Простили, але – не забули: яким має бути нове історичне примирення України та Польщі

Історія – надзвичайно потужний інструмент в руках політиків і дипломатів. Вона століттями використовується для того, щоб вести переговори і відстоювати свої інтереси та виставляти претензії опонентам, щоб торгуватися і оголошувати війни. Історія часто використовується за мотив, щоб виправдати втручання у суверенні справи інших держав. І для цього історію перекручують – читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Що робить Польща зараз

Я не є істориком – проте це не заважає мені вивчати історичні джерела та аналізувати події.  Але до чого тут історія? 

Волинську трагедію польські історики та політики підносять, як найбільшу трагедію польського народу – прирівнявши його до геноциду. Часто масштаби її штучно розширюють до розмірів, які не витримують жодної критики. Наприклад, кількість жертв у 100 або навіть 150 тисяч поляків на Волині спростовують роботи польського ж історика Гжегожа Мотики.

У своїх інтерв’ю він говорить про те, що таке число загиблих може виникнути з урахуванням жертв серед поляків в інших регіонах. А у самій Волинській трагедії загинуло вдвічі менше. 

Навіщо польським політикам звинувачувати Україну у геноциді? А логіка тут максимально проста: звинувачення у геноциді дає велике моральне право щось вимагати від іншої держави. Ставити свої умови у взаєминах. А бонусом випадає ще й підтримка виборців.

Колаж – Instytut Pamięci Narodowej

Це надзвичайно зручно, коли держава з найпотужнішою армією на континенті та величезними ресурсами, буде визнавати перед тобою провину і буде виконувати вигідні тобі речі. 

Чому українська дипломатія діяла досить стримано

Я це порівняю із шахівницею – ми з поляками сусіди назавжди і тому вони спробують виграти партію, щоб забезпечити собі вигоди на десятиліття, а то і століття вперед. 

Їм потрібен ще один ферзь на дошці - а для цього через все поле потрібно провести пішака. Пішаком зараз і є Волинська трагедія, яка перетвориться на ферзя рівно в той момент, коли держава Україна під тиском візьме на себе вину найтяжчого гріха – геноциду, якого не вчиняла. На підсилення цього пішака Польська держава виставляє потужні фігури підтримки. 

Перше – географічне положення: Польща є важливим транзитером і логістичним хабом безпекової підтримки України. Постачання озброєнь та інших ресурсів великою мірою іде через територію Польщі. Відтак Польська політична еліта каже українській владі: добре подумайте чи варті ваша історична справедливість і принциповість - виживання вашої країни?

Друге – вплив на євроінтеграцію: на кожному кроці руху до Об’єднаної Європи Україні потрібна згода Польщі (як і будь-якої іншої країни ЄС, але у Польщі є особливі вимоги і інтереси). Тому польські політики натякають: ви точно вважаєте, що не підете на поступки у питанні Волинської трагедії перед прагненням вступу до ЄС? Хоча це звучить прямо і жорсткіше. Польські урядовці та лідери партій прямо заявляють: "Україна не увійде до Євросоюзу з Бандерою".

Третє – вплив на вступ до НАТО. Все те саме, що зі вступом до ЄС. Плюс додається, що Польща не буде вставати на захист держави, яка зберігає цінності і шанує силу, яка начебто винищувала народ польський. 

І українські дипломати досі намагаються згладжувати і м’яко реагувати на агресивну політику. Бо у дипломатів є правило: у війні ніколи не відкривати другий фронт, поки не закритий перший. А перший фронт - це війна з Московією. 

До того ж конфлікт між Варшавою та Києвом – це те, про що мріє Кремль. Йому це вигідно, тим більше під час великої війни. 

Також польські політики користуються певною асиметрією у внутрішніх обставинах – ситуацією всередині країн.

Україна та Польща неодноразово заявляли про те, що "пробачають і просять вибачення", але щоразу цього виявлялося замало для нових польських лідерів:

У Польщі тема Волині є потужним інструментом мобілізації електорату. Праві та консервативні сили активно спекулюють на образах жертв, щоб завойовувати голоси виборців. Тобто для польських політиків ця суперечка є внутрішньою потребою.

В Україні немає електорального попиту на ворожнечу з Польщею. Українське суспільство сфокусоване на сучасній війні. Більше того, частина українців вбачають у історичній принциповості українських політиків та дипломатів спробу роздмухати конфлікт із західним сусідом. Частина українців взагалі вважають історичні протиріччя менш важливими перед сучасними загрозами виживання держави. 

Та тут і криється надзвичайна небезпека!

Від нас зараз вимагають визнати односторонньо "гріхи" проти поляків і забути про справжні гріхи польської держави проти українського народу.

