Гідність
Важко пригадати, коли революцію 2013 – 2014 років почали називати Революцією Гідності. Спершу то був просто Майдан або Євромайдан, але попри все він був про гідність від самого свого початку.
Дивіться також Я не думав, що вони йдуть до нас, – оператор "Радіо Свобода" про побиття "Беркутом"
Бо гідність – це коли ти виходиш і відкрито говориш про свої права, мирно протестуєш та відстоюєш курс, який твоя країна обрала вже давним-давно. Курс у Європу.
А ще гідність – це коли ти не можеш змиритися з тим, що твоїх дітей жорстоко побили посеред ночі. За мирний протест. У серці Європи. Побили ті, хто мали б захищати.
Гідність – це відмова терпіти свавілля влади, право (читай – беззаконня) охоронців. Це відчуття, яке гнало усіх на Майдан та там об’єднувало. І відбиття кожного наступу на це світле місце – то теж захист гідності. І кожна найменша поміч, кожне слово підтримки... Кожна згадка про всіх цих людей довкола – мертвих чи живих – кожна боротьба з часом і короткою людською пам'яттю, чи спробами осквернити цю історію – то теж її захист.
Відтак, Майдан став місцем гідних людей. І з кожним днем цих людей ставало більше. Так, однією із найбільш знакових подій ще мирної революції став Марш мільйонів.
Марш мільйонів
8 грудня 2013 року став днем, коли ми побачили, скільки нас насправді. І побачили не лише ми, а й увесь світ. І Янукович зі своїми посіпаками. Дуже сподіваюсь, що побачила і щось таки зрозуміла й тітонька, яка їхала зі мною у потягу і все допитувала, "скільки на тому Майдані платять за день".
За оцінками МВС, тоді на мітинг зібралося близько "100 тисяч осіб". Втім, за незалежними підрахунками, на віче вийшли від 500 тисяч до мільйона людей. Майдан був заповнений вщерть, без урахування інших центральних вулиць: Хрещатика, Інститутської та Михайлівської. Вони також були заповнені людьми.
Марш мільйонів, панорамне фото / Автор Микола Джола
Зі сцени Майдану виступала опозиція, культурні та духовні діячі. Так, письменник Юрій Андрухович зачитав звернення "5/12" до влади та опозиції від демонстрантів. Серед вимог – звільнення активістів, затриманих після подій на Банковій 1 грудня, виведення з вулиць спецпризначенців, відмова від застосування насилля.
Попри всю нашу ненависть до Януковича наша мета – не отримати його голову на тарілці, а отримати країну, в якій Януковичі, Азарови і тітушки неможливі… Ми повністю підтримуємо ваші вимоги про відставку уряду Азарова та покарання всіх без винятку винних у застосуванні насильства до мирних демонстрантів,
– мовилося у ньому.
У той же день було оголошено про намір блокувати урядові будівлі та встановлювати наметові містечка на вулицях урядового кварталу.
Ввечері активісти скинули пам’ятник Леніну біля Бесарабки. Кількасот молодиків зачепили троси на дерева, прив'язали їх до пам'ятника і повалили його. Сам монумент активісти порозбивали на менші шматки. У мене досі є такий "сувенір". Після цього "ленінопад" почався по всій країні.
"Ленінопад" у Києві / Фото Getty images
"Ленінопад" у столиці / Getty images
Того ж 8 грудня у Києві продовжили зводити барикади.
Барикади
Для будівництва барикад активісти спершу використовували лавки, дерев’яні каркаси та дошки, захоплені щити силовиків. У хід йшли елементи недовстановленої "йолки" та частини будівельних парканів, колючий дріт.
Потім додалися арматура, металеві бочки, шини, "їжаки". Барикади міцніли з кожним новим наступом "Беркуту" чи спробою зачистити Майдан. Їх укріплювали мішками з піском та звареними елементами, збільшували висоту.
Барикада на Інститутській / Фото з архіву авторки, 24 канал
Першу барикаду активісти Євромайдану звели 1 грудня, після того, як вдалося відновити контроль над Майданом. Вона повстала на підніжжі Інститутської, під пішохідним мостом, та отримала умовну назву "Перша барикада" або "Львівська брама" (її охороняли львів’яни, а сама конструкція під мостом нагадувала в’їзд у середньовічне місто).
