Росія бреше сама собі про Крим і Донбас

Тому що будь-яка дискусія про власну історію в російських умовах впирається в нерозв'язні проблеми, – пише Павло Казарін на РадіоСвобода.

Ким був Володимир Ленін? Історичним діячем, який зумів зібрати воєдино державу, що розпалася? Чи революціонером, який руйнував імперію за сприяння третіх країн і знищував її еліту? Ким був Сталін? "Ефективним менеджером", як кажуть про нього російські чиновники, чи кривавим тираном?

Читайте також Путін завзято ходить по граблях, або Анексія Криму для російської маси

Чому імперія розширювала свої кордони? Було це "добровільним приєднанням" чи окупацією з усіма похідними наслідками? Чи хочуть національні околиці жити разом з Москвою, чи готові до самостійності? Хто є більшою небезпекою для російської держави? Той, хто скоював злочини, чи той, хто говорить сьогодні про них уголос?

Російська історія сповнена нерозв'язних суперечностей. Тому що ми маємо справу з імперією, яка недорозпалася. Яка підіймає на знамена кордони та вертикаль влади. Яка асимілює підкорені народи та позбавляє їх ідентичності. Яка продовжує брехати самій собі про те, що трапилося в Криму та на Донбасі – і відчайдушно намагається уникнути долі, яка спіткала всі інші імперії в ХХ столітті.

У результаті, сучасна Росія намагається свою історію занурити у формалін. Намагається не допустити будь-якої дискусії про власне минуле. І якщо хтось починає розвінчувати міфи – як, наприклад, директор Держархіву Сергій Мироненко, який викрив брехню про 28 панфіловців, – він втрачає свою посаду.

У цьому немає нічого дивного. До кінця ХХ століття територія Росії виявилася набагато меншою, ніж на початку того століття. І її нинішні правителі намагаються законсервувати цей процес. Сподіваються утримати те, що у них залишилося. Єдиний вихід для них – це занурити країну в анабіоз. Заморозити будь-яку внутрішню дискусію.

Російські керівники люблять називати себе носіями консервативних настроїв. Але насправді йдеться про консервативну логіку. Вони просто намагаються заморозити природні процеси. Занурити їх у патоку. Уповільнити до нуля. Будь-яка низова активність сприймається ними як загроза – тому що може знову повернути країну до суперечок про саму себе. А тому поряд із політичним життям у заморозку відправлена і будь-яка дискусія про історію.

Багато в чому це нагадує спробу обдурити природний хід історії. Коли конструкція настільки хитка, що боїшся чіпати будь-яку деталь, закономірно непокоячись через "принцип доміно". І тому Ленін продовжує лежати на Красній площі, а поруч у Манежі може йти виставка, присвячена 300-річчю дому Романових. Тому в Криму вулиці мають імена Бела Куна, який розстрілював білогвардійців, і, одночасно, там відновлюють пам'ятник Катерині II. Хтось скаже, що це лише "примирення з власним минулим" – і буде неправий. Тому що справжня причина лежить в іншому.

Сучасна Росія нагадує картковий будиночок, в якому опорні стінки створені в різні епохи. Тому Бутовський полігон сусідить з культом Сталіна, а музей жертв репресій – з пам'ятником співробітникам НКВС. Але сама конструкція настільки тендітна, що влада боїться зачепити будь-яку деталь, непокоячись через те, що вся система почне розповзатися по швах.

І окуповані Росією території не стають винятками. А тому в Криму продовжують косо дивитися на кримських татар – не бажаючи дискутувати про двохсотрічну долю корінного народу.

Сором'язливо відмовляються перейменовувати вулиці, названі на честь катів. Намагаються витравити з покоління, що виросло за України, будь-яку пам'ять про інше ставлення до минулого. Тому що будь-яка спроба відвертої розмови про історію може спровокувати запитання, на які сьогодні в Росії ніхто не хоче давати відповіді.

Втім, рано чи пізно ці відповіді все одно доведеться дати. Питання лише в термінах.