Польська політична верхівка (як колишній уряд партії "Право і справедливість", так і чинна коаліція на чолі з Дональдом Туском) де-факто висуває до України вимогу односторонньої історичної капітуляції. І це звичайний приклад політичного тиску, коли одна сторона використовує скрутне становище іншої.

Але в чому полягає несправедливість польських вимог?

Польська офіційна позиція (на рівні Інституту національної пам'яті Польщі) побудована на вибірковій пам'яті:

Геноцид проти етнічної чистки: Польща на законодавчому рівні закріпила термін "геноцид" щодо дій УПА на Волині. Водночас власні масові вбивства українців, скажімо у Сагрині, Павлокомі, Верховині поляки класифікують як "акції відплати" або "воєнні злочини окремих загонів", повністю відкинувши відповідальність польської держави чи керівництва Армії Крайової.

Польські партизани – учасники різанини в Сагрині / архівне фото

Сагринь, Павлокома та Верховина – це лише крихта, однак, кожна назва є ключем для розуміння подій. Просто введіть у пошук. 

Також потрібно зауважити – що Волинська трагедія виникла як акція під час визвольної боротьби українців і української держави у той момент не було. А Армія Крайова діяла в інтересах польської держави за наказами польського уряду, в тому числі, коли він був у вигнанні. 

Йдемо далі – одне з найважливіших – події вирвані з історичного контексту. Варшава вимагає оцінювати 11 липня 1943 року (Волинську трагічну неділю) у повному відриві від століть гніту, пацифікації 1930 року та кривавих рейдів польських загонів на Холмщині у 1942 році. Вони хочуть, щоб українці визнали себе "неспровокованими агресорами".

Якщо подивитися – складається враження що вся велика історія Польщі починається у 1943. Але історія Польщі сягає глибини тисячоліть і перші згадки з'являються приблизно в ті часи, коли з'явилися перші згадки про Київську Русь. Відтак і взаємини між народами сягають в далеку давнину - і там є безліч сторінок, які поляки не хотіли би згадувати, оскільки їхня позиція жертви розбивається через імперські амбіції. Але польська влада не хоче зазирнути навіть у найближче минуле – на сто років назад.

Заборона дзеркального погляду: Коли українські історики намагаються нагадати про злочини осадників, руйнування церков чи операцію "Вісла", польська сторона сприймає це як "симетризацію" та "спробу виправдати бандерівців". Будь-який зустрічний аргумент трактується як образа пам'яті польських жертв.

Але Україна, український народ, не може "забути" свої жертви.

Вимога "забути про справжні гріхи польської держави" є неприйнятною для українського суспільства з кількох причин:

Перше – це повага до власної крові: бо Українці, вбиті польськими підпільниками чи депортовані під час операції "Вісла", мають таке ж право на пам'ять, ексгумацію та християнське поховання, як і польські жертви.

Що таке Акція "Вісла" – дивіться відео:

До речі, коли Варшава заявляє, що операція "Вісла" – це виключно злочин комуністичного режиму, до якого Польща не має особливого стосунку, це відверте лукавство.

Назвіть хоч один факт масового протесту польського суспільства чи духовенства проти депортації українців у 1947 році? Такого не було. Депортація мирних українців відбувалася за мовчазної згоди, а часто й за підтримки польського суспільства. Варшава намагається нав'язати нам комплекс вічної провини.

Але давайте розставимо крапки над "і".

ОУН та УПА були визвольним рухом бездержавної нації, єдиною силою, яка в умовах кривавого хаосу Другої світової стала колективним самозахистом українського народу. Це була боротьба за право жити на своїй землі, де поляків сприймали як силу, що прагнула повернути колоніальні порядки. Натомість польська сторона, зокрема уряд у вигнанні з Лондона, так і пізніше комуністична Варшава – чинили злочини проти українців системно, на державному та інституційному рівні, і операція "Вісла" відбулася за підтримки загальної маси поляків. Тож коли сьогодні від нас вимагають каяття, наша відповідь має бути чіткою: українці не збираються вибачатися за те, що їхні предки боролися за свою державність і вижили.

Друге – ризик втрати державної суб'єктністі: Склавши руки і прийнявши польські умови беззастережно, Україна створить небезпечний прецедент. Це покаже іншим сусідам (наприклад, Угорщині чи Румунії), що через шантаж євроінтеграцією від Києва можна вимагати будь-яких принципових поступок: від переписування підручників історії до зміни мовного законодавства.

Польща порушує формулу примирення "Прощаємо і просимо прощення" та жене Україну до пастки

Справжнє примирення можливе лише за європейською формулою: "Прощаємо і просимо прощення" (яку колись озвучували кардинал Любомир Гузар та Іван Павло ІІ). Польська ж сторона сьогодні пропонує формулу: "Ви просіть вибачення, а ми подумаємо, чи вас простити". Це не примирення, а примус. 

