Ми часто чуємо, що Україна бореться за свою незалежність. Цей вислів, без сумніву, є правдивим, однак за ним стоять героїчні вчинки сотень тисяч військовослужбовців, рятувальників, волонтерів, інженерів – усіх тих, хто дає відсіч ворогу чи зміцнює нацбезпеку держави. За кожною операцією стратегічного чи тактичного характеру криються подвиги звичайних людей, вчорашніх вчителів, спортсменів, ковалів. Ніхто з них не був народжений для війни, однак їм довелося взяти до рук зброю й загартуватися у пекельному вогні битви.

Більшість воїнів, що за часи АТО/ООС пройшли через бої у Слов'янську, Савур-Могилу, ДАП, Світлодарську дугу, а під час повномасштабного вторгнення били окупантів на Київщині, Харківщині, Херсонщині, Запоріжжі та Донеччині з Луганщиною, стали легендами. Багато кого з них, на жаль, немає серед нас. Однак чимало хлопців та дівчат вже понад 10 років без зупину боронять свою Батьківщину. За цей час вони вже забули, що таке мирне життя, перетворилися на "рексів" й зробили військову кар'єру. Наприклад, Богдан Кротевич чи Кирило Верес, чи багато інших, які пройшли весь шлях від рядових добровольців до відомих командирів.

Є й герої, імена та прізвища яких невідомі, оскільки їх робота є здебільшого таємною. Вони вкрай рідко розповідають про операції, в яких брали участь, а також практично не спілкуються з журналістами. Особливо це стосується працівників Головного управління розвідки, чиї місії є суворо засекреченими. Втім, іноді такі захисники хоча б частково розповідають свою історію.

Один із них, багаторазовий чемпіон світу та Європи з військово-спортивного багатоборства та бойового джиу-джитсу, підполковник ГУР МО Андрій Савенко, пройшов безліч гарячих точок у 2014 – 2015 роках під час служби в 79 десантно-штурмовій бригаді, брав участь у бойових виходах у тил ворога у складі загону спецпризначення ГУР, а також зустрічав ворога у перші години повномасштабного вторгнення. Про мотивацію воїна, службу Батьківщині, появу й розвиток FPV-дронів на озброєнні "Острова", а також про реабілітацію ветеранів наша розмова.

Коли Росія напала на Україну, ви були успішним спортсменом, переможцем Кубка світу з джиу-джитсу, достатньо відомим тренером. Проте без вагань все покинули й пішли добровольцем на війну. Як прийняли рішення змінити зал на окопи і як відреагували на це рідні?

Для мене війна почалася фактично ще з часів Революції гідності. Тоді я жив у Миколаєві, і наші спортсмени поїхали до Києва підтримувати український народ у боротьбі проти Януковича та російських сил, що стримували євроінтеграцію. Так от, хлопці відправилися у столицю, а я лишився в рідному місті в якості головного тренера клубу, адже у нас було дуже багато молоді, з якою треба було займатися.


Андрій Савенко відправився на війну одразу після закінчення Євромайдану / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Коли ж Майдан переріс у повноцінний національний спротив, рашисти почали захоплювати Крим, практично всі люди з нашої спільноти прийняли рішення вступати до війська. Хтось пішов до "Азову". Здебільшого це були хлопці футбольні фанати. Я ж відправився до славетної 79-ї аеромобільної (на той момент, – 24 Канал) бригади. 24 березня 2014-го підписав контракт, а через 2 тижні вже поїхав у бік Криму. Тоді ми стояли у Чаплинці й чекали на команду відбивати півострів.

Мали якусь військову підготовку до 14 року?

Строкова служба у 2006-му із трьома настріляними патронами. Вчився вже здебільшого "на ходу". За 14 перших днів служби, ще до відправки на бойові, пройшов програму повітряно-десантної підготовки. Переді мною поставили кулемет, розібрали його, а я зібрав. По великому рахунку, це й було все навчання. Потрапив до розвідувальної роти, найбільш підготовленого підрозділу бригади. Тому мені треба було швидко всьому вчитися та підтягнутися до рівня побратимів. Колектив був дружнім, хлопці підказували, як робити ті чи інші речі, підтримували один одного. Зараз більшості із них вже нема в живих...

Одна з небагатьох бойових бригад. Елітний взвод. Ваша екіпіровка відрізнялася від тієї, що була в інших?

