- 1. Що показали переговори в Абу-Дабі і чому Росія відводить розмову від припинення вогню
- 2. Яку "архітектуру безпеки" нав'язує Кремль Європі
- 3. Чому Росія вже фактично виступає і проти членства України в ЄС
- 4. Чи є сенс у переговорах, якщо гарантії безпеки хочуть узгоджувати з Москвою
- 5. Переговорна команда, фактор Арахамії і відсутність посла України у США
- 6. Гуманітарні "жести" Путіна, Starlink, Patriot і американський тиск
- 7. Внутрішня спроможність України, Борщагівка, "Карфаген" і криза довіри
Переговори в Абу-Дабі можуть зіграти на руку Росії, адже Кремль намагається змінити саму логіку діалогу з Україною. Замість обговорення припинення вогню Москва просуває власне бачення майбутньої архітектури безпеки Європи, фактично вимагаючи обмежити не лише співпрацю України з НАТО, а й її шлях до Євросоюзу.
Про це в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу розповів ексміністр МЗС України Дмитро Кулеба. Також він пояснив, як блокування Starlink і Starshield впливає на ситуацію на фронті, чому Україна стикається із затримками постачання ракет до Patriot, якою є переговорна тактика Банкової та які внутрішні проблеми підривають довіру суспільства до держави.
популярні відео
Що показали переговори в Абу-Дабі і чому Росія відводить розмову від припинення вогню
Дмитре, пропоную почати з дводенних тристоронніх переговорів в Абу-Дабі. Серед ключових питань для України були розблокування Чорного моря, енергетичне перемир'я та обмін полоненими. Позитивний результат є – обмін відбудеться. На цьому, наскільки я розумію, поки все. Які ваші головні висновки за підсумками цих переговорів? Що виокремили для себе з огляду на попередній досвід?
Чудово, що відбудеться найбільший обмін. Завжди добре, коли наші полонені повертаються додому, адже в Росії їх утримують у жахливих умовах. Ми всі про це знаємо. Але маємо розуміти, що обміни повинні відбуватися незалежно від політичного процесу.
Росія зробила їх заручниками переговорів, щоб демонструвати нібито наявність прогресу. Тому почуття змішані.
З одного боку, добре, що наші люди повертаються, а з іншого – росіяни фактично торгують людьми, імітуючи конструктивність у переговорах.
Є й негативний момент останніх переговорів. Росія повністю зняла з порядку денного питання припинення вогню. Адже весь процес спочатку задумувався саме для того, щоб домовитися про це. Натомість росіяни втягнули американців у розмову про гарантії та архітектуру безпеки.
Тепер вони розіграли ще одну карту й виявили "велику щедрість", заявивши, що до переговорів можуть долучитися європейці. Європа визначатиметься, у якому форматі братиме участь, а після цього знову почнеться філософська дискусія. Росіяни говоритимуть про загальноєвропейську архітектуру безпеки, у якій мають бути повністю враховані їхні інтереси. А розмови про припинення вогню знову не буде.
Те, що Росії вдалося за підтримки американської адміністрації перевести переговори на загальні питання замість обговорення припинення вогню, – це погано.
Звісно, питання майбутньої безпеки Європи теж важливе. Адже після війни нам якось потрібно жити. Але спочатку треба припинити війну. А росіяни кажуть: "Ні, ми нічого припиняти не будемо. Давайте краще поговоримо, як житимемо після цього". Ось у чому проблема.
Зараз усі медіа обговорюють, де Європа і чому її представників немає за столом переговорів. Чи варто приділяти цьому стільки уваги, як це роблять зараз?
Це як в інтернеті пишуть: "Вам не здається, що нашу увагу відволікають від чогось важливого?". Саме такий випадок. Нас поступово втягують у жваве обговорення: чи будуть переговори з Росією? Усі зосереджуються на цьому питанні. Тепер переговори є. І нам ставлять нове запитання: чи буде на них Європа?
Ми знову починаємо жваво це обговорювати. Так нас відволікають від головного – чи буде припинення вогню? На жаль, у цьому полягає успіх російської дипломатії. Але він був би неможливим, якби американська сторона фактично не підігравала Росії.
Коли росіяни пропонують поговорити про європейську безпеку, американці могли б відповісти: ні, давайте спочатку домовимося хоча б про часткове припинення вогню – наприклад, в енергетичній сфері, припинення повітряних ударів або бойових дій у Чорному морі.
Натомість вони погоджуються обговорювати європейську безпеку. Тепер на нас чекає ще одна тривала й розлога дискусія. Вона нічим не завершиться з однієї простої причини. Не тому, що Європа погана, а тому, що вимоги Росії фактично означають оголення всього східного флангу Європи перед російським впливом.
