Єдина доросла позиція – змиритися, що ніхто нас не врятує

Ніякого старшого брата немає. Ні в США, ні в Європі. Там є держави, еліти, бюрократії, вибори, лобісти, свої кризи, свої страхи, свої інтереси і своя внутрішня гризня. У цій конструкції Україна для них елемент, звісно, важливий, але це все одно зовнішній сюжет, а не центр всесвіту. Усюди криза, і вона є наслідком тих політик, які впроваджувалися з різних вище перелічених міркувань. Про це пише Тарас Котов.

Читайте також Ухвалити не означає запровадити: чому закони в Україні не працюють

Чому нам не варто копіювати чужий досвід?

Я не кажу, що в нас має бути сільський шаманізм про "особливий шлях", самодостатню геніальність на порожньому місці і тезу, що всі західні ідеї, інститути й практики хибні лише тому, що вони західні. Це якраз інфантильна реакція ображеного провінціала, який, розчарувавшись у кумирі, вирішив оголосити, що книжка, наука й електрика теж не потрібні.

Ізраїль не копіював Пентагон, не дуже й було що копіювати на той момент. Ізраїль створив систему безпеки під свою географію і свої загрози. Сінгапур не став Британією 2.0, він просто взяв британський common law і вбудував у авторитарну модель розвитку, яка дала результат. Естонія не чекала, поки Брюссель скаже, як будувати цифрову державу. Вона взяла і зробила це сама і стала в багатьох речах еталоном. І навіть у них є багато своїх проблем.

І не те щоб ми мали якесь сакральне знання, як його не мали ні Ізраїль, ні Сінгапур, ні Естонія. Ми просто бажаємо вижити. "Добре там, де нас нема" – вже не працює. Всюди є нюанс.

Я прямо кажу, що суверенізм – це не заперечення чужого досвіду. Суверенізм є правом та здатністю обирати для себе найкраще, без релігійного поклоніння і без колоніального наслідування.

Тобто дивитися на досвід західних партнерів треба спокійно й раціонально:

• ось це працює, тоді беремо;

• ось це працює в них, але не злетить у нас без адаптації, то переробляємо;

• ось це нам узагалі не підходить у нинішньому історичному, соціальному та воєнному контексті, а значить відкладаємо без почуття провини і без намагання сподобатися черговому зовнішньому спостерігачеві.

Бо зріла країна відрізняється від незрілої не тим, що вона кричить про національну винятковість. А тим, що вміє вчитися без мавпування, співпрацювати без підпорядкування і запозичувати без втрати волі. Зріла країна, як і зріла людина, просто розуміє, що саме їй треба.

Нам час подорослішати політично

Україні час остаточно вийти з психологічної моделі, в якій десь існує зовнішній дорослий, що або врятує, або оцінить, або сертифікує нашу правильність. Який точно не витирає руки об штору і не тушить беники об язик, бо він дорослий.

Ніхто нас не сертифікує. Ніхто за нас не побудує робочі інститути під наш контекст. Ніхто не проживе за нас цю війну, цю трансформацію і цей історичний іспит.

Тому український суверенізм – це концепція не про істерики і не про хуторянство. Це політичне дорослішання.

Розумний українець не каже: "Все західне погане". Але і не каже, що Захід має придумати нам майбутнє.

Розумний (звичайний) українець каже просту річ: "Ми беремо найкраще, розуміємо ціну кожного рішення, враховуємо український контекст, і будуємо свою державу як суб'єкт, а не як вічного молодшого партнера на випробувальному терміні".

Тому ми десь між "народ, якого правди воля ніким звойована ще не була" й "і свого научайтеся, і чужого не цурайтесь".