Загалом маленьку державу в центрі Києва під назвою Євромайдан охороняли "стіни" 6 барикад. Утім, після протистоянь на Грушевського їхня кількість збільшилась до восьми.
Барикада біля КМДА / Фото з архіву авторки, 24 канал
Прохід через барикаду / Фото авторки, 24 канал
Барикади та їх охоронці не лише захищали Євромайдан. Біля них завжди вирувало життя. Біля бочок з вогнем грілися чатові, активісти, хтось брав у руки гітару, хтось пив чай. Там вели розмови, призначали зустрічі, творили, знайомилися.
Люди гріються біля діжки з вогнем / Фото авторки, 24 канал
Це цікаво Народжені на Майдані: спогади людей, з яких почалась Революція Гідності
На них залишали такі важливі повідомлення, і вони так гріли душу, коли я бачила їхні обриси, повертаючись з Маріїнського парку.
Важливі повідомлення / Фото з архіву авторки, 24 канал
Маріїнський парк
Той день був святковим. Окрім вечірнього виступу "Океану Ельзи" у першому складі, радості додавали якісь особливо понурі обличчя силовиків і такі поодинокі (і відверто п'яні) антимайданівці, які бродили біля Верховної Ради та Європейської площі. Там вони збиралися на свій мітинг. На противагу.
Мітинг антимайданівців на Європейській площі / Фото з архіву авторки, 24 канал
Антимайданівці залишають купи сміття після мітингу на Європейській площі / Фото з архіву авторки, 24 канал
То було 14 грудня і людей на Майдані знову зібралося багато. На самому концерті ОЕ їх було кілька сотень тисяч, і вони нагадували велетенське море світлячків.
Майдан зі "світлячків" під час концерту ОЕ / Скриншот із відео
Утім, ще вдень були побоювання. "А що як ближче до ночі розпочнуться провокації?" "Що, як тітушня з Європейської площі або Маріїнського почне пробиратись на Майдан, а її прикриватимуть силовики?" Але кількість "мітингарів" на Європейській та те, як вони швидко закінчили своє збіговисько, – поставили крапки над і.
Неподалік від Верховної Ради та Маріїнського парку / Фото з архіву авторки, 24 канал
Поблизу Маріїнського парку, в автобусах – силовики / Фото з архіву авторки, 24 канал
Мені було 20, і я була дуже цікавим дівчиськом, яке хотіло побачити, хто всі ці люди, що підтримують Януковича і його кровожерливий режим. Перед концертом на Майдані і після "мітингу" антимайданівців я вирішила пробратись у Маріїнський, щоб побачити все на власні очі. Зараз цей вчинок я називаю не інакше, як "Безумство і відвага".
Там було темно і лячно. Світла додавали монітори, на яких показували Януковича, якусь рекламу "Партії регіонів" та крутили пісні "зірок", що їх підтримували.
Маріїнський парк після Антимайдану / Фото "Збруч"
На вході на Антимайдан чоловік у чорній шапці та спортивках запитав, хто я така. "Я пасматрєть, паслушать, паддєржать", – випалила тоді швидко своє "прикриття" і гайнула всередину.
Не пам'ятаю, чи наважилась тоді зробити фото. Знайти у своїх архівах я їх так і не змогла. Пам'ятаю лише похмурі обличчя людей, купи сміття та своє бажання якомога швидше покинути це місце…
Величезна кількість силовиків на вулицях Києва / Фото з архіву авторки, 24 канал
Перед концертом ОЕ кількість силовиків в шоломах під барикадою поблизу Бесарабки збільшилась. Достатньо було й тітушок, які ймовірно хотіли пробратися всередину. Повернутися до своїх, пройти повз барикаду всередину було ще тим викликом, але міліціонери навіть допомогли перелізти крізь загорожу, побачивши посвідчення "преси". Серед звичайних правоохоронців бували й доброзичливці. На відміну від "Беркуту".
"Беркут"
"У них немає жалю та співчуття. Б’ють без розбору, це просто – машини", – розповідали мені. І справді, – без розбору. Мою подругу з факультету побили 30 листопада. Невеличку дівчинку, яка й плаката у руках не мала жодного, вдарили кийком по нирках.