Абсолютно ні. Мені видали каску десь 50-х років, бронежилет вагою 20 кілограмів, і настільки велику форму, що навіть спробувати її вдягти не було сенсу. Камуфляж купив собі одразу сам. Все інше замінював поступово. Тоді в принципі всі купляли собі все самі. Або ж волонтери допомагали. Таким був стан армії.


Андрій Савенко під час служби в 79 бригаді / Фото з особистого архіву захисника

Наказу на захід до Криму Збройні сили тоді так і не отримали. 79 бригаду відправили на Схід. Коли ви вперше зустрілися з ворогом у бою?

Перший бій для мене особисто стався на Савур-Могилі. Все було дуже хаотично: по нас хтось стріляв із посадки, а ми "навалювали" туди. Із місцевими сепаратистами билися чи з росіянами, не знаю. Пам'ятаю, що деякі наші командири трохи розгублено повелися, бо на той момент не мали бойового досвіду.

Коли тримали цей курган, наш підрозділ зазнав перших втрат. Всім хлопцям, вмотивованим, впевненим у собі, стало дуже не прикольно. До цього ми рвалися в бій, бачили, як інші побратими з 79-ки вже били окупантів, але після першої безпосередньої участі у боєзіткненнях до всіх дійшло, що війна не виглядає, як показують у фільмах. Сьогодні ти спілкуєшся з людиною, їси з однієї миски, а завтра її вже нема. Це насправді морально складно. Скільки років і боїв пройшло з того часу, але досі важко розповідати про бойові дії.

Після Савур-Могили вас одразу перекинули на допомогу іншим бригадам до Ізвариного.

Так, мали зайняти висоти, укріпитися, тримати державний кордон. Але ніхто з нас не підозрював, що основний удар завдадуть саме з російського боку. Очікували на наступ бойовиків та росіян з іншої сторони. По нас почали гасити з артилерії та РСЗВ через кордон... Було дуже багато поранених та загиблих. Спочатку нам ще якось скидали припаси авіацією, але згодом гелікоптери не прилітали. Їжа закінчилась дуже швидко.


КПП "Ізварине" під час боїв у 2014 році / Фото "Мілітарний"

Іноді поранених вивозили через територію Росії. Тобто командири зв'язувалися з рашистськими офіцерами, і без залучення генералів чи якихось політиків домовлялися.

Згодом нагорі прийняли рішення прориватися з оточення. Була величезна проблема з евакуацією трьохсотих та тіл загиблих. Я розумів, що це буде лотерея, в який виграє той, хто виживе. Було кілька колон, дуже багато техніки та людей. Росіяни готували засади, аби не випустити хоча б основні наші сили з оточення. Пам'ятаю, як прибули до переправи, а її знищили. Біля неї стояв охоплений вогнем КамАЗ, що в'їхав у бетонну колону шляхопроводу, купа обгорілих тіл поруч... Форсувати водну перешкоду ми не могли, а постійний артилерійський вогонь просто неймовірно ускладнював ситуацію. Довелося розвертати колони та навмання у темряві шукати інші шляхи для відступу.

Проривалися важко, зі складними боями. У нас всередині БТРу було дуже багато людей, і на його броні також купа. Коли вже виїхали у якусь більш безпечну зону, почали роздивлятися, хто де поранений. Тоді я звернув увагу, що всередині бронетранспортера просто хлюпає кров, ніби у басейні.


Про деякі речі складно говорити навіть через багато років / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Що було після оточення?

Ми повернулися до Миколаєва. Нас зустрічали, як героїв. Ніхто не очікував, що буде такий прийом, було вкрай приємно. На мене чекали брат із дружиною, друзі-спортсмени. Так от, пообіймалися, приїхали додому, сідаю за стіл і розумію, що сиджу в бронежилеті. Настільки до нього звик, що навіть забув зняти.


Миколаївці зустрічають десантників 79 бригади після боїв на Сході / Фото Еспресо TV

Майже пів року перебування у таких складних умовах далися всім нелегко. Ми вижили, і це було головним. Однак багато хто з хлопців всерйоз почав задумуватися про звільнення з лав ЗСУ. Чимало людей списалися саме після Ізвариного. Інші ж хотіли хоча б просто перепочити, побути з родинами перед наступними відправками.

