хоч нас потім за це сварили і критикували, але ви от так попробуйте, постійте п’ять, шість, десять годин на морозі. У вас промерзнуть ноги назавжди.

Речі, які нагадують про Майдан

Ви зараз в цій курточці, в якій були на Майдані?

Так, це вона. Я її з Майдану поклала в шафу і от зараз для нашого інтерв'ю вбрала вперше. Я ніколи її з того моменту не вдягала.

Які у Вас ще речі збереглися?

Светр оцей. Я в ньому була на одному з віче. У Мустафи Наєма є фотографія навіть, коли я в цьому светрі.

Руслана Лижичко / Фото 24 каналу

Я знаю, що у вас є прострілений телефон….

Я віддала його, коли ми ходили в генпрокуратуру. Я – одна з тих наївних, що вірили, що будуть розслідувати справи Майдану.

Я прийшла, мені здалося, що зі мною будуть говорити про розслідування, а вийшла я і сказала сама собі: "Боже, яка я наївна". Я принесла ці артефакти для того, щоб ними скористалися, а вони, здається, просто це провели формально, тому я дуже багато галасувала, що мене жодного разу не закликали як учасника подій.

Для мене це було дуже дико. Як йде розслідування Майдану, а мене генпрокуратура жодного разу не закликала, щоб дати якісь свої свідчення. І мене, здається, запросили просто формально, але я взяла всі артефакти і віднесла.

У мене є мене маленький свій музей Майдану. Речі, які були найбільш зворушливі. Які мені дарувала наша самооборона, які мені дарували люди. Мені приносили маленькі рукотворні ікони, які вони самі намалювали на Майдані. 

Майдан – це був арт сердець. Наші серця тоді творили найщиріші мрії, які тільки можуть бути. Мабуть, це так і залишилось серцем України назавжди. Це – місце, де зустрічаються наші серця. Точно.

Спогади Руслани про розгін студентів

Ви були однією з перших, хто приїхав після розгону студентів. Можете пригадати, як це було і чи ви ніколи не шкодували, що не були саме в цю ніч розгону?

Це була та ніч, коли я зламалася по здоров'ю. Щоб там не писали люди, які намагаються написати про мене щось погане, що "вас там не було". Ви пишете, як люди, яких там точно не було, бо ті, хто там були, ніколи б не сказали, що Руслана поїхала з Майдану. Я зламалась по здоров'ю. Мене не стало вже. Я зачитала резолюцію і все. У мене не було голосу. У мене не було здоров'я. У мене була температура. Все, що мені лишалося, це їхати і взяти хоч якісь ліки. Адже з мене би вже через пару годин не було б толку. А я розуміла, що мені ще стояти і стояти. Мені на думку не спадало, що будуть такі події. Я, напевно, тому й поїхала. Я була абсолютно переконана й спокійна, що цього не станеться. З того моменту я Майдан не залишила більше ні на секунду. Це були єдині кілька годин, на які я поїхала. І залишила я Майдан близько першої – пів на другу. О другій я була вдома, а о четвертій я вже була тут. Я лишила Майдан на дві – дві з половиною години.

Майдан намагдися розігнати силою / Фото Максима Баландюха

Зовсім інший Майдан зараз перед очима. Це залишається назавжди. Мені психологи говорили, що треба до них, аби вийти з цього стану. А я їм кажу, що краще буду в цьому стані. Може, цей стан мені якраз і допоможе боротись далі за Україну, тому що дехто вже спочиває і думає, що вже все нормально, а насправді мені здається, що наша боротьба ще тільки починається.

Переживаю я дуже за всі події. Зараз тривожно. Дуже тривожно.

Перші жертви Революції

Чи змінилось ваше ставлення до Майдану, коли почали з'являтися перші жертви?

Я не могла повірити в це. Я розуміла, що мені мої очі або брешуть, або я здурію зараз. Найважче – це той ранок, коли почали розстрілювати Небесну Сотню. Я була на сцені. Мені почали приносити записки. Кажуть, що треба негайно читати, тому що снайпери вже десь сидять і вже стріляють по Майдану. Мені навіть прийшли і сказали: "Тікай зі сцени, бо зараз будуть стріляти і по сцені. Це той момент, коли вже не усвідомлюєш реальності. У тебе все стає, як в заповільненій зйомці.

