Людина, засуджена за організацію вбивства журналістки, знову опинилася на волі. І в цьому епізоді вся історія справи Політковської. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Росія спромоглася знайти вбивць. Змогла знайти організаторів. Змогла посадити їх у в'язницю. Але за 15 років розслідування так і не назвала тих, хто замовив убивство.
Чому? Щоб зрозуміти це, потрібно повернутися до самої Ганни Політковської та подивитися, що саме вона розслідувала.
Чому Політковська була небезпечною для Кремля?
Політковська була небезпечною для системи не просто тому, що критикувала Володимира Путіна: таких критиків якраз було багато.
Вона була небезпечна тому, що перетворювала державну брехню на конкретні факти: знаходила людей, яких катували силовики, розслідувала зникнення, називала імена та показувала, як влаштоване насильство держави.
Офіційна пропаганда називала Другу чеченську війну успішною боротьбою з терористами. Політковська ж писала правду про масові вбивства мирних жителів, викрадення та тортури. Найяскравішим прикладом стала "справа Кадета".
Нагадаю: 2001 року міліціонер із Сибіру Сергій Лапін, позивний "Кадет", жорстоко катував у Грозному місцевого жителя Зелімхана Мурдалова, який після цього зник безвісти. Саме завдяки статтям та тиску Політковської міліціонер отримав реальний тюремний термін. І це стало небезпечним прецедентом. Політковська показала, що за злочин під час війни можна притягнути до відповідальності не абстрактного "бойовика", а співробітника органів – доблесної російської міліції.
Пізніше Кремль передав владу в Чечні місцевим лояльним силам, родині Кадирових. Рамзана Кадирова Політковська жорстко критикувала, відкрито називаючи його оточення злочинцями. Кадиров у відповідь називав її своїм ворогом. А вона не боялася і продовжувала показувати, що мир у Чечні – це ілюзія, побудована на насильстві.
Але не Чечнею єдиною: вже 2003 року вона провела розслідування про захоплення заручників у московському театральному центрі на Дубровці. Саме Політковська з'ясувала, що серед терористів був Ханпаш Теркібаєв – людина, яку пов'язували із російськими спецслужбами. За даними її розслідування, він зміг спокійно піти з будівлі до початку газової атаки та штурму.
Якщо ця інформація була правдивою, виникало питання, яке для російської влади було набагато небезпечнішим, ніж сам теракт: що спецслужби знали про напад, який готувався, і чому не змогли або не захотіли запобігти загибелі людей?
Пізніше Теркібаєв загинув в автомобільній аварії. Відповісти на ці запитання він уже не зміг.
Політковська продовжувала ставити незручні питання і про самого Володимира Путіна. У своїй книзі "Путінська Росія" та численних статтях вона критикувала президента особисто. Вона писала про те, як влада використовує страх, пропаганду та насильство для утримання контролю над суспільством.
Після її смерті Путін сам вимовив фразу, яка стала одним із найцинічніших епізодів цієї історії: вбивство Політковської, за його словами, завдало владі більше шкоди, ніж її статті.
Ціла система стеження навколо однієї людини
Але якщо її статті були настільки незначними, то чому ж довкола журналістки роками працювала ціла система спостереження?
7 жовтня 2006 року Ганну Політковську застрелили в під'їзді її власного будинку в Москві. Це сталося у день народження Володимира Путіна. Але важливіше за саму дату інше: вбивці мали знати, де перебуває Політковська. І вони це знали.
За журналісткою стежили працівники міліції у свій робочий час. Ними керував підполковник МВС Дмитро Павлюченков. За 100 доларів на день на людину міліціонери з'ясовували, де вона живе та якими маршрутами ходить. Цю інформацію передавали вбивцям із чеченського угруповання.
З боку ФСБ у справі фігурував підполковник Павло Рягузов. Його пов'язували з допомогою у переховуванні Рустама Махмудова – одного з безпосередніх виконавців убивства, який уже перебував у розшуку за інші злочини.
Тобто питання слідства з самого початку мало звучати ширше: хто натиснув на курок – і хто зробив так, щоб убивці знали, де шукати Політковську?