Однак через 5 днів нашому підрозділу наказали висуватися в Донецький аеропорт. Потрібна була невеличка група, однак всі сприйняли цю новину вкрай негативно. Командиром у мене був Женя Жуков, "Маршал" (зараз начальник Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, – 24 Канал). Він особисто просив долучитися. Сказав йому, що приїду, як тільки залікую спину, бо мав дві грижі. Річ у тім, що у роті я був кулеметником. Мовляв, спортсмен, тримай РПК. З моєю вагою в 60 кіло, тягати з собою таку зброю було дуже важко.


За кілька місяців служби професійний спортсмен заробив дві грижі / Фото з особистого архіву Андрія Савенка

Словом, пройшов реабілітацію та поїхав до пункту постійної дислокації групи, що розташовувався неподалік від аеропорту. На ППД було негласне правило: тих, хто тільки приїхав після перебування в тилу, тиждень-два не відправляли на бойові. Щоб людина могла звикнути, втягнутися, адаптуватися. Аж тут заходить командир: треба 6 – 7 добровольців на виїзд. Всі затихли. Хтось одразу справи якісь знайшов, хтось прикинувся, що спить. Офіцеру довелося скликати всіх до себе й пояснювати, що завдання важливе, його треба виконати.

Погодилися четверо мобілізованих зі Львова. У той момент ті, хто приходив до армії по повістках, були дуже вмотивованими. Ще пару людей знайшли, а далі вперлися: ніхто не хоче. І от лежу я на другому ярусі, дивлюся на те, як здоровезні хлопці "морозяться", і кажу: "Командир, пиши мене". Так поїхав на позицію. Завдання було заїхати з танкістами в бетонний тунель неподалік від термінала, та дати їм можливість попрацювати, прикрити від ворожої піхоти.

Місцевість відкрита, злітна смуга. Як ми туди домчалися, гадки не маю. Залетіли вниз під дорогу, сидимо в тій "трубі". Якимось дивом проскочили в абсолютній тиші. Тут підходить до мене командир екіпажу й каже, мовляв, холодно, тож треба прогріти двигун танка, – потім він взагалі не заведеться. Сперечався з ним довго. Кажу: "Ти, може, в танку і виживеш, а нас тут поховають. Це ж чутно буде за кілометр, дим з тунелю повалить, насипати будуть зі всіх сторін". Зійшлися на тому, що "мішку" (танк на військовому сленгу, – 24 Канал) все ж заведуть, але ненадовго. Що тоді почалося... Ми залізли під танк і вжималися у землю, як тільки могли. Снаряди залітали практично всередину тунелю, уламки розліталися так, що вижили просто дивом.

Потім у нас ще кілька виїздів на позиції поблизу ДАПу було. Під час одного з них я дуже сильно обморозив собі кінцівки. Настільки, що могли навіть ампутувати. Але обійшлося.

Через марафон – до підрозділу ГУР

Після лютого 2015 активна частина боєзіткнень практично закінчилася. Що ви робили до початку повномасштабки?

На момент вступу до лав ЗСУ, я не знав там жодної людини. Проте у період служби в 79-ці достатньо добре себе зарекомендував. Плюс так сталося, що з 16 років живу один. Коротше, мені практично не було, чого втрачати. То підписувався на все. Мені пропонували піти в "Альфу", але не склалося.

Втім, коли ми ще на початку війни стояли біля Криму, я активно готувався до марафону, бо мав мрію пробігти цю величезну дистанцію. Кожного ранку тренувався. Коли то побачив командир, вирішив відучити. Каже: "Чого ти без зброї бігаєш, де бронежилет, де каска?" Думав, що я припиню. А я навпаки втягнувся: брав замість кулемета автомат, вдягав бронік і бігав безперестанку.

Так сталося, що під час стояння на Чаплинці у нас вийшла з ладу деяка техніка, яку потрібно було відправити до частини. Відпросився у командира, застрибнув всередину, приїхав до Миколаєва. Там вже купив кросівки й бігом на потяг до Києва. І от я вже на марафоні. Після бігу зі зброєю та спорядженням ноги неслися попереду мене – подолав 42 кілометри та 195 метрів за 4 години. І якраз під час забігу познайомився з людиною, яка у 2015-му запропонувала мені перейди на службу в ГУР МО.