Якщо подивитися на карту й провести лінію до кордонів НАТО станом на 1997 рік, як того вимагають росіяни, побачимо, що йдеться про повернення до поділу Європи залізною завісою на сфери впливу Заходу та Радянського Союзу. Тобто до порядку, який склався після Другої світової війни.
Путін мислить саме такими категоріями. Він намагається відновити велич Радянського Союзу, якої той досяг за Сталіна. Це означає новий поділ Європи за безпековими принципами та початок її фрагментації.
Ви кажете, що Росія відволікає увагу від головного – припинення вогню. Водночас вона не погоджується на припинення бойових дій по лінії фронту. Я помітила зміну риторики української влади. Спочатку президент говорив про гарантії безпеки, потім припинення вогню і завершення війни. Тепер послідовність інша: спочатку припинення вогню, потім гарантії безпеки та завершення війни. Чому змінився акцент?
Гарантії безпеки для України вже проговорені. Інтенсивний переговорний процес, який ми спостерігали з листопада 2025 року до кінця лютого 2026 року, тривав фактично три місяці. За цей час усі можливі гарантії безпеки України, які можна було винести на обговорення, були представлені. Макрон виходив і заявляв, що гарантії безпеки України узгоджені.
Президент Зеленський розуміє, що 99 відсотків того, що можна було обговорити й зафіксувати на папері, уже опрацьовано. Тому ця тема фактично закрита. Коли нам кажуть: "А давайте запропонуємо вам щось на кшталт п'ятої статті НАТО", виникає запитання: що означає "на кшталт п'ятої статті"?
Це або п'ята стаття НАТО, або ні. Такі речі не працюють інакше. Тому Зеленський розуміє, що питання гарантій безпеки вже опрацьоване і потрібно переходити до наступного – припинення вогню. Скільки можна його відкладати? Але росіяни знову відповідають: "Зачекайте, а як же європейська архітектура безпеки?"
Повна розмова з Дмитром Кулебаою: дивитись відео
Яку "архітектуру безпеки" нав'язує Кремль Європі
Представники російської делегації так і казали, що про будь-яке перемир'я говоріть напряму із Путіним. Стосовно європейської архітектури безпеки: що саме Кремль вкладає в поняття так званої нової архітектури безпеки Європи? Якого порядку на континенті прагне домогтися Путін?
Це дуже давня російська історія, яка почалася політично в 2007 році з виступу Путіна на Мюнхенській конференції безпеки, в якій він оголосив хрестовий похід проти Заходу. У 2008 році Росія запропонувала проєкт нового міжнародного договору про архітектуру європейської безпеки.
І цю ініціативу закатали в дипломатичних процесах. Нічого з цього не вийшло, тому що по суті вся суть цієї угоди, там було багато дуже слів, але суть зводилась до того, що ми будемо робити все, що ми хочемо, а ви маєте терпіти і сприймати це. Якщо ви будете проти, ми це вважатимемо загрозою нашій національній безпеці і діятимемо відповідно.
Потім була війна в Грузії, потім стався чотирнадцятий рік в Україні, потім стався двадцять другий. Але напередодні двадцять другого року, в листопаді двадцять першого, Росія викликала американських представників. Прилетіла з Вашингтона делегація, і їм вручили папір, в якому було написано навіть менше, ніж вони викатили зараз.
Тобто з двадцять першого вимоги до Заходу, що їм треба робити. От, наприклад, зараз в їхніх вимогах з'явилися такі положення, що Європа має відмовитися від розгляду Росії як загрози. Кажуть: от викресліть з усіх документів, що ви вважаєте Росію загрозою.
А від України, наприклад, вони зараз вимагають, щоб Україна з усіх документів викреслила згадку Росії як держави-агресора, щоб цей термін зник просто. І тому вони діють дуже послідовно. Це дуже довга історія.
Ця історія спрямована не на вирішення безпеки Європи, не на гарантування безпеки Європи, а на створення простору для Росії для подальшої експансії. Бо коли вони говорять: виведіть всю інфраструктуру НАТО з країн Центральної Європи... там немає вимоги, щоб Фінляндія вийшла з НАТО. Але вони вимагають, щоб вся військова інфраструктура НАТО відкотилася до дев'яносто сьомого року. Тобто це з Центральної Європи, з Швеції і з Фінляндії.
А що це означає? Це означає, що ці країни відчуватимуть свою вразливість. Бо на сьогодні, наприклад, літаки західних і південних країн НАТО беруть участь в патрулюванні повітря і перехопленні дронів, ракет російських над територією країн східного флангу.
Тепер, якщо цього не буде, ці країни залишаться оголеними, бо своїх військових ресурсів у них не в усіх є. І що це спровокує? Це спровокує ці країни дзвонити в Москву і говорити: ну так, а що треба, ви кажіть. Тобто це поставить їх в слабку позицію. Оце їхня мета.
