Останніми роками найшвидші люди планети представляють чи то Ямайку, чи то США. Та були часи, коли увесь світ захоплювався вибуховою швидкістю українця. І не шкодував дифірамбів, аби хоч якось описати його неймовірну, вибухову швидкість. Валерій Борзов - найшвидший український спринтер усіх часів.
Провідне французьке видання "Екіп" так охарактеризувало біг Борзова. "Це - перемога великого інтелекту. Він осмислює біг, він уміє впродовж 10 секунд так керувати швидкістю, що здатен за цей час кілька разів міняти свою тактику. Борзов відкрив у спринті нову епоху".
Це була дійсно нова ера. Власним успіхом Валерій може завдячувати як вродженому таланту, так власній працьовитості, і навіть математиці! Над його бігом працював цілий колектив учених у Києві, Москві, Ленінграді, Омську. Вони розраховували кут відштовхування ноги, градус нахилу тіла на старті. Борзов же втілював працю науковців у життя.
У 72-му, на момент Олімпіади в Мюнхені, йому ще не виповнилося й 23. Киянин приїхав на головний старт чотириріччя в статусі чинного чемпіона Європи. До його персони, навіть на тренуваннях, була прикута неймовірна увага. Всі розуміли - саме Борзов є головною спринтерською надією Радянського Союзу. Саме він повинен похитнути американську гегемонію в класичній легкоатлетичній дисципліні.
"Я перестаю чути шум і крики стадіону. З поля зору зникають трибуни, судді, суперники. Немов шорами закриваються сусідні доріжки, і для мене існує лише одна - моя. А в її кінці ще невидима звідусіль лінія фінішу. Там я повинен бути першим. У цей момент звучить команда: "На старт!".
Це спогади самого спортсмена із автобіографічної книги: "Десять секунд - усе життя". А ось, також звідтіля, про мюнхенську стометрівку: "На шістдесятому метрі я відчув, що суперники відстають. А, підбігаючи до фінішних кліток, пам'ятаю, навіть здивувався: невже виграти олімпійський фінал так легко і просто? Це радісне здивування виразилося в абсолютно непритаманному мені жесті - я підняв обидві руки вверх і саме так перетнув фінішну лінію".
Того ж вечора тренер підійшов до Борзова. "Валеро, є прохання. Потрібно побігти 200 метрів. Нехай не медаль, але бодай залікові очки нам потрібні". Ще через 4 дні киянин уже тріумфально долав фінал на в два рази довшій дистанції. І знову він випустив опонента вперед, а потім, ніби на перемикачі змінивши швидкість, залишив усіх далеко позаду. Цього разу атлет уже не мимоволі піднімав руки догори. Він робив це навмисне.
Цей тріумфальний жест увійшов в історію легкої атлетики. Саме з ним Борзов став першим білим легкоатлетом, якому вдалося стати олімпійським чемпіоном на 100- та 200-метрівці водночас.
Авторитетний у минулому атлет у 91-му став першим міністром спорту незалежної України. Свого часу був депутатом, працював у Міжнародному олімпійському комітеті. Досі очолює Національну федерацію легкої атлетики.
Однак не кожен, хто побачить цього поважного пана, збагне - перед ним найшвидший українець в історії. Адже національні рекорди, поставлені Борзовим майже 40 років тому, в олімпійському Мюнхені, не побиті ще й досі. 10,07 на стометрівці і 20 секунд рівно на 200 метрах.