Так, після 79-ки, я потрапив до одного з підрозділів спеціального призначення ГУР. Там служили елітні фахівці. Як мене ганяли під час навчань! Підготовка у десантних військах і на "Острові" – це як небо і земля. Стрілецькі курси, полігони, робота в групі, водолазні, парашутні навчання. Я постійно був на якихось курсах місяці з 4. За цей час неймовірно виріс як боєць.


Бійців найчастіше видають очі та руки / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Які місії виконували?

Переважно працювали в тилу ворога. Детальніше розповідати багато про що не можу. Але було небезпечно та вкрай цікаво. Пам'ятаю, колись приїхали до наших хлопців на "нуль", звідки мали виходити за лінію фронту. 2015 рік, ми всі в "Карінтії" (фірма-виробник дуже дорогого тактичного одягу та спорядження, – 24 Канал), з коліматорами, приладами безшумної стрільби. Якийсь хлопець-військовий питає: "Пацани, а ви звідки?". Ми напряму сказати не можемо, то відповідаємо, мовляв, із такої-то бригади. Він ще раз дивиться, а над нами тільки супутник не літає: "Ну ви хоч так жорстко не обманюйте". Так і служив практично до повномасштабки.

Чи перед великим вторгненням Росії було у вас розуміння, що це невідворотно станеться? Як до цього готувалися?

Зізнаюся чесно, я взагалі не вірив у те, що Москва наважиться на розв'язання настільки великого конфлікту. Думав, спробують десь на Донбасі просунутися.

Але за три тижні до вторгнення про наміри ворога мені розказав Денис Кіреєв (неофіційний член першої делегації з переговорів України з Росією. Штатний співробітник ГУР МО, – 24 Канал). Він допомагав мені в організації турніру з рукопашного бою пам'яті спецпризначенця Головного управління розвідки. Я приїхав в офіс до Дениса Борисовича, а він із деталями розповів, що задумали росіяни. Сказав відправити родину за кордон. Відповів йому, що моя дружина теж військова, тому їхати не будемо. Такою була наша остання розмова. На початку великої війни я бився з ворогом, а Кірєєва у березні 2022-го вбили.

Загалом у нас була певна підготовка до повномастабки. У підрозділі створили бойові групи, куди увійшли досвідчені офіцери. Частина побратимів поїхала в бік Маріуполя для організації груп спротиву серед цивільних, деяких відправили на інші ділянки. Я був на Чернігівщині, за 3 кілометри від кордону.

Яким було завдання групи?

Перетворювати тили ворога на пекло у разі вторгнення. Приїхали ми у задану точку ввечері 22 лютого, а вже зранку поперли рашисти. Ми бачили, як вони їдуть колонами. Ловили момент, робили засідки, знищували. Підривали мости, переправи. Робили все, щоб вони не могли швидко просуватися й почуватися у безпеці на нашій землі.

Взаємодіяли з іншими родами військ, поліцейськими, прикордонниками?

У перші дні в прикордонні коївся неймовірний хаос. Десь росіян зустрічали озброєні цивільні, десь спецпризначенці, прикордонники, військові різних бригад. Подекуди було важко зрозуміти, де працюють наші, де – вороги. Взаємодія була вкрай важка. У нас були плани щодо того, з якими групами маємо зустрічатися, ким керувати, проте казати про якусь злагодженість між "організмами" не доводилося.

Доводилося брати у полон? Чи вам попадалися не рядові окупанти?

Ще з часів АТО/ООС. До повномасштабки здебільшого брали місцевих бойовиків-колаборантів, однак полювали й за російськими офіцерами. Тут деталей розповісти не можу, адже це були спецоперації. Розкажу, як у 2014-му до нас "у полон" попали троє неповнолітніх. Ми стояли на висоті, а рашисти відправили підлітків розвідати, що у нас і як. Зробити вигляд, що загубилися, відстежити, скільки нас, чи пильно стежимо за своєю безпекою.

Поспілкувалися з цими юними навідниками, подивилися у їх телефони, впевнилися, що це точно не випадкові цивільні, а саме рашистські агенти. Що робити? Відпустити не можемо, бо для всіх нас це закінчиться трагедією. Однак працювати на цій точці нам залишалося зовсім трохи, після чого планували відходити. Вирішили притримати та звільнити після нашого виходу. Проте чи то росіяни, чи то бойовики почали лупити по нас з артилерії. Ці хлопці, які мали навести на нас ворожі снаряди, ховалися у бліндажі за спинами моїх солдатів, у самісінькому кінці бліндажа. Закінчується обстріл, наші всі цілі й неушкоджені, а з цих "полонених" двоє двохсотих. Маленькі уламки у серце та голову… Допомогти нічим не могли. Ось так Росія їх використала та вбила.