Це якщо так консервативно розглядати цю історію. А якщо розглядати їх, спираючись на досвід останніх шести років, то можна сказати, що ці вимоги не виконувані абсолютно. Вони є підготовкою Росії до війни з країнами НАТО в Європі.
Бо Путін вийде і скаже: ну я ж просив. Ми ж просили двадцять років уже, нас ніхто не чує, нам не залишили вибору. Ми тепер змушені вирішувати питання самі. Ось ці два полюси.
Але те, що вимагає Росія від Європи, воно є невиконуваним, бо воно суттєво послабить і оголить Європу, і оголить її перед російським впливом. В принципі, говорити про архітектуру безпеки Європи без Європи не можна.
Чому Росія вже фактично виступає і проти членства України в ЄС
Ви сказали, що тема гарантій безпеки вже відпрацьована. Я процитую слова президента про "гарантії безпеки по типу статті п'ять НАТО". Про що тут йдеться, на вашу думку?
Я розумію, що це всім знайома тема, стаття п'ята НАТО. Але мене в останніх цих перемовинах збентежило інше. До останньої зустрічі існував такий наратив, що росіяни не заперечують проти членства України в Європейському Союзі, але заперечують проти членства України в НАТО. І що по ЄС питань нема.
Це завжди було складно вірити, але зараз є документальне підтвердження, що росіяни бачать членство України в ЄС у свій російський викривлений спосіб. Що вони говорять? Вони кажуть: ми не проти, щоб Україна була частиною спільного ринку ЄС, тобто економічна інтеграція. Але ми категорично проти, щоб Україна доєднувалася до спільної зовнішньої політики і безпекової політики ЄС.
А що означає ця їхня вимога? Справа в тому, що норма договору про Європейський Союз про колективну безпеку, вона виписана краще, ніж стаття п'ять НАТО. Просто ніхто її не знає. Ніхто про це не знає, бо ніхто про це не говорив.
Ми вбивали десятиліттями в голову собі статтю п'яту НАТО. В статті п'ятій НАТО написано: якщо на Олю хтось нападе, то Дмитро зробить все, що в його силах для того, щоб Олі допомогти. Я дуже сподіваюсь на це. На мою статтю п'яту ви можете розраховувати.
А в договорі про Європейський Союз написано: якщо на Олю хтось нападе, то Дмитро включиться і буде битися разом з нею заради того, щоб відбити напад цього негідника.
І росіяни це розуміють. Росіяни розуміють, що безпека Європи і України загалом – це насамперед якраз єдність України з Європою. І саме в безпековій сфері вони намагаються це роз'єднати, бо їм потрібна оголена в безпековому плані Україна і Центральна Європа, яку вони вважають сферою свого впливу.
І тому, коли я дивлюсь на це все, я розумію, що позиція росіян ужорсточується насправді. Вони розуміють, що ніякого "на кшталт статті п'ятої НАТО" немає, не буде, і відповідно їм треба не проти п'ятої статті НАТО, яка і так не в перспективі діяти, а проти того, що є реальною загрозою. А реальна загроза для них – це єдність України з Європою.
Тобто це на щабель сильніше?
Це гірше. Ми маємо на сьогодні ясність, що Росія заперечує навіть проти членства України в Європейському Союзі.
І рамка переговорів, в якій говорилося: ну давайте ми розглянемо теоретично відмову від членства в НАТО, але при цьому заховаємося під парасолькою Європейського Союзу, помахаємо ручкою Росії і скажемо: "Ми пішли", – і це є для них неприйнятним.
Що виводить нас, власне, на те, про що ми завжди і говоримо, що мета росіян – це не домовленість про те, як Україна буде жити як незалежна європейська держава. Мета росіян – це повернення України під їхній контроль.
Чи є сенс у переговорах, якщо гарантії безпеки хочуть узгоджувати з Москвою
Американські переговорники, як розповів президент, вперше поставили запитання: якщо ви вступаєте в НАТО, чи готові ви вийти з Донбасу? Як вам така ідея? І чи не перекладає президент відповідальність на народ, якщо раптом такий варіант буде?
Відповідальність за майбутнє України несе український народ, частиною якого є людина на ім'я Володимир Зеленський, який обіймає посаду президента України. Ми всі несемо відповідальність за країну.
І гратися в футбол, що народ каже: "Ми хороші, президент поганий", або президент каже: "Я ж хороший, народ поганий" – це не робоча історія. Це робоча історія з точки зору політики, але це злочин проти української держави.
І Зеленський з точки зору переговорів, логіка його така. Ну, це як я її розумію, бо в принципі це так мають працювати переговори. Ти завжди для того, щоб тебе не затиснули в кут, маєш мати суб'єкта, вищого за тебе, який має погодити твою позицію.