Я тільки пам'ятаю, що все, на що мене вистачило, це зачитувати записки. Інформацію про те, що розстріляли хлопців, чоловіків. Я зачитую і бачу, що серед них вже імена, які я знаю. Що тут є Устим Голоднюк, який мені ще сьогодні вночі робив чай. Для мене вже далі був якийсь ступор. Це стан, який дуже важко описати. Майдан не міг змінюватися для мене. Бо я на ньому стояла і все. 

Мені навіть іноді здається, що я його не покинула. Мабуть, є люди, які так і залишилися серцем на Майдані. І залишаться назавжди. Я розумію, що мене щось дуже сильно тримає в цьому місці. І я точно розумію, що все, що буде відбуватися з моєю країною чи з нами, завжди буде частиною мене.

Воно мене буде тримати, поки ми не отримаємо свого спокійного, щасливого життя. Ми наразі його ще не отримали, тому Майдан для нас актуальний як ніколи. Для нас – це ключ до свободи. Це – те місце, яке нас гуртує. Саме в цьому місці ми перестаємо себе розділяти на Харків, Львів, Полтаву, Рівне. Тут ми просто Україна. Поки ми стоїмо на Майдані, ми розуміємо, що ми – Україна. Тому, незалежно від того буквально ми тут чи подумки, – ми на ньому стоїмо. Я знаю багато людей, які жодного разу не приїхали на Майдан, але вважають, що вони брали активну участь у ньому. Тому, що вони були далеко за межами країни, але вони виходили на свій Майдан по всьому світу. Це люди, які до сьогодні займаються соціальними проєктами, благодійними проєктами допомоги АТО, ветеранам АТО, які займаються інформаційною кампанією для підтримки України тощо.

Безліч проєктів, які названі "волонтерським рухом", по сьогодні активно працюють. І я не зовсім відновилася на корпоративах. Я більше залишилася в соціальній діяльності. Часто люди питали, куди я зникла з музики. І я, хоч і записала альбом і сприймала себе, в першу чергу, як музиканта, бо в політику я не пішла і не піду, але я розумію, що моє місце, як і багатьох небайдужих, на Майдані. Ми у передчутті. Майдан дає нам відчути, що буде з нашою країною і з нами. Тому інші характеристики й ознаки Майдану не підходять. Це якраз те місце, де ми точно побачимо своє майбутнє. Його не можна скалічувати. Про нього не можна погано говорити, не можна погані речі тут робити.

Розстріли на Майдані / Фото Максима Баландюха

Друзі, давайте притримаємо свої негативні слова, хоча би в пам'ять людей, які тут загинули. Про Майдан треба говорити, як про місце героїчних вчинків, як про місце, де люди проявили найкраще, на що вони здатні – віддати себе заради інших. Тут творилося те, що ми називаємо божественним. Тут творилося справжнє світло. Наші ліхтарики – це була лише маленька підказка нам самим, куди йти. Тому я би дуже просила не робити з Майдану інформаційні приводи чи будь-які інші речі. Це не інформація. Це – наше серце. З ним треба бути дуже обережними. Не наступати на нього. У нас тут народжувалися мрії. Вони досі в нашому серці і, щоб там не писали політичні опоненти з власних політичних міркувань, майте серце.

Пам'ятайте завжди, що Майдан – це вже святе місце. Принаймні для українців, для тих, хто себе відчуває та називає українцями. 

З Майданом завжди намагалися щось зробити, коли сам Майдан уже змучувався. Тут у людей теж була своя втома. Не можна було постійно бути в тому адреналіні, в якому ми завжди були. Тоді в людей починалась ця втома. Людей в цей день не було і, може, тому почались оці дії. Це була динаміка. Можливо, хтось прораховував. Може, воно випадково сталося. Ми вже цієї правди ніколи не дізнаємось. Я думаю, що в той день було людей як завжди. Тобто, їх не могло бути більше. Я відчергувала ніч і пішла буквально на декілька хвилин подрімати. Потім я одразу отримала о 9 ранку СМС, що треба повертатися на Майдан, вже почалися страшні події.

