Ветерани повертаються додому: як громади мають допомагати їм знайти себе у цивільному житті

Щоб система взаємодії між державою та ветеранами була ефективною, недостатньо ухвалити закон, затвердити постанову чи видати наказ міністерства, бо жодне рішення саме по собі не змінює життя ветерана.  Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Ветеранська політика у громадах: що з нею не так

Коли військовий повертається додому, він потрапляє в громаду, а не у світ нормативно-правових актів. У міській раді, ЦНАП, лікарні чи ветеранському просторі мають бути вирішені конкретні життєві питання людини. На жаль, іноді рішення, ухвалені центральною владою "на папері", не проходять перевірку "на землі", тож органи місцевого самоврядування не можуть дозволити собі декларативну ветеранську політику.

Є ще один виклик: у багатьох громадах ветеранську політику досі сприймають переважно як систему соціального захисту – пільги, виплати, оформлення статусу, окремі медичні послуги. Це все важливо, але цього вже недостатньо.

Повномасштабна війна докорінно змінила Україну. Сотні тисяч українців та українок служать, мільйони родин мають безпосередній зв'язок із військом. За таких умов ветеранська політика більше не може залишатися виключно напрямом соціального захисту. Вона повинна охоплювати медицину, психологічну допомогу, освіту, працевлаштування, підприємництво, житлову політику, безбар'єрність, культуру, спорт, збереження пам'яті про війну. 

По суті, йдеться про комплексну державну політику, яка забезпечить ветеранам умови для повноцінного життя, роботи й розвитку та допоможе їм залишатися активною частиною своєї громади.

Саме тому ключова роль сьогодні належить органам місцевого самоврядування. Від їхньої готовності працювати системно залежить, чи отримає ветеран/ветеранка реальну підтримку після повернення додому. 

На жаль, такий підхід поки що радше виняток. Далеко не всі громади готові переходити від окремих соціальних послуг до цілісної моделі підтримки. Великі міста вже формують міжвідомчі команди, відкривають ветеранські простори та запроваджують нові сервіси. Натомість у невеликих громадах часто бракує не лише фахівців і ресурсів, а й розуміння того, що сучасна ветеранська політика давно вийшла за межі оформлення пільг.

Водночас саме громади найкраще бачать, із якими труднощами ветерани й ветеранки стикаються щодня.

Як змінити ситуацію?

У Хмельницькому, наприклад, ми регулярно проводимо ветеранські діалоги "Пліч-о-пліч", які організовують міська рада та комунальний заклад "Ветеранський простір". Це неформальні зустрічі, де ветерани та ветеранки відверто говорять про труднощі, з якими стикаються після повернення до цивільного життя. 

Частину таких питань громада здатна вирішити самостійно. Водночас зміст звернень свідчить про те, що проблеми виникають через прогалини в законодавстві або відсутність необхідних державних механізмів.

Результати дослідження цих звернень демонструють цікаву закономірність. Незалежно від регіону, перед ветеранами та їхніми родинами часто постають однакові виклики. Це означає, що більшість із цих проблем мають системний характер, тому й державна політика повинна спиратися на досвід громад, які щодня працюють із ветеранами й ветеранками.

Практика засвідчує: найкращі рішення народжуються тоді, коли держава чує громади. Водночас і самі органи місцевого самоврядування потребують від держави чітких правил, зрозумілих стандартів і дієвих інструментів. Жодна з них не мусить щоразу вибудовувати систему підтримки ветеранів із нуля.

Саме в цьому я бачу одну з ключових місій Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Рада має стати постійним майданчиком, який об'єднуватиме досвід усіх регіонів країни. Її члени повинні системно працювати зі своїми областями, підтримувати постійний діалог із громадами, ветеранськими просторами та громадськими організаціями, збирати проблемні кейси, аналізувати їх, формувати узагальнені пропозиції та рекомендації й передавати до Міністерства як підставу для системних законодавчих й управлінських рішень.

Однак цей зв'язок має бути двостороннім. Рішення Міністерства у справах ветеранів повинні швидко доходити до громад, а успішні практики, реалізовані на місцях, – поширюватися по всій країні.

Сьогодні ми маємо унікальну можливість побудувати систему, яка працюватиме і під час війни, і десятиліттями після її завершення. Для цього потрібно навчитися чути ветеранів там, де вони живуть, – у своїх громадах. 

Саме там народжується розуміння реальних потреб, саме там видно, які рішення працюють, а які залишаються лише красивими словами в документах. А Рада ветеранів війни за незалежність України має стати інструментом, який перетворюватиме місцевий досвід на державну політику, щоб рішення були відповіддю на реальні виклики ветеранської спільноти всієї країни.