Україну знову змушують складати іспит з власної історії

Цього разу такий ультиматум знову прозвучав із Польщі. Віцепрем'єр і міністр оборони Владислав Косиняк-Камиш заявив: якщо Україна продовжить вшановувати Степана Бандеру, Романа Шухевича, ОУН та УПА, Польща не погодиться на вступ України до Європейського Союзу. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Україна не отримає МіГи від Польщі: що могло піти не так з угодою

Україну змушують переглянути історичну політику

Формально це подається як турбота про європейські цінності, історичну правду і пам'ять про жертв. Насправді ж дедалі більше схоже на політичний шантаж. Бо історична пам'ять не може працювати в режимі: або ви відмовляєтеся від своїх героїв, або ми блокуємо ваше майбутнє.

Україна не вперше чує такі закиди. Нам кажуть: "З Бандерою вам не місце в Європі". І тут хочеться спитати: може, ми нарешті повідомимо, що Бандера давно помер? Бо таке враження, що його досі шукають то росіяни, то окремі польські політики, ніби саме він сьогодні стоїть на українсько-польському кордоні й ухвалює рішення щодо євроінтеграції.

При цьому варто нагадати: сам Бандера сидів у німецькому концтаборі. Просто до слова. Бо коли історію починають використовувати як кийок, вона дуже швидко перестає бути історією і перетворюється на інструмент політичного тиску.

Україна не заперечує складних сторінок минулого. Україна не відмовляється від діалогу. Навпаки – саме Україна за останні роки зробила кроки, які ще донедавна здавалися майже неможливими. Київ погодився на ексгумації, спільні дослідження, роботу істориків і пошукових груп. Процес пішов на паритетних умовах: польська сторона отримала можливість працювати на території України, українська – досліджувати поховання українців у Польщі.

Тобто те, що роками називали головною технічною вимогою, Україна виконала. Але щойно один бар'єр знято, з'являється інший: тепер уже йдеться не лише про поховання, не лише про пам'ять жертв, а про вимогу переглянути саму українську історичну політику.

І тут важливо провести межу. Пам'ять про загиблих – це одне. Політичний ультиматум державі, яка веде війну за виживання, – зовсім інше.

Коли Польща говорить про біль Волині, Україна має це чути. І чує. Але історія не складається тільки з одного болю. У ній є й інші сторінки: Холмщина, Підляшшя, Люблінщина, каральні акції проти українського цивільного населення, дії підрозділів Armia Krajowa. Якщо ми відкриваємо підручник минулого, то відкриваймо його чесно з обох боків, а не лише на тій сторінці, яка сьогодні вигідна одному політику.

Бо дуже небезпечно, коли історична пам'ять стає частиною передвиборчої риторики. Косиняк-Камиш не вперше говорить на цю тему. І що ближче політична конкуренція в Польщі, то активніше частина політиків намагається перехопити праву риторику, показати себе "захисниками польських інтересів" і водночас поставити Україну в позицію вічного боржника.

Але Україна не є боржником у власній історії.

Ми пам'ятаємо формулу Кучми і Квасневського: "Прощаємо і просимо прощення". Це був непростий, але сильний компроміс. Він не скасовував трагедій. Не замовчував злочинів. Але дозволяв двом народам рухатися вперед, не перетворюючи могили на політичні барикади.

Сьогодні цю формулу фактично намагаються демонтувати. І роблять це в момент, коли Україна щодня захищається від Росії – держави, яка не дискутує з нами про історію, а просто намагається стерти нас із мапи.

Зауважте Більшість поляків проти вступу України в ЄС: результати нового опитування

Цинізм польських політиків переходить межі

Саме тому особливо цинічно виглядає ще одна заява польського міністра оборони: Польща не передаватиме Україні винищувачі МіГ-29, бо Київ нібито не поділився технологіями виробництва дронів. Формула проста: МіГи в обмін на дрони.

Але це вже не про історію. Це про технології. І про бажання отримати доступ до українського воєнного ноу-хау, створеного в умовах реальної війни.

Україна навчилася робити дрони не тому, що мала зайві гроші й час. А тому, що інакше ми б не вижили. Наші технології народжувалися під ракетами, під атаками "Шахедів", на фронті, де рішення потрібно ухвалювати не за роки, а за дні. І тепер, коли ці рішення стали ефективними, хтось хоче отримати до них доступ в обмін на стару радянську техніку.

Так, Польща має право хотіти співпраці. Але співпраця – це не ультиматум. Данська модель показала, як це може працювати: спільні виробництва, інвестиції, партнерство, зрозумілі правила. Якщо ви хочете технології – приходьте як партнери. Не як ті, хто одночасно просить доступ до українських розробок і погрожує заблокувати Україні шлях до ЄС.

Бо інакше виходить дивна логіка: Європейський Союз – це не правила, реформи й стандарти, а перелік "хотілок" кожної окремої країни. Сьогодні комусь не подобається український пантеон героїв. Завтра хтось вимагатиме змінити Конституцію. Післязавтра – перейменувати країну. А ще через день – вибачитися за саме існування української історії.

Абсурд? Так. Але вимога змінити минуле теж абсурдна. Минуле вже було. Його можна досліджувати, осмислювати, визнавати трагедії, відкривати архіви, шукати поховання, говорити з болем і повагою. Але його не можна переписати під політичний дедлайн.

Нам потрібне партнерство, а не "братні народи"

Окремо болить те, як за останній час змінилося ставлення до українців у самій Польщі. Там досі живуть сотні тисяч наших людей – переважно жінки й діти, які втекли від війни. І коли антиукраїнська риторика звучить не з маргінальних середовищ, а від високопосадовців, це неминуче впливає на атмосферу в суспільстві.

Ми не прагнемо сварки з Польщею. Це важливо сказати прямо. Польща була і залишається важливою країною для України. Поляки допомагали українцям у найстрашніші місяці повномасштабної війни. Польські добровольці воюють і гинуть за Україну. Польське суспільство зробило багато такого, що не можна перекреслити жодною заявою одного політика.

Але саме тому зараз і треба говорити чесно.

Дружба – це не коли одна сторона весь час мовчить, щоб не зіпсувати відносини. Партнерство – це не коли одна держава шантажує іншу її майбутнім. Добросусідство – це не коли історію використовують як пропускний пункт: визнаєте нашу версію – проходьте, не визнаєте – повертайтеся назад.

Україна сьогодні воює не лише за території. Вона воює за право бути собою. За право мати свою пам'ять, своїх героїв, свої трагедії, свої помилки і свої перемоги. За право говорити про минуле не мовою чужих ультиматумів, а мовою власної зрілої держави.

Нам не потрібні "братні народи". Ми вже добре знаємо, чим закінчуються історії про братерство, коли один брат приходить з танками. Нам потрібні нормальні сусідські відносини. Чесні, рівні, без зверхності й без шантажу.

Україна готова говорити про складне минуле. Але не готова відмовлятися від себе заради чужої політичної кампанії.

І це, мабуть, головне, що варто почути у Варшаві: ми не просимо дозволу на власну історію. Ми просимо поваги до країни, яка зараз захищає не лише себе, а й ту саму Європу, двері до якої нам іноді намагаються зачинити зсередини.