Пілот дрона за кілька хвилин зробив те, що мені не вдалося за 10 років війни

Ваша група брала участь у звільненні Київської області?

Так, робота на Чернігівщині не була дуже довгою, але під час неї я отримав легке поранення й був вимушений пролежати у госпіталі. Тож поки хлопці билися у столичному регіоні, мені довелося відновлюватися. Лише двічі втік, щоб трохи повоювати та повивозити цивільних в Ірпені та Бучі, але пацієнт я непоганий – постійно ж повертався.


Після боїв за Ірпінь / Фото з особистого архіву Андрія Савенка

Під час лікування зі мною сталася подія, що докорінно змінила напрямок подальших дій.

Як зараз пам'ятаю, стоїмо з хлопцями на курилці, а хтось розповідає про підрозділ, який за допомогою безпілотників за місяць знищив 28 одиниць ворожої техніки. Мене це так зачепило. Кажу, що це нереально, мовляв, я 10 років воюю, а таких показників ні в кого не бачив.

Почав шукати, що це за вояки такі ефективні. Виявляється, наші, з управління розвідки. Річ у тому, що у нашому загоні була група пілотів БпЛА, але ми до них ставилися з усмішкою. Підколювали постійно, мовляв, що ви тут у ноутбуках сидите.

Стало дуже цікаво, що ж вони такого роблять, тож десь на початку квітня 2022 разом із моїм кумом Героєм України напросилися поїхати з ними. Перший виїзд був безрезультатним через нельотну погоду, на другому заважав РЕБ. І от приїжджаємо втретє на точку, хлопці розгортають апаратуру, починають летіти. Дивлюся, а в них зброя в машинах. Нервую, кричу на них, а вони очима кліпають, питають, нащо їм тут автомати. Майже тоді оскаженів, але перепитав, яка відстань до ворога. Почувши, що кілометрів п'ять, розслабився. Звик, що від мене до росіян іноді кілька метрів, а тут така далечінь.

Продовжив спостерігати за роботою операторів. Бачу, дрон підлітає до БТРа, скидає боєприпас. Вибух! Рухається до наступного, те саме. Стою в шоці. Оцей хлопчина за кілька хвилин зробив те, чого мені не вдалося за 10 років війни. Не спав тоді майже добу, настільки був шокований. Все думав, як можна масштабувати застосування БПЛА. Тоді поставив собі за ціль створити виробництво, впровадити роботу з безпілотниками в усі підрозділи.

А як прийшли до FPV?

Пробував і крила, і гексакоптери. Але зрозумів, що охопити все не вийде і краще визначитись із дистанцією та напрямком, сконцентруватися на максимально цікавому й ефективному. Десь у квітні поїхав на одну з виставок на Заході України. Там вперше побачив FPV. Не роздивився, що за цим майбутнє, але цивільний фахівець підказав, що можна якось чіпляти туди боєприпаси. Вирішили з колегами спробувати. Спочатку просто кріпили до дрона пляшку з водою, тренувалися. Поступово збільшували відстань польоту та навантаження. Дійшли до 5 кілометрів, і вже у червні виконували бойові завдання.


Андрій Савенко під час однієї з операцій / Фото з особистого архіву підполковника ГУР МО

На той момент безпілотники з керуванням від першого лиця були настільки новаторськими, що в них не вірили навіть імениті фахівці та волонтери. Пам'ятаю, як прийшов до одного відомого волонтера з дроном, сказав йому, що потрібно робити саме це, а він мені відмовив, бо не вбачав перспективи. Скиди вже всі оцінили, розвідувальні "Мавіки" також, проте FPV здавалися тупиковою гілкою.

Фактично я став керівником цілого напрямку FPV в одному з наших департаментів. Лобіював поширення використання цих дронів, розробляв їх, а також навчав багатьох наших фахівців із різних підрозділів та структур. Допомагали в цьому цивільні оператори БпЛА, які професійно літали ще до повномасштабки. Із хлопцями розробили цілий курс, який адаптували під використання безпілотників у бойових умовах.