Я вважаю, що Історія – це така ж зброя, а може і потужніша за ядерну. Хтось використовує її для залякування і права нападу, нам же вона потрібна як зброя стримування. Свого часу ми відмовилися від ядерної зброї через свою занадто інфантильну політику нововідтвореної держави. І маємо жахливі наслідки. Зараз нас штовхають відмовитися від іншої зброї стримування - то не складно спрогнозувати наслідки..

Історична беззбройність веде до такої ж геополітичної вразливості, як і військова. Якщо держава добровільно здає свій історичний наратив під зовнішнім тиском, вона позбавляє себе ідеологічного суверенітету та погоджується на роль "вічного боржника-винуватця" і суб'єкта другого сорту.

Історія як зброя стримування має зберігатися і триматися напоготові. Відмова від неї справді загрожує катастрофічними довгостроковими наслідками.

Якщо офіційний Київ піддасться Варшаві на шантаж і прийме концепцію односторонньої провини – це виллється у тяжкі наслідки для українців.

Юридичні та фінансові претензії – так звана Реституція.

Визнання дій УПА "геноцидом польського народу" на державному рівні відчинить скриню Пандори. Праві сили в Польщі отримають легальне право вимагати компенсацій для нащадків жертв, повернення або виплати за втрачене майно на Волині та Галичині (так звані "кресові маєтки"). Те, що починалося як "моральне примирення", швидко перетвориться на фінансовий диктат.

Далі відбудеться політична маргіналізація України в ЄС:

Погодившись із роллю "нації-злочинця", Україна добровільно зажене себе в глухий кут. Будь-яка суперечка усередині Євросоюзу - щодо аграрних квот, мита чи бюджетних дотацій – Варшава чи будь-яка інша столиця зможе гасити залізобетонним аргументом: "Як держава з такою кривавою історією сміє щось вимагати від цивілізованої Європи?".

Також виникне внутрішній розкол української самосвідомості.

Спроба держави у відповідь на зовнішній імператив заборонити або засудити всередині частину національно-визвольного руху (ОУН і УПА), який для мільйонів українців є символом опору (особливо на тлі сучасної війни з Росією), викличе колосальний внутрішній вибух і деморалізацію суспільства. Це прямий шлях до втрати національної гідності.

Якось мені поставили питання, як українське суспільство та ветерани сучасної війни відреагують, якщо влада все ж спробує піти на невигідні історичні поступки заради швидкого підписання угоди про вступ до ЄС?

На це я маю одну відповідь: а як за круглим столом, де сидять лицарі зі зброєю і в обладунках буде почуватися лицар, якого примусили сісти за стіл голим?

За таким "круглим столом" голий лицар почуватиметься не просто приниженим - він буде абсолютно беззахисним об'єктом для примусу, глузувань та майбутніх втрат свого майна. У світі геополітики немає шляхетних королів Артурів та ідеального лицарського братерства. Там діє право сили.

Якщо ти сідаєш за стіл без "обладунків", якими є армія, економіка, ядерного щит, якщо ти сідаєш за стіл без "зброї" – національної пам'яті, ідеологічної суб'єктності, історичних аргументів, то твій статус автоматично зводиться до статусу прислуги на цьому бенкеті.

У контексті українсько-польських та ширших європейських відносин, таке оголення України принесе кілька катастрофічних наслідків:

• Твоє слово не матиме жодної ваги. За круглим столом поважають лише тих, хто може завдати у відповідь неприйнятної шкоди: військової, економічної чи репутаційної. Голому лицарю не дозволять дискутувати. Йому просто зачитають вирок, який він буде змушений підписати, бо не має чим захищатися. Варшава перед такою слабкістю лише збільшуватиме пакет вимог.
• Замість поваги – вимога вічного покаяння. В європейській політичній культурі поважають нації, які до останнього борються за свою ідентичність. Якщо Україна добровільно скине із себе історичні обладунки, "лицарі в латах" не оцінять цього як жест доброї волі чи миролюбства. Вони сприймуть це як слабкість і капітуляцію. Україну змусять стояти на колінах десятиліттями, як це роблять із країнами, що програли війну.
• І головне: Зброю та обладунки не дарують – їх виковують та ґартують самі народи і держави. Помилка української еліти початку 1990-х років полягала в ілюзії, що нас приймуть у "західний лицарський орден" просто за те, що ми стали "хорошими і слухняними", віддавши ядерні ракети. Сучасна історія доводить: обладунки суверенітету кожна нація кує собі сама в кузнях власних заводів, військових академій та інститутів національної пам'яті. Ніхто на Заході не зацікавлений у тому, щоб Україна була сильною та успішною. Всім вигідний зручний, передбачуваний і слухняний буфер.