Замовника так і не встановили
Виконавців знайшли. Організаторів знайшли. Але далі ланцюжок раптово закінчився. Російська держава зробила дивну річ: вона розслідувала вбивство досить добре, щоб посадити виконавців та організаторів, але недостатньо добре, щоб встановити замовника.
Сім'я та колеги Ганни Політковської вважають, що 15 років слідства були потрібні не для пошуку правди, а щоб приховати справжніх замовників. Влада хотіла посадити лише виконавців, щоб заспокоїти суспільство. При цьому слідство мало всі можливості, які дозволяли розслідувати справу глибше.
ФСБ прослуховувала телефон організатора Гайтукаєва, коли той готував убивство із СІЗО. Але коли слідчі попросили ці записи, у ФСБ відповіли, що знищили їх через непотрібність. Записи розмов у день вбивства також зникли.
Силовики тиснули на свідків, щоб не давали свідчень проти міліціонера Павлюченкова. А замість того, щоб шукати замовників серед чиновників чи силовиків, Слідчий комітет почав просувати версію про причетність противників Путіна, які живуть за кордоном, – Бориса Березовського та Ахмеда Закаєва. Щоб підтвердити цю версію, слідство використало свідчення Павлюченкова, хоча переконливих доказів причетності Березовського не було представлено.
Виходила зручна конструкція: виконавці є, організатори є, та що там – є навіть версія про замовника. Немає лише доказів того, хто справді стояв за вбивством.
Особливо важливим є висновок Європейського суду з прав людини
2018 року Європейський суд з прав людини визнав, що Росія розслідувала справу з грубими порушеннями. Суд зазначив, що російська влада не вжила необхідних заходів для встановлення того, хто замовив вбивство Політковської. Йшлося вже не про те, що російські слідчі "не впоралися", а про те, чому держава, маючи можливості для розслідування, не зробила все необхідне, щоб знайти замовника.
Роками слідство чіплялося за одну версію – про Березовського – і водночас не спромоглося пояснити, куди зникли важливі матеріали та чому розслідування так і не дійшло до замовників.
Не одне нерозслідуване вбивство
Виходить феномен. Якщо російська держава справді хотіла знайти винних, чому розслідування зупинилося саме там, де починалося питання про можливий зв'язок злочину з представниками влади?
І Політковська була далеко не єдиною людиною, чиє вбивство залишило по собі це питання. Колишнього співробітника ФСБ Олександра Литвиненка отруїли в Лондоні. Правозахисницю Наталію Естемірову було вбито в Чечні. Опозиційного політика Бориса Нємцова було застрелено в Москві.
У всіх цих справах залишалися питання про тих, хто стояв за виконавцями.
Саме безкарність створює такий рівень насильства. Як зазначав головний редактор "Нової газети" Дмитро Муратов, якщо держава не карає тих, хто вбиває її супротивників, вона фактично дозволяє нове насильство.
Помилування вбивці
А ось тепер повертаємося до Хаджикурбанова: родина Політковської дізналася про його помилування із новин. Діти журналістки назвали це жахливим знущанням над правосуддям та пам'яттю їхньої матері. Вони заявили, що держава дає людям величезні терміни просто за їхні переконання, але милує справжніх убивць, якщо вони готові йти на фронт.
2006 року держава не відповіла на просте запитання: "Хто замовив убивство Ганни Політковської?" У 2018 році ЄСПЛ нагадав Росії, що розслідування не встановило замовника. А 2023 року Кремль сам показав, наскільки мало для нього означає вирок людині, засудженій за організацію цього вбивства. Його просто звільнили.
Вбивство Ганни Політковської – це не просто нерозкритий злочин. Його розкрили "зручно". Зручно для влади та силовиків: адже виконавець відомий, які можуть бути питання? Найвитонченіша брехня – це напівправда.
Політковська загинула 7 жовтня – у день народження Володимира Путіна. Але, можливо, символічним подарунком російської влади стала не її смерть, а те, що через роки система довела: людина, яка брала участь у її вбивстві, може знову стати вільною, якщо виявиться досить корисною державі.
Так закінчилося життя Ганни Політковської – але не її історія.