Андрій Савенко навчав безпілотній справі багатьох відомих пілотів / Фото з особистого архіву полковника

Оскільки військові та волонтери на початку не сильно підтримували ідею використання безпілотників із керуванням від першого лиця, доводилося спиратися на людей, в яких було розуміння можливостей.

Вже зараз ситуація дещо інша, оскільки у війську є безліч дуже досвідчених і розробників, і пілотів. Для обміну думками, переймання досвіду та реабілітації ветеранів ми створили Федерацію військово-технологічного спорту України з перегонів БпЛА. Це дуже крута історія, оскільки пілоти, яким, може бути не так цікаво проходити відновлення за допомогою футболу чи боротьби, мають можливість позмагатися в інший спосіб. Проводимо такі перегони у різних точках країни й ніколи їх не афішуємо, щоб уникнути небезпеки від ворога.

Крім служби ви ще й активно займаєтеся громадською діяльністю, проводите турніри пам'яті загиблих побратимів. Як до цього прийшли?

Я завжди був тісно пов'язаний зі спортом. Почав займатися ще у 6 років. Досяг усіх можливих звань і нагород, які тільки існують у нашій країні, як спортсмен, тренер та організатор змагань. Був і чемпіоном світу з військово-спортивного багатоборства, і переможцем кубка світу з combat Ju-Jutsu, став заслуженим тренером України, заслуженим працівником фізичної культури та спорту. Зрозуміло, є заслуженим майстром спорту.

Тож постійно проводив турніри ще до війни. Тому у 2014 році, коли втратив вже багатьох своїх друзів, помітив таку тенденцію. На поховання бойового побратима приїжджає вся частина. На 40 днів чи рік збирається значно менше людей… Зрозумів, що полеглих воїнів через деякий час починають просто забувати. Тоді й виникла ідея проводити турніри пам'яті, щоб героїв пам'ятали та згадували. А ще додатково виховувати молоде покоління.

Ми не просто залишаємо згадку про людину в назві заходу, а розповідаємо про неї. Робимо фотографії, слайди, показуємо нагороди. Намагаємося пояснити, чому герой обрав шлях військового, встав на захист Батьківщини. Наприклад, Валерій Чибінєєв. Він вчився в інтернаті, жив без батьків. У дитинстві він написав чи то записку, чи то твір про те, що мріє стати військовим. Розповідати дітям про це означає закарбовувати у їх серцях спогади про героїчні вчинки наших воїнів.


Фото з чемпіонату з багатоборства, присвяченого пам'яті розвідника Валерія Чибінєєва / Фото ГУР МО

Ба більше, у мене є медалі, які я завоював ще у 13 років. Так само зберігатимуться вони й в інших спортсменів. Якщо в дитини стоятиме кубок із прізвищем, скажімо, Максима Шаповала, вона і сама буде знати, хто це, і ще й своїм нащадкам про нього розкаже.

Що ж стосується фінансування, то здебільшого обходжуся своїми грошима. Оскільки я офіцер, заробляю непогано. І дружина теж служить. Можемо собі дозволити за пів року зібрати на проведення турніру.

Втім, такими "класичними" спортивними заходами не обмежуюсь. Із початком повномасштабного вторгнення дуже швидко зросла кількість хлопців, які отримали поранення й потребують реабілітації. Не дарма кажуть, що якщо раніше військовому потрібно було пристосовуватись до цивільного життя, то зараз вже всі недотичні до служби мають підлаштовуватись під солдатів, які повертаються з такої важкої війни. ПТСР є практично у всіх хлопців та дівчат, що брали участь у бойових діях. Крім того, в Україні величезна кількість людей з інвалідністю.

Як ветеран я ніколи не відчував якоїсь суттєвої підтримки держави в напрямку реабілітації. Проте чітко розумію, що саме потрібно і мені, і побратимам із посестрами. Тож ми з колегами створили напрямок адаптивного спорту для ветеранів на базі Федерації рукопашного бою. Брав участь у відновленні знищеного росіянами спортзалу в Миколаєві. Тепер там займаються як військові, так і ті, хто повернувся до цивільного життя. Ми регламентували правила для тих, хто отримав важкі поранення чи травми.

Чим відрізняються звичайні змагання з рукопашного бою від турнірів для людей з інвалідністю?

