Президент Росії призначить екс-міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка експертом з інвестицій. А в Одесі станеться вибух, який кваліфікують як теракт.

Читайте также: Чому Ігор Коломойський більше не олігарх номер один

В ці дня з’явиться повідомлення, що Україна має намір з 1 квітня призупинити закупівлю російського газу, оскільки в ньому більше немає необхідності. Це стане початком нового витка війни між Україною та Росією. Війни значно давнішої, ніж та, що йде на Сході. Війни в якій зброєю став російський газ.

Газове протистояння Росії та України почалося майже одразу після утворення наших країн. Один із перших російсько-український газових конфліктів відбувся уже в 1993 році.

20 лютого 1993 року концерн "Газпром" повідомив про намір припинити постачання газу в Україну. Причиною став борг України в 300 мільйонів доларів. Відключення тоді не відбулося, адже Україна здійснила перший платіж. Того року ми вперше розрахуємось за газ зброєю, того року ми віддамо за нього частину Чорноморського флоту.

Перше обмеження поставок газу відбулося на початку березня 1994 року, причиною стала заборгованість в розмірі 600 мільйонів доларів. У повному обсязі поставки були відновлені 10 квітня.

У 1998 році в російсько-українські газові відносини включилася посередницька компанія "Ітера", діяльність українського представництва якої пов'язують з Юлією Тимошенко.

За останній рік ми неодноразово чули як Росія лякає Європу та США своєю стратегічною авіацією і ракетами. Цікаво, що частина цих ракет та літаків стали платою України за спожитий газ. У період з 1999 по 2001 роки за газові борги ми віддали 8 стратегічних бомбардувальників Ту-160, 3 – Ту-95МС та близько 600 крилатих ракет Х-22, що стояли на озброєнні далекої авіації. З одного боку ми мали порізати на метал частину цих бомбардувальників, у рамках договору про роззброєння. З іншого – зараз у нас є усі шанси знову побачити їх в українському небі.

Читайте также: Хронологія брехні Путіна: як "самооборона Криму" чекала на "потяг дружби", який їде їх убивати

А у 2004 році ми побачили наскільки нахабною та креативною може бути українська корупція. Тоді український олігарх Дмитро Фірташ спільно з "Газпромом" і своїм партнером Іваном Фурсіним створив компанію RosUkrEnergo. Офіційно 50% компанії належало "Газпромбанку", інші 50% – австрійській Centragas Holding, яка була номінальним власником. Ім'я реальних бенефіціарів RUE – Фірташа і Фурсіна – країна дізналася лише через кілька років.

Це була красива гра, коли у відносинах двох держав виникає незрозуміла приватна корупційна прокладка, щоб обкрадати обидва народи.

2 лютого 2006 року "Нафтогаз" і RUE створили спільне підприємство "УкрГаз-Енерго", яке почало продавати блакитне паливо промисловості. В рамках цієї оборудки Україна втратила можливість самостійно купувати середньоазіатський газ і остаточно сіла на газпромівську голку.

Після чергової зміни влади Тимошенко ініціювала перехід до прямих відносин між "Нафтогазом" і "Газпромом", що призвело до другої газової війни уже в 2009 році. Війни, яка як і більшість попередніх, закінчилась нищівною поразкою.


Дмитро Фірташ

Газові війни України з Росією чомусь завжди відбувались під Новий рік, у найбільш невигідний для нас час, як для покупця. Наші політики боялися опинитись без російського газу посеред зими, через що довелося б обмежувати його подачу і вимикати людям гарячу воду уже в січні. А це для будь-якого політика означало б електоральну смерть.

Росіяни ж щоразу цим користувались. Будучи монополістом на ринку, вони могли вимагати будь-яку ціну, що, власне, і відбувалося. А далі їм лишалося лише індивідуально працювати з нашими політиками. Кожен був готовий поступатися чимось своїм: хтось пускав "Газпром" на внутрішній ринок, створюючи "УкрГаз-Енерго", хтось ішов на підвищення ціни, відмову від альтернативних постачальників, принцип "бери або плати", а коли і цього стало замало – розмінною монетою став наш суверенітет і ми погодилися продовжити період базування Чорноморського флоту Росії у Криму, заключивши Харківські угоди.

Ціна на газ ніколи не була економічним показником – це завжди була політика. За політичні поступки ціна могла бути знижена. Потім, її обов’язково підвищували, щоб вимагати наступних політичних поступок. Протягом усього 5 років ціна на газ піднялась майже у 10 разів від 50 доларів, за контрактом часів пізнього Кучми, до доволі погано замаскованих 450 доларів у договорі Тимошенко 2009 року.

А відбувалось це так.

Читайте также: Ракети Путіна: чи здатна Росія обійти американську систему протиракетної оборони

1 січня 2009 року "Газпром" припинив постачання газу на територію України. 4 січня "Газпром" звинуватив Україну в крадіжці газу. 7 січня Росія повністю перекрила вентиль. Без газу залишилися Болгарія, Греція, Хорватія, Угорщина, Австрія, Румунія, Словаччина та Польща. До переговорів підключилася Єврокомісія. Тиждень пройшов в атмосфері невизначеності, протистояння і взаємних звинувачень. 17 січня літак прем'єр-міністра Юлії Тимошенко таки приземлився в російській столиці. Тієї ночі вона підписала кабальний контракт, через який Україна втратила більше грошей ніж ми витратили на війні на Сході чи проведення Євро-2012. За різними оцінками втрати України від нього складуть від 10 до 20 мільярдів доларів. Якщо розділити цю суму на кількість солдат у Збройних Силах, то вийде від 1 до 2 мільйонів гривень на кожного.