Вона довго про це нікому не розповідала. Так, як це роблять жертви насильства…
Тому мені не дивно, що жодні переговори чи прохання відступити – не викликали ніякої реакції у членів цього спецзагону. Вони виконували лише команди згори, хоча ті не мали жодного стосунку до захисту громадян. Завдання були зовсім іншими: калічити, викрадати, розстрілювати…
Думаю, на Грушевського вони вперше добряче офігіли від спротиву і наступу майданівців. Підпалений автозак, коктейлі Молотова і жодного відступу…
"Вогнехреще"
1,5 місяця мирних протестів закінчились фактично після прийняття ручним парламентом Януковича безглуздих "диктаторських законів". Вони забороняли:
- автівкам рухатись у колонах в понад 5 машин (заборона мала стосуватися зокрема діяльності "Автомайдану" – 24 канал);
- використовувати маски та шоломи під час протестів;
- не дозволялось встановлювати на "недозволених" мітингах намети;
- за участь у "екстремістській діяльності" чи "недозволених" акціях передбачалися суворі покарання та штрафи тощо.
Дивіться також Як Вогнехреща стало переломним моментом Революції Гідності: спогади активного учасника Майдану
Вже 19 січня, у свято Водохреща, частина людей з Євромайдану вирішили пройти до будівлі Верховної Ради, щоб висловити свій протест. Дорогу їм перекрили сили "Беркуту". Вони загородили шлях автобусами та вантажівками безпосередньо біля входу на стадіон "Динамо" імені Валерія Лобановського.
Палаючий автозак на Грушевського / Фото "Ґрати"
З боку активістів відбулася спроба штурму, під час якої підпалили автобус спецпризначенців. Самих силовиків закидали камінням та петардами. У відповідь "Беркут" застосував спецзасоби і водомет.
Силовики використовують водомет на Грушевського / Фото УП
Людей у кількаградусний мороз поливали крижаною водою, поруч горів автобус та лунали звуки вибухів – все нагадувало місце зйомки якогось фільму. Але все це було правдою і транслювалось на десятках онлайн-стрімів. Цей і наступні кілька днів отримали в народі назву "Вогнехреще".
Ще 19 січня у мережі почали з’являтися фото використаних силовиками гільз, багатьох протестувальників травмували гумовими кулями. Втім, за декілька днів на Грушевського використали бойові патрони.
Вранці 22 січня "Беркут" почав несподіваний наступ на активістів. Їх відтісняли та стріляли переважно гумовими кулями. Близько 200 людей звернулися з такими пораненнями до медиків. А через кілька годин стало відомо про перших жертв Революції Гідності – охоронця Майдану Сергія Нігояна та активіста Михаїла Жизневського. В обох поцілили бойовими патронами. Нігояну кулі прошили шию та голову, Жизневському – серце.
Сергій Нігоян / Фото Getty images
Внаслідок сутичок на "Груші" загинули 7 людей. Олександр Бадера, Максим Горошишин та Богдан Калиняк померли внаслідок сильної пневмонії після обливань із водометів, побиття та отруєння газом, використаних силовиками. Романа Сеника важко поранили, і він від отриманих травм він помер у лікарні. А Юрія Вербицького ще 21 січня викрали з лікарні та закатували у лісі під Києвом.
Активна фаза протистоянь на Грушевського припинилася 25 січня. Тоді один з активістів пішов на перемовини з правоохоронцями, а між протестувальниками та спецпризначенцями стали священники.
Священник стоїть навпроти силовиків / Фото Getty images
Духовникам взагалі була вділена дуже символічна роль упродовж усієї Революції. Священники різних конфесій ставали поміж силовиків та активістів і намагались зупинити кровопролиття, а Михайлівський собор вперше за 8 століть бив у набат.
Михайлівський
Михайлівський золотоверхий собор, мабуть, – головний оберіг Революції Гідності. Саме там після нападу "Беркуту" ховалися побиті студенти.
11 грудня 2013-го дзвони Михайлівського собору били у набат вперше за 8 століть. Бив у них диякон Іван Сидор протягом 4 годин, скликаючи людей в центр міста.