От якби я як міністр сидів на переговорах і мене б там: "Всьо, підписуй", я б сказав: "Секундочку, я не можу підписати. Мені треба поїхати в Київ, доповісти президенту. У нас там РНБО збереться. У нас є демократичні процедури". І я уникаю цього тиску, виходжу з-під цього тиску, виграю час для своєї країни щось переграти.
Це в принципі працює по всій ієрархії так. Міністр не їде одразу на переговори. Спочатку переговори проводять посли, і посол каже те саме: "Так вибачте, ну мені треба доповісти міністру, інструкції отримати". Це тактика переговорів.
І президент використовує цю тактику, коли йому кажуть: "Так а що, кажи, ти ж президент!" А він каже: "Секундочку, ну це фундаментальне питання для нашої держави. Треба запитати думку народу". Все, він вийшов з-під цього тиску.
На внутрішньому рівні, я думаю, президент використовує цей інструмент не для того, щоб перекласти відповідальність на народ, а для того, щоб захистити угоду від того, щоб її розірвали просто всередині країни.
Ідея референдуму щодо мирної угоди, умовно кажучи, має тільки один сенс. Вона зупиняє, принаймні суттєво обмежує простір для українських політиків, які зараз не є владою, іти до влади, розказуючи, яка погана угода. Ми прийдемо, ми зробимо краще.
Тому тут мені здається, що в першому випадку це тактика переговорів. В другому випадку це вже стратегія того, як Україна житиме з угодою. Але я не впевнений, що українське суспільство не буде доведено до того стану війною, що така модель буде категорично відкинута.
Я сумніваюся, тому що, як казав держсекретар США Марко Рубіо, гарантії безпеки для України мають бути погоджені із російською стороною. Тобто якщо російська сторона проти вступу України до НАТО і, наприклад, проти вступу в ЄС, то вже ця система не буде працювати.
Не буде. Так, от з хорошого, знаєте, можна не хвилюватися за результати цих переговорів, бо з них нічого не вийде.
Я розмовляв з європейцями минулого тижня, з людиною там однією, і кажу: "От ви рветеся в ці переговори, там де наше місце за столом. А ви, мені здається, вам ще треба тричі подумати, чи вам потрібне це місце за столом". Бо знову ж таки, за стратегією переговорів має залишатися гравець, який залишається незаплямованим і зберігає свою суб'єктність для того, щоб вступити в процес, коли всі інші себе дискредитують.
І от зараз приїдуть європейці, ну сядуть вони і що? Ми сидимо за столом переговорів.
Єдина причина, чому нинішні європейські еліти так прагнуть бути за столом переговорів, полягає у їхній внутрішній політиці. Бо опозиція, яка у Франції, в Німеччині, в Бельгії, в Італії, вони всі вимагають: ми вимагаємо, щоб ви брали участь в переговорах.
І європейські лідери, глибоко перебуваючи в матеріалі і розуміючи, що ці переговори, на жаль, нікуди не ведуть, бо Росія просто не веде їх добросовісно, вони вимушені все одно в них іти, щоб зняти з себе оцей внутрішньополітичний тиск.
Але наскільки мені відомо, в жодній ключовій країні Європейського Союзу немає жодних ілюзій з приводу того, що з Росією можна зараз про щось раціональне, збалансоване домовитися.
Переговорна команда, фактор Арахамії і відсутність посла України у США
Як все це впливає на комунікацію, в першу чергу з американськими представниками, якщо говорити про справу, де згадують ім'я Давида Арахамії? Чи впливає це на довіру?
Не те щоб ця адміністрація Сполучених Штатів Америки була білою, пухнастою і питання корупції становили для неї червону лінію. Та я не думаю, що з американського боку в переговорах беруть участь люди, для яких наявність якихось корупційних ризиків є перешкодою для ведення переговорів.
Для них історія про корупцію – це не ціль, а інструмент. Тобто коли для тебе корупція це ціль і її треба подолати, ти займаєш принципову позицію. Ти кажеш: я не можу вести переговори з людиною, яка ходить під статті.
А коли це для тебе інструмент, ти коли зручно тобі, ти сидиш з людиною, незалежно від того, скільки по ній кримінальних справ, і розмовляєш, і ведеш з нею перемовини. А коли тобі ця людина не сподобалася, у тебе є важіль проти неї.
Тоді ти кажеш: "Нє, почекай, як я можу щось з тобою домовлятися, якщо по тобі там кримінальні провадження". І тому для них на сьогодні я не думаю, що це перешкода.
Я бачу, що з американського боку переговорниками є бізнесмени, яких привели в дипломатію. А Давид, він бізнесмен, який прийшов в політику. І їхні психотипи, в принципі, однакові.
Це з Віткоффом?
Я думаю, що психотип Давида і Віткоффа, вони максимально зрозумілі один одному.