Тут багато стріляли. Мені сказали, що треба одягти щось захисне, бо йде розстріл. Я пам'ятаю, що зловила себе на думці, що кожної секунди у мене може влучити куля. Мені дико зараз це переповідати.

Я точно пам’ятаю свій стан. Я стою і розумію, що кожної миті в мене може влучити куля, і я не боюсь.

Тобі не страшно. Ти чомусь стоїш, не тікаєш, робиш свою справу. Я не можу пояснити звідки це береться. От я, наприклад, зараз не можу стояти і дивитися на портрети Небесної Сотні. Не можу і все. Я інакше до цього ставлюсь. Люди можуть прийти, постояти, пофоткатися. Я розумію це все, але в мене досі болить серце. Може, треба, щоб більше часу минуло, але я не можу тут спокійно стояти. 

Найважчий день Майдану

Який день Революції був для вас найважчим?

Коли було багато людей, було простіше. Було спокійніше. Я, мабуть, уже сказала, що це був штурм Майдану 10 грудня. 9, 10, 11 грудня – це були важкі дні. Мені найбільш важко було, коли було мало людей. Я завжди переживала, що в цей момент… усе закінчиться. Тому я завжди була однією із тих, хто рахував поіменно, скільки людей на Майдані. Навіть вночі.

Були ночі у лютому, як зараз, коли холодало до -20, -22 градусів. Я виходила на сцену, і не знаю, як трималась. Просто сказати, що ноги промерзали до сцени, це нічого не сказати. Але, мабуть, ми одне на одного дивилися і це було сильнішим за вогонь і сонце.

Я ніколи не забуду мить, коли треба було прочитати вірш "Мамо, прости", коли ховали Небесну Сотню на Майдані. Труни виносили під оплески.

І це був момент, коли все, я зрозуміла, що я зараз реально збожеволію. Тому що дивитися на людей, які отак загинули в той момент, було дуже важко. Мабуть, це так і залишиться найважчим в моєму житті.

Чи був такий момент, коли ви думали, що Майдан вже міг закінчитися, коли відчувалось, що зараз всі розійдуться?

На початку це було. Тільки до того кривавого розгону студентів. Ще отоді ми дуже переживали, бо режим Януковича включився по повній. Я ж говорю, я згадала, що тоді були накази від Табачника, щоб студентів не випускали, закрили. Тобто ми тоді переживали, що нам може не вистачити елементарного – люди не захочуть виходити. Бо холодно було, сніг з дощем – це найгірша погода. Але ми все-таки перебороли цей стан. І все потім було зрозуміло. 1 грудня взагалі було зрозуміло, що ми не втратимо Україну ніколи. Так що, я думаю, найважче в нас позаду.

Здобутки Революції Гідності

Якщо отак повернутись, чи було щось таке, чого бракувало Майдану, на вашу думку?

Єдине, чого Майдану не вистачило, це обійтися без жертв.

На противагу попередньому запитанню: які переваги Майдану, які здобутки ми отримали?

Стержень. Отака сила, в кожного з нас в серці – стержень на все життя. Я отримала таку силу духу, яку ніколи б ніде не отримала. Це могло статись тільки тут, коли ти бачиш сміливих, сильних людей: не залежно від віку, чи це хлопці, чи дівчата, старші. чи молодші. Люди стояли і їм взагалі було байдуже на холод, вони все витримували. Звідки бралися ці сили, я не знаю. Це сила на все життя.

Для України з часу Революції минуло 8 років. Чи вдалось нам втілити цінності, заради яких виходити люди?

Нема нічого ціннішого за життя. Нам треба вміти цінувати його, кожну мить. Це будь-хто скаже з АТО. Це будь-хто скаже з родичів загиблих Небесної Сотні, загиблих Героїв. Це безцінно. Треба просто розуміти: Майдан показав Україні, що вона має жити.

Тут стріляли снайпери. Вони були в готелі на Майдані. І ми це знали. Нам навіть приносили інформацію про поверхи, про кімнати, де вони сидять. А вони стріляли по людях.

Як жив Майдан

Майдан часто називають мурашником, такою організацією, яка була окремим організмом, який працював. От ви можете пригадати як це все працювало тоді?