Для всіх, хто колись брав участь у війні, спорт – це дуже важливо. Він допомагає забутися, розгрузитися психологічно. Звичайний рукопашний бій містить у собі велику кількість ударної та борцівської технік. Ми обрали саме прикладну техніку, оскільки вона найбільше підходить для ветеранів. Наприклад, на змаганнях один боєць витягує квиток із переліком прийомів, які має виконати на асистентові. Але при цьому йому ще треба захиститися. За кожну вдалу дію суддя додає бали. Приймати участь у цьому можуть навіть наші захисники без рук чи ніг. Я особисто бачив, як до нас завітав хлопець без двох нижніх кінцівок. І він боровся! Тренер підібрав для нього вправи, розробив прийоми, які дійсно можна застосовувати. Після зайняття у нього горіли очі!

Від тренувань та змагань хлопці й дівчата не лише отримують задоволення, а й черпають сили жити далі. Спілкуються з тими, хто точно зрозуміє всі проблеми. Допомагають один одному.

Хто тренує ветеранів? Адже ці люди мусять і вміти знаходити підхід до всіх, і мати відповідні знання для роботи з пораненими.

Візьмемо до прикладу Миколаїв. Нещодавно там відкрили ветеранський простір "Veteran Development Centre – Центр ветеранського розвитку". Його координатором є колишній військовий Олег Шевченко. Це мій тренер, який вже під час повномасштабної війни, не маючи ніякого досвіду, пішов у військо. Списався за станом здоров'я й повернувся до своєї основної діяльності. Хто, як не він, повинен працювати з ветеранами, адже розуміє всі проблеми. Так, в принципі, й всюди. Свій до свого по своє.


"Veteran Development Centre – Центр ветеранського розвитку" – місце, де раді і ветеранам, і їх дітям / Скриншот з відео Миколаївської ОДА

При цьому принцип будь-якої федерації полягає в тому, що вона набуває ваги завдяки обласним осередкам. Всюди є активні люди, місця, де можна провести змагання. Для розвитку ветеранського руху потрібні лише гроші та, бажано, підтримка з боку посадовців. Чи щоб хоч не заважали.

Що має зробити держава для ветеранів?

Ви щось чули про якийсь реабілітаційний центр, відкритий у Києві за бюджетні гроші? Я, наприклад, ні. І мої побратими не чули. Було багато новин про те, як все планують, будують. Можливо, десь щось і працює, але глобальної державної політики з приводу підтримки ветеранів, на мою думку, не існує. Як і централізованої інформаційної роботи з населенням. Звісно, у ЗМІ нас називають героями, але як тільки військовий повертається з нуля, скажімо, до Києва, він поринає в атмосферу пофігізму.


Ветеранам важко повертатися з передової у міста, де всі забули про війну / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Морально важко не вибухнути, коли тільки що втрачав побратимів, читаєш чати з описом отриманих хлопцями поранень, а навколо відбувається якесь свято життя. П'яні молодики влаштовують бійки біля розважальних закладів, підкачані хлопчики бігають від ТЦКшників. Не можу уявити, що відчувають, коли бачать це, ветерани, які втратили кінцівку, поклали своє здоров'я. І тут справа не лише в гулянках, а в тому, що військовим складно змиритися з тим, що для суспільства здебільшого не існує ніякої війни. Що їх зневажають та бояться.

Як гадаєте, чи існує у нашому суспільстві прірва між цивільними та військовими та як із нею працювати?

Ветерани вже зараз відчувають прояви класичного "я тебе туди не посилав". Через кілька років учасники бойових дій чутимуть це дуже й дуже часто. Тому що у нашого населення здебільшого відсутня навіть мінімальна повага до людини, яка воювала. Зрозуміло, є різні ветерани, які поводяться не дуже адекватно. Вони потребують психологічної підтримки та реабілітації.

Проте коли перехожі тікають від чоловіка у формі, це просто жах. Інформаційна робота рашистів для нашого розколу дуже потужна. Є купа випадків зайвої жорстокості з боку представників ТЦК, але образ людини в пікселі має викликати аж ніяк не страх.

До людей, що ризикували своїм життям заради спокійного життя в тилу, має бути нормальне ставлення. Їх можна пропустити в черзі, їм варто просто подякувати. Суспільство має адаптуватися під потреби ветеранів, які побували в пеклі й бажають повернутися до повноцінного життя у мирній Україні.