У нас відсутній посол України в Сполучених Штатах Америки. На вашу думку, чому ця кандидатура досі відкрита? І наскільки це негативно впливає на підтримку України?
Посол у Вашингтоні потрібен, і в січні 2027 року він буде потрібен там, як ніколи. Тобто коли у вас вся політика американська перебуває в Білому домі і у вас є прямі канали комунікації з Білим домом, то ви ще можете якось компенсувати відсутність посла на місці.
Це погано, що нема посла, але це ще якийсь контрольований, керований процес. Але коли політика в Америці знову розділилася на два центри, а це Конгрес і Білий дім, і в Конгресі, і в Палаті, і в Сенаті демократи, і в Білому домі республіканці, вже без посла ніяк.
Вже прям конче потрібен посол, який не буде вилазити з Конгресу. Ви можете підтримувати прямі лінії контакту з Києва з Вашингтоном по лінії Білого дому, бо там дві-три людини, і вони можуть між собою спілкуватися з обох боків. Але Конгрес – це сотні людей, і їх фізично з Києва не охопиш.
По-друге, зайшло дуже багато нових людей, і з ними треба просто вибудовувати стосунки. І вони не будуть зустрічатися з будь-ким з посольства, вони будуть відправляти його на стафферів своїх. А говорити з сенатором, говорити з конгресменом – це робота посла.
І цих людей треба індоктринувати, їх треба насичувати українським порядком денним. І це буквально не просто щоденна, а щогодинна робота. Ну і третій фактор, що деякі ключові адвокати України, наприклад, Джинн Шахін, все, немає її в Конгресі. Тобто ми маємо формувати нове ядро підтримки України в Конгресі. І для цього фігура посла є незамінною.
Тобто потенційно, якщо розглядати кандидатуру, наприклад, колишній міністр закордонних справ міг би посісти це місце?
Колишніх, слава Богу, у нас міністри закордонних справ колишні в гарному здоров'ї і є сильними фігурами. Дивіться, це не принципово, хто він колишній. Може, він взагалі не буде колишнім. Може, це буде зірочка, яка запалиться на небосхилі, не маючи якогось великого кар'єрного досвіду в дипломатії.
Це питання просто того, щоб президент знайшов людину, з якою йому буде комфортно працювати, якій буде комфортно працювати в складі команди президента і яка при цьому матиме сильні професійні і людські якості для того, щоб ця робота була ефективна.
Бо посольство в Вашингтоні – це в нинішній реальності вулкан, на якому ти в стадії виверження, і ти сидиш отам прямо в цьому кратері, і тобі треба тільки встигати гасити ці хвилі, які здіймаються в повітря, і керувати цим процесом.
Тому чи є такі люди? Сто відсотків такі люди є. Але треба просто, щоб зійшлися зірки, і час тисне. Тому що з січня Україна в Вашингтоні опиниться в новій реальності, яка визначатиме на роки вперед ставлення до України. І роботу треба робити.
Вам пропонували?
Дивіться, я не коментую, що хто кому пропонував. Я вважаю, це і хто як на що відповів, – я вважаю, що це виключно прерогатива президента. Це кадрові питання, це інтимна справа президента.
З ким він розмовляє, що він говорить, що йому відповідають – це може тільки від нього йти. А мені зараз сидіти і казати: "Ні, не пропонував" або казати: "Так, пропонував, але я відмовився" – ну це все така гординя і лукавство.
Президент все, що він вважає за потрібне з цього приводу говорити, він говорить, і це суто його парафія. А прості смертні у вигляді потенційних кандидатів на посла США мають чекати на остаточне рішення, яке він ухвалить, отримавши від одного з них згоду.
Гуманітарні "жести" Путіна, Starlink, Patriot і американський тиск
Після Абу-Дабі Віткофф і Кушнер полетіли до Путіна. Давайте виділимо доволі хитрий момент, який запропонував Путін. Це гуманітарна місія з Костянтинівки за досвідом Олешок. На вашу думку, чому саме ця пропозиція пролунала і з якою ціллю?
Так, класична переговорна тактика. Коли ти не хочеш щось робити, ти маєш переключити іншу сторону на інше питання.
Наскільки я розумію, після чи ще в Олешках омбудсман наш Дмитро Лубінець передав список якихось населених пунктів, де можна і треба повторити оцей досвід Олешок.
Очевидно, що у американців, напевно, цей список був, і вони кажуть: "Тут от є пропозиція". А він, Путін, не хоче нічого робити на цих територіях. Він обирає те, де йому вигідно це зробити і де він отримає, найвірогідніше, відмову.
І він каже: "Костянтинівка. То в бік, у мене є краща ідея. Ідіть займайтеся, от я хочу Костянтинівку". Все, він перемкнув увагу, і люди там, де їм реально потрібна допомога, залишаються страждати.