Активісти Євромайдану ночують у Михайлівському соборі / Фото Getty images
Саме у цей час силовики здійснили спробу зачистки Майдану. Диякон бив у дзвони аж поки не прийшло повідомлення про те, що в ту ніч активісти вистояли. Гадаю, цей історичний набат надзвичайно їм у цьому допоміг.
Набат Михайлівського собору: відео
Згодом у Михайлівському рятували поранених, відмолювали загиблих, а нині там – стіна-меморіал з усіма полеглими у війні з окупантами героями. А ось Меморіал з полеглими героями Революції розташований на Інститутській.
Інститутська
Так, тепер це – Алея Героїв Небесної Сотні. Але здається, коли кажеш "Інститутська" – на секунду переносишся у час, коли всі вони були живі, а не дивились на тебе із зображень, викарбуваних на холодних плитах.
На Інститутській було гамірно, на ній був рух. І перша барикада теж була зведена тут!.. Зараз час на цій вулиці завмер. Нею неможливо пройти швидко, нею неможливо пройти не замислюючись, неможливо пройти без холодку по спині. Біля кожного дерева – знак, через кожні кілька метрів позначка "Тут загинув…"
Вшанування полеглих на Алеї Героїв Небесної Сотні / Фото Getty images
Інститутська стала таким собі stairway to heaven для Небесної Сотні. У страшні дні розстрілів, у вирішальні дні Революції з 18 по 20 січня на Інститутській, на Майдані та біля нього загинуло від 78 до 83 активістів.
Небесна сотня
Наймолодшому з загиблих у ці дні – Назару Войтовичу – було всього 17, найстаршому – Івану Наконечному – 83 роки.
Після 20 лютого від поранень померло ще понад 20 протестувальників. Так "Небесна сотня" стала сотнею буквально.
Страшний день розстрілів на Інститутській 20 лютого 2014 року / Фото "Громадське"
Назва "Небесна Сотня" виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Вперше вона з’явилася під час прощання із загиблими на Майдані 21 – 22 лютого. У вірші поетес Людмили Максимлюк та Тетяни Домашенко словосполучення "Небесна Сотня" з’явилося 21 лютого. Наступного дня про полеглих героїв згадували так вже зі сцени Майдану.
Устим Голоднюк / Фото Getty images
Історія про кожного полеглого у ті страшні дні Революції – особлива. 17-річний Назар Войтович був наймолодшою жертвою і вперше приїхав на Майдан саме 20 лютого. Був єдиною дитиною у батьків і загинув від вогнепального поранення в голову. Устим Голоднюк мав блакитний шолом, який жартома називав "ООНівським", як у миротворців. Загинув від снайперської кулі у голову, шолом не врятував… Він допомагав забирати тіла побратимів від горішнього виходу станції Хрещатик.
Володимир Мельничук був останнім того дня, в кого поцілила куля снайпера. Хоч розстріли припали на першу половину дня, його пострілом у шию вбили близько 17 вечора. Чоловік був без жодного захисту, допомагав як волонтер прибирати Жовтневий палац після звільнення його від силовиків. Він саме розмовляв по телефону із матір’ю, коли куля поцілила у нього. Його останнім словом було "Мамо..".
Від історії кожного, чиє життя тоді обірвалось, стискається серце… Так само, як від жалісливого "Пливе кача"…
"Пливе кача..."
"Пливе кача по Тисині…" – це українська лемківська тужлива пісня. Вперше її у якості реквієм виконали на Майдані у січні 2014-го під час прощання з білорусом Михаїлом Жизневським. Його друзі ввімкнули пісню під час прощання з ним, вона нібито була однією з його улюблених.
Прощання з полеглим героєм / Скриншот із відеотрансляції
Сьогодні мені вже важко уявити собі прощання з Героями якимось іншим твором. Людина, яка написала цю пісню, перепустила її через серце. Тому зараз із автором в унісон плачуть сотні тисяч людей,
– так висловився про використання пісні у виконанні "Піккардійської терції" її соліст Ярослав Нудик.
"Пливе кача..." у виконанні Піккардійської терції
Через сильне смислове й емоційне навантаження "Пливе кача…" продовжили співати в пам'ять за загиблими, а далі з часом вона стала неофіційним гімном пам’яті Небесної сотні та полеглих героїв війни на Сході України.