Хтось із вас скаже, що це маніпулятивно отак одразу ділити ці суми на кількість солдатів. Але знаєте що? Може це і так, але наш фонд уже 4 роки збирає кошти, щоб купувати солдатам тепловізори, які врятували уже сотні життів. А якби не кабальний контракт Тимошенко, можливо, і не довелося б збирати на тепловізори.

Контракт з базовою ціною у 450 доларів, принципом "бери або плати" та неадекватно високими зобов’язаннями по закупівлі газу прирік усі наступні уряди на протистояння з росіянами. Причому росіяни тут мали значно вигіднішу позицію, адже їхні інтереси було уже вписано на папері з підписом Юлії Тимошенко внизу.


Юлія Тимошенко

Єдине, що було хорошого у цій історії, так це те, що зі схеми нарешті виключили "РосУкрЕнерго" Фірташа. Але ця прокладка на прощання грюкнула дверима. І Фірташ відсудив у "Нафтогазу" в Стокгольмському арбітражі 12 мільярдів кубометрів газу, а це близько 2,5 мільярди доларів за нинішніми цінами. Варто відзначити, що юристи "Нафтогазу" тоді скоріше симулювали захист інтересів держави і спроби виграти суд.

Читайте также: Чому Донбас зараз став більш дотаційним, ніж був до війни

Але Україна була скута кабальним договором і космічною ціною на газ. Наша економіка була надзвичайно газоємкою. За оцінками експертів, у 2009 році Україна спожила більше газу ніж Франція, Індія або Аргентина. У ті часи на газі працювали наші теплоелектростанції, будівельники рідко думали про енергоефективність будинків, а тарифи на опалення та воду були смішними у той час, коли з ціни на газ сміятися уже не виходило.

У 2010 – 2013 роках російсько-українська газова війна перейшла на нову стадію, яка характеризувалася закулісним непрозорим переговорним процесом і своєрідним "політичним бартером": знижки за ціною на газ відпрацьовувалися продовженням оренди військово-морської бази в Севастополі, обіцянкою об'єднати "Нафтогаз України" і "Газпром", створити україно-російський газотранспортний консорціум.

21 квітня 2010 року були підписані Харківські угоди, згідно з якими термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років. Ну а наступний виток газових протистоянь став частиною уже далеко не кабінетної війни.

З початком агресії у Кремлі заявили, що відтепер всі знижки скасовуються і газ для України коштуватиме 485 доларів. Діючий на той час контракт дозволяв так зробити. А у червні 2014 року компанія "Нафтогаз" подала перший позов до Стокгольмського арбітражу. В свою чергу "Газпром" подав зустрічний позов з проханням про стягнення з "Нафтогазу" боргу на 47,1 мільярд доларів, разом зі штрафами. З них 34,5 мільярдів доларів у вигляді санкцій згідно з пунктом "бери або плати"

Читайте также: Три роки по смерті Нємцова: хто та чому вбив Бориса Нємцова

Після оголошених претензій арбітраж назвали найбільшим в історії комерційним арбітражем: взаємні вимоги сторін сягнули 125 мільярдів доларів. А що було далі ви знаєте. За результатами двох арбітражних проваджень у Стокгольмі "Газпром" має сплатити 2,5 мільярди доларів на користь "Нафтогазу". Уперше за історію України "Газпром" винен нам за газ, і якщо він за нього не заплатить – ми змушені будемо добитися арешту його активів у Європі. Крім того, українська дипломатія веде свої війни перешкоджаючи Росії побудувати додаткову гілку нового газопроводу в обхід України.


Юлія Тимошенко та Володимир Путін

У вас могло виникнути питання: чому я вперше за рік говорю фактично не про війну. І я готовий відповісти.

По-перше, я переконаний, що газові війни і наші поразки на них призвели до зубожіння населення, послаблення держави, недофінансування армії та в решті решт – війни.

По-друге, я переконаний, що поки через Україну іде значна частина російського газу до Європи – це буде стримувати наших сусідів від повномасштабної війни і спонукати Європу до санкційного тиску. Адже, якщо нас припруть до стіни і не лишать іншого вибору, ми завжди зможемо на прощання перекрити або пошкодити трубу, нанісши страшної шкоди економікам з обох боків.

Ну і по-третє, – це історія про протистояння двох парадигм. Старої, де чиновники з низькими зарплатами і великими корупційними спроможностями крадуть мільярди в України, і нової, де чиновники з ринковими зарплатами рівня топ-менеджерів провідних компаній ці мільярди повертають назад.

Читайте также: Як бої за Дебальцеве призвели до масштабного входу російських підрозділів на Донбас

Звісно, що другий підхід працює далеко не завжди і прикладів тому достатньо: від пана Балчуна до керівництва НАЗК. Але перша парадигма завжди і гарантовано призводить до корупції, втрати суверенітету і війни. І єдиний шанс для нас вигребтись з економічного і політичного дна – це подорослішати і перестати вірити у те що безкоштовний сир буває десь, крім мишоловок, почати платити чиновникам, підпис яких коштує сотні мільйонів, ринкові зарплати, ставитись до них, як до найманих менеджерів. І нарешті зрозуміти, наскільки дорого коштували нам дешеві обіцянки популістів.