А чому їм Костянтинівка? Та дуже просто, бо йому треба зараз довести те, що він вже багато місяців не може довести, що це місто Україна втратила, що він його повністю контролює і що Росія рухається до досягнення своїх наступних цілей.
Дивіться, Путін ніколи не думає про людей. Ні про своїх, ні про чужих. Ми ж всі усвідомлюємо, що кризу в Олешках Росія могла вирішити і самотужки.
Але знадобився цілий шлях героя, подвиг, як ми героїчно в присутності камер це все вирішуємо. І те саме з Костянтинівкою. Те саме, в принципі, з будь-якою точкою. Та завезіть гуманітарку, відкрийте дорогу людям. Скажіть: "Хочете виїжджати – виїжджайте".
Вони ж цього не роблять. Вони кожен такий випадок пропускають через фільтр своїх інтересів, де інтереси людей, які страждають, взагалі нічого не значать.
Після візитів до Путіна українські захисники знову зафіксували обмеження в роботі військової системи супутникового зв'язку Starshield. Нам в SpaceX говорять, що це технічні збої. Чи це технічні збої?
Ну ви вірите, що SpaceX, який повертає з космосу ракету і хапає її щипцями з точністю до пів метра, п'ять днів не здатен вирішити технічну проблему з системою супутникового зв'язку?
Вперше, коли це сталося і американці тицяли в один одного пальцями, що "Та це не ми, це не Білий дім, це Пентагон, це не Пентагон, це SpaceX, це не SpaceX, це Пентагон", – от вони там в це грали. Ми всі робили вигляд, що ну от так вийшло. Ну добре, бувають технічні збої.
Всі розуміли, що відбулося, але всі допомогли американським партнерам і сказали: "Ну ми окей. Стався технічний збій, можна відремонтувати". Ну і якось от Зеленський з Рубіо поговорив. Рубіо взагалі не причетний до SpaceX, але якось воно все запрацювало.
Але коли це відбувається вдруге, ну вже люди сміятимуться, якщо просто ти розказуватимеш, що це технічна проблема. Ні, це не технічна проблема, це важіль, який використовується проти України.
Це надзвичайно сумна історія, особливо з точки зору того, що в принципі будь-яка компанія має дбати про свою репутацію. І компанія, яка публічно заявляє чи комунікує, що у нас тут з інтернетом технічні проблеми, перебої, так а який клієнт буде робити тоді на тебе ставку, якщо в тебе регулярно технічні проблеми?
А SpaceX надзвичайно печеться про свою репутацію, дбає про неї. І тому те, що вони навіть йдуть на визнання технічних проблем, які вони п'ять днів не здатні вирішити, на шкоду своїй комерційній репутації.
На жаль, тиск чинять на нас і в питанні передач ракет-перехоплювачів до Patriot. Що зараз із ракетами? І як Штати використовують це проти нас?
Паралельно ж Держдеп підписав дозвіл на продаж Україні Patriot, які там з 2030 року почнуть до нас доходити. Але по новинам воно так розлетілося, що от Марко Рубіо молодець, хороший, а Гейгетт поганий.
Я не знаю, у мене немає інсайдів з приводу того, що там з підписом Гейгетта. Але тут не треба ніяких інсайдів, треба просто, можна навіть будь-якій людині поспілкуватися з якимось там чатом півгодинки, щоб він показав всі цифри.
І не треба бути суперфахівцем, щоб зрозуміти одну страшну річ, що навіть якщо нам підпишуть, навіть якщо нам передадуть якусь певну кількість ракет до Patriot, перше, ми їх дуже швидко відстріляємо. Друге, ми знову сидітимемо без ракет.
Тобто ми просто маємо бути свідомі, що системного рішення для балістичної війни такої інтенсивності, як у нас, сьогодні немає. І бодай щось хотілося б отримати. Але ми повинні розуміти, що це ніщо більше, ніж бодай щось. А потім все знову повернеться на свої кола, бо таку кількість ракет до Patriot просто не встигають виготовляти.
Чи є якісь рішення із серії, щоб Японія поділилася?
Це можливо, але в теорії. Але на практиці ніхто нічим ділитись не буде, бо військові у всіх країнах не дурні, і вони бачать, як трансформувалася війна, що балістична війна стає нормою.
А коли в тебе таке відбувається, то ти насамперед дбаєш про те, щоб у тебе було вдосталь цих ракет, бо ти не знаєш, в якій безпековій ситуації ти завтра опинишся.
Ми розглядаємо розширення Starlink, Starshield на територію Росії вглиб країни-агресорки для того, щоб виявляти ці пускові установки і знищувати все на місцях. Ніхто нічого?
Ні. Це так не працюватиме. Я думаю, що всі в світі зараз дивляться на одну з фундаментальних проблем в плані оборони. Вона називається kill switch, тобто смертельний перемикач.