У мене було враження, що ми просто знали наперед, кому що робити. Я не могла цього пояснити. Я думаю, що це ніхто ніколи з політиків не зрозуміє. От для політиків це виглядає, ніби хтось з боку все організував. Але я бачила, що активісти на Майдані знали все: ти – їсти роби, ти – дрова шукай, ти – перевіряй барикади, ти – стій тут, тримай людей, давай хороші їм слова. І все. Просто кожен так робив. Я не знаю, звідки це взялося.

Були намети з кожного міста і кожен так собі мав свою громаду. Все було чітко, все було організовано. Звичайно, самооборона все розуміла, що треба Майдан охороняти, і це було чоловіками організовано. Але й самооборона теж організувалась сама. Там не було якогось генерала, який приїхав і сказав: от вам взводи і робіть, що хочете, а вони вас будуть слухати. Не було такого. Це люди самі, просто чоловіки. Я не знаю, чи хтось з них мав серйозну військову підготовку. Я пригадую, коли не було захисних речей і чекали штурму Майдану, то хлопці робили тут навчання. 

Часто взагалі ніхто навіть не йшов додому спати. І вони збирали спортивні спорядження для екстремалів. Тому, нічого не було військового. Просто стій і обороняй країну собою, своїм тілом. Що і зробили наші герої. От ми стоїмо – це наш живий щит. Тому ми маємо сьогодні країну. Тоді нашу країну хотіли з’їсти. З’їсти і навіть не лишити нам нічого.

Хочу, щоб це інтерв’ю люди почули. Треба братися і усвідомлювати, що відбувається зараз. Бо зараз теж дуже важливо.

Що робити українцям зараз, коли світ говорить про війну

Почалась російсько – українська війна. І от зараз дуже напружений період, біля кордонів стоїть 150-тисячна армія ворога. Люди зараз перебувають у страху. Що б ви зараз сказали людям, що б ви їм порадили, як би об’єднали українців в перший час?

Ми зараз стоїмо в такому місці, в якому Небесна Сотня собою, своїм життям, змінила те, що намагалися в нас вкрасти – країну. Я вважаю, що Україну хочуть вкрасти – інші формулювання недоречні. У страху перебуваємо не ми, не світ, не політики. У страху перебуває одна єдина людина – це людина, яка сьогодні керує Росією. І прізвище свідомо називати не буду, уста не повертаються сказати це.

Ця людина дійсно перебуває в страху. І вона створює собі навколо міф, нав’язуючи цей міф іншому. Так от, наша з вами задача, українці, – щоби на нас не передавався цей міф і страх цієї людини. Бо ця людина, по-моєму, боїться сама себе. А наша сила з вами в тому, що ми не будемо піддаватися ні на цей міф, ні на цей страх.

Що я називаю міфом? Перший міф – України, як країни не існує. Це брехня. Це не міф, це страх цієї людини. Однієї. Бо весь світ визнає Україну і ми знаємо, що Україна була і буде. Що Україну хочуть відібрати – так не відберуть. Що Україну хочуть розвалити – так не розвалять. Що Україну хочуть розколоти – так не розколять. Хочуть, щоб з нею щось сталося – нічого не станеться. Україна – це ми. Тому я вірю в мою країну, я вірю в нас. І все, що нам треба говорити собі, і це наша правильна мантра буде: я – це Україна. Все, цього достатньо. От тільки виникає сумнів, просто повтори собі: я – це Україна, Україна – це я. Все зникає моментально. Тому що ти цим стверджуєш, що ти є і є твоя країна. І більшого тобі не треба. От скільки нас по всьому світу скажуть, що я – Україна, Україна є і все. Це все чує небо, це все чує Господь. Кращої молитви не буде.

Важливо! Сайт 24 каналу веде проєкт " Барикади гідності", в якому нагадує про страшні, але такі важливі дні для України. 8 років тому мільйони людей вийшли на Революцію Гідності, аби відстояти свої європейські права. Тому ми згадали побиття студентів, "Марш мільйонів", революційний Новий рік, "криваве Водохреще", перші смерті активістів, буремний лютий і вбивства Небесної Сотні. Про це з нами говорили самі ж майданівці, колишні студенти, родичі загиблих, священники та інші люди, що були дотичними до Майдану.

Авторка проєкту – керівниця відділу новин сайту 24 каналу Наталя Боднар.