Яким має бути нове історичне примирення України та Польщі

З огляду на все вище зазначене, я вважаю, що у своїй позиції українські політики, дипломати та кожен громадянин має твердо заявити: "Наш суверенітет не продається за субсидії". Вступ до ЄС – це прагматичний економічний і безпековий процес, а не релігійний акт, де треба сповідатися перед сусідами.

Ми маємо Створити залізобетонний історичний наратив. Якщо польська сторона нагадує про Волинь, українська сторона має викладати на стіл папки з документами: від Коденської розправи вісімнадцятого століття до кривавої пацифікації тридцятих років, Сагрині та операції „Вісла“ двадцятого століття. Ця зброя має лежати на столі поруч із дипломатичним нотатником.

Виховувати дипломатів нового типу. Нам потрібні не прохачі, які вміють лише дякувати та вибачатися, а жорсткі прагматики, здатні сказати "Ні" у відповідь на шантаж, навіть якщо це загрожує тимчасовим затягуванням переговорів про вступ.

Те саме стосується і істориків. Нам не потрібні кон'юнктурні дослідники, які видивляються фінансові вливання і видають те, чого від них очікують грантодавці.

Ми не маємо права знову поводитися як інфантильні підлітки, з вірою, що відмова від власної зброї (цього разу історичної) принесе нам мир і любов сусідів. Навпаки, така слабкість лише розпалить їхній апетит.

Бути озброєним в історії не означає безконтрольно атакувати чи заперечувати власні помилки.

Це означає мати сильний оборонний потенціал, який складається з трьох елементів:

• Принцип невідворотної взаємності (Історичне "око за око")

На кожну польську претензію щодо Волині українська дипломатія та наука мають виставляти задокументований рахунок: за криваву пацифікацію, за спалені церкви Холмщини, за Сагринь та операцію "Вісла". Наявність цього симетричного арсеналу фактів змусить іншу сторону зрозуміти: атака на Україну коштуватиме їм занадто дорого в репутаційному плані.

• Іншомовний інформаційний щит

Наші факти мають говорити англійською, німецькою та французькою мовами. Досі більшість європейських політиків знають про Волинь виключно з польських (англомовних) джерел, де українці зображені дикунами. Завдання держави – профінансувати переклади фундаментальних праць наших істориків, щоб світ побачив колоніальну політику Польщі та обопільний характер трагедії.

• Чітко визначена червона лінія

Гуманітарні питання (християнське поховання, ексгумація, догляд за могилами) мають бути повністю відділені від політичних оцінок. Україна може дати дозвіл на пошук загиблих поляків, але з застереженням: "Ми поважаємо ваші почуття до загиблих, але ми ніколи не підпишемо політичний документ, який тавруватиме український народ".

Однак, яка істинна причина нинішніх претензій до України? Це питання, що стояло з самого початку. І відповідь лежить у площині економічних вигод і страхів польських підприємців та бажанні політиків набрати електоральних бонусів, що, власне, і вдалося президенту Навроцькому.

Його політичний злет від керівника Інституту національної пам'яті Польщі до активної участі у президентських перегонах і здобуття посади президента - це хрестоматійний приклад того, як тема Волині конвертується в реальну політичну владу.

Кароль Навроцький збирає електоральні бали біля страшного пам'ятника у Домоставі / фото – фейсбук політика

Він побудував значну частину своєї риторики на безкомпромісній історичній пам'яті, і це спрацювало. Для польського консервативного виборця він став "захисником польської гідності", а для українсько-польських відносин це означає, що Варшава зафіксувала свій жорсткий курс на роки вперед.

Для політиків (як Навроцький): Волинська трагедія це ідеальна електоральна їжа, за яку кухаря вдячні споживачі занесуть у найвищі кабінети.

З іншого боку стоїть польський бізнес: Поки політики створюють емоційну димову завісу з історичних образ, польські аграрії, логісти та підприємці отримують чудовий інструмент, щоб тиснути на уряд і вимагати захисту свого ринку від сильного українського конкурента під приводом зручної формули: "поки українці не покаяться - ніяких поступок у євроінтеграції, НАТО, допомоги". Вони і далі будуть висипати українське зерно і блокувати кордони, прикрившись фіговим листком праведного обурення.

І зверніть увагу: не мають поляки особливих претензій - хіба що на папері - до Німеччини, яка руйнувала польські міста і домовилася поділити навпіл з Радянським союзом. Не блокують кордони, не викидають німецькі товари з вагонів. Бо полякі їздять до Німеччини на заробітки. Неймовірна послідовність у подвійних стандартах.

Відтак, ми маємо тримати єдиний принцип – збереження максимальної сили. 

А для Польщі, яка знехтувала принципом святого Іоанна Павла ІІ "прощаємо і просимо прощення" маємо запропонувати новий принцип історичного примирення "Простили. Але – не забули". Так буде правильно. Так буде справедливо.