Проблема полягає в тому, що Америка, передаючи свої військові технології іншим країнам, вона залишає у себе kill switch. От сьогодні у тебе F-35 літає, а завтра в Вашингтоні хтось натисне на кнопку, і у тебе F-35 не полетить. Те саме з Patriot. Чи зі Starlink: сьогодні у тебе все працює, а завтра у тебе не працює.
І зараз всі країни дивляться от на ці проблеми з Starshield в Україні і розуміють, що завтра з ними може статися те саме. Який у вас рефлекс в такий момент? Ви дивитеся, а що ще є на ринку, що можна підтягнути до рівня, щоб бодай якась альтернатива існувала, якийсь запасний варіант.
Або що треба, щоб створити цю альтернативу? Чи могла б Європа запустити на орбіту тисячу супутників і створити там повноцінну альтернативу Starlink? Ну могла б. Але це все час, це все дискусії, треба розгорнути, ухвалити рішення.
Але зараз всі будуть шукати і розвивати альтернативні варіанти. І це добре, бо зрештою на ринку з'являться, вони вже є, не такі хороші і всеосяжні, як Starlink, але ж є і системи супутникові, які дозволяють принаймні обмежено, але по Росії працювати без Starlink.
І далі ці системи просто розширюватимуться, бо в принципі от Маск стріляє собі в ногу, і Пентагон стріляє собі в ногу, бо такою поведінкою в Україні вони посилають всім чіткий сигнал, що ви не можете на нас насправді розраховувати. І всі починають розбудовувати власні альтернативи.
Внутрішня спроможність України, Борщагівка, "Карфаген" і криза довіри
Давайте про внутрішню спроможність. Пропоную почати із події на Петропавлівській Борщагівці. Що це було, на вашу думку?
Я спочатку жахнувся. Але коли через годину після того, як це з'явилося, мені прислали фотографію, де оця начебто лікарка стоїть на колінах перед воротами до цієї будівлі, для мене ця історія перестала становити будь-який інтерес, бо там все зрозуміло, це шоу.
Тобто вона грала свою роль. Як ви собі уявляєте, це просто нагнітання емоцій. А потім, коли з'явилася ще картинка, що зібралися люди щоб звільнити чоловіків, закритих в катівні, а потім, коли ці чоловіки сіли в автобус, то ті, хто зібрався їх звільняти, почали розхитувати і розбивати цей автобус.
Очевидно, що їхня мета була не врятувати людей, а просто створити максимальну картинку. Ну і третій акорд в цій всій історії – це лідерка партії "Альтернатива для Німеччини" пані Вайдель, яка миттєво підхоплює відео з Борщагівки, розганяє його через свої соцмережі: "Подивіться, що у диктатора Зеленського відбувається".
Все, коло замкнулося. Від артистки на Борщагівці, яка стає на коліна, щоб розхитати ситуацію, до лідерки найбільш антиукраїнської і найбільш пропутінської сили в Німеччині. Коло просто замкнулося. Все почалося і закінчилося. Тому це було у Львові таке, в Києві тепер таке сталось. На жаль, блискуча операція, напевно, Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації.
Але тим не менш, казав Юрій Бутусов, що все це є наслідком двох глобальних проблем: відсутності системної роботи у сфері мобілізації щодо довіри до служби і відсутності дієвої військової юстиції.
Я думаю, що проблема в принципі в тому, що ми втратили динаміку нарощування своєї національної спроможності. Тобто в двадцять другому році оцей спалах активності в суспільстві, в уряді, в парламенті, він призвів до того, що країна отримала величезний імпульс.
І так формувалися нові бригади. Так створився ринок озброєння. Він же не просто так створився. Для цього щось хтось робив. А потім ми на цій інерції їхали і ось під'їхали до поворотного моменту.
Бо якщо ми повертаємо умовно наліво, то ситуація ставатиме дедалі гірша в усьому: і в нашій здатності догенерувати технологічний прорив. Я згоден, що для мобілізації в нинішній реальності, в реальності такої довготривалої війни, немає хорошого рішення, яке всіх зробить щасливими. Але для того, щоб людині було все більш зрозуміло і вона почувалася більш захищеною, можна багато що зробити.
Але ми втратили цей імпульс до перевинайдення себе. І зазвичай тому, якщо ми повертаємо наліво, ми далі просто занурюємося в свої проблеми. Якісь у нас точкові рішення, але системних рішень немає.
Або нам треба повернути праворуч. Для цього нам потрібно відмовитися від всіх тих моделей стосунків, взаємних зобов'язань, які сформувалися у владі і на ринку, і в сфері безпеки і оборони взагалі з 2022 по 2026 рік, і зробити новий квантовий стрибок.
В чому це має проявитися? Це має проявитися в вирішенні тих дуже системних проблем, які існують на ринку озброєнь, в тому, як він функціонує. Це має проявитися в вирішенні кадрових проблем в системі правоохоронної діяльності.
Кадрові рішення дуже часто для людей означають більше, ніж внесені законопроекти. І нам треба знову розчистити простір, як ми це зробили в двадцять другому році, коли всі хто, що, кому, все це було відкладено вбік і ми пішли захищати країну.
Давайте тут згадаємо операцію "Карфаген". НАБУ і САП викрили з хабарями топпосадовців СБУ, поліції і Офісу генпрокурора.
Це теж результат стабілізації системи. Тобто коли всі почувають себе стабільно, захищено, зникає відчуття страху перед тим, що ти робиш щось неправильно.
Але це першопричина, а наслідок полягає в тому, що відбувається розрив між суспільством і державою, які разом складають країну. Тобто люди кажуть: "Ну ми не можемо вам довіряти. Ви від нас щось вимагаєте терпіти, а ви ж нічого не терпите. У вас же там все нормально".
І коли втрачається оця єдність внутрішня, з якої і народжується спроможність насправді, спроможність народжується, коли всі об'єднані довкола однієї цілі і кожен робить свою роботу, і суспільство відвертається від своїх еліт. Все, це ідеальний момент для того, щоб захоплювати державу. Оце ж біда.
Але головний запит суспільства, щоб всі ті, хто причетний до подібного, поніс покарання і постав перед судом. Люди не бачать справедливості, люди не бачать покарання.
Дивіться, наша країна була частиною великої іншої країни, Радянського Союзу, і там було дуже швидке судочинство. Там людину брали і навіть казали, що вона винна, влаштовували суд в присутності, навіть інколи в присутності широких верств населення, висвітлювали діяльність цього суду в ЗМІ широко, і потім цих людей розстрілювали.
Ну так розстріляли, наприклад, українську еліту в рамках справи Спілки визволення України. Там відправили в табори когось, загноїли. Але все було дуже швидко. І народ кайфував, народ каже: "Ну так нормально, от прям по рукам всім дали". А потім все закінчилося мільйонами просто невинних людей, яких машина перетравила.
Тому я проти підігравати тим, хто вимагає швидко всіх під розстріл, смертна кара. Бо що ми з вами тоді будуємо? Я вже не кажу, що машина, яка починає перемелювати, вона потім не зупиняється і добирається зрештою і до тих, хто вимагав, щоб така машина працювала.
Якщо ми з вами будуємо європейську нормальну країну, ми маємо погодитися, що судочинство – це довго. Ми маємо так само погодитися, що людина за ґратами не є найкращою картинкою для справедливості.
От була справа про голову Верховного суду, якого спіймали на корупції, і він підписав угоду зі слідством. Він визнав провину, повернув там якісь шалені гроші в бюджет. І йому, наскільки я пам'ятаю, дали умовно термін. Ну досягнута ціль. Людину вичистили з системи, людина повернула вкрадене. Досягнено.
Третє, коли говорять про застави. От погано, що вони вийшли під застави. Ну ви розумієте, що якщо вони не вийдуть під застави, то завтра вони подадуть в Європейський суд з прав людини. Європейський суд з прав людини скаже, що застава є нормальним інструментом, і те, що їх позбавили такого права, є порушенням прав людини.
Тому я за те, щоб були справи. Я за те, щоб працювали антикорупційні органи. Але давайте не вимагати від них всіх того, що зрештою нашій країні зашкодить.
Мене теж обурює сцена з аплодисментами на виході із СІЗО. Щиро, я не розумію, як так можна. Ну я розумію, там колега ваш. Ну забрали колегу, витягнули. Все, поїхали. Ну влаштовувати ці овації – це мені теж на голову не налазить.
Але ж ви розумієте, що тепер відбувається серед умовно тих, хто аплодував там. Вони сидять і думають: а як би нам тепер, значить, помститися НАБУ? А ті сидять і думають: так, ми ж знаємо, що ті тепер так. Тому ми маємо думати, а як нам іще по ним вдарити. І розкручується ця спіраль війни всередині країни.
Ось це погано. Не те погано, що корупціонер довго ходить в суд для того, щоб отримати вирок. Погано те, що всі починають воювати один з одним, і кожен з них вірить, що він патріот, що це ті зрадники. А я то патріот, я ж герой.
Але ми живемо в країні, де в принципі будь-яка людина може бути отут героєм, а тут поганою людиною, тут хорошою, а тут зрадником. Мене бентежить, що ми всі один одного жремо на інституційному рівні, на людському рівні і знищуємо віру в свою власну країну.
Це інтерв'ю було скорочено, виправлено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.
Повʼязані теми:
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Коментарі