Різні війни за одним сценарієм: як Росія створила собі образ "миротворця" і чому в це повірили

Росія з моменту розпаду СРСР розв'язала не одну війну. Однак у всіх конфліктах Кремль завжди звинувачував інших, а собі створював образ такого собі "миротворця". Росія тут наслідує СРСР і виробила власний алгоритм, який дозволяв їй кожного разу опинятись на місці в ролі уявного"миротворця", спотворивши значення цього слова.

Ворог не звик брати на себе відповідальність за свою агресію. Україна відчула це на собі, однак до повномасштабної війни проти нашої держави у лютому 2022 року Росія вже розв'язувала збройні протистояння. Зокрема, у Придністров'ї, дві війни проти Ічкерії, Грузії, Сирії, гібридну війну проти України у 2014 році, втручалася у конфлікти на території так званого Глобального Півдня, а також отримала кілька воєн у спадок від СРСР. При цьому агресорка використовує ті ж методи та наративи, з роками  удосконалюючи сценарії, однак розв'язання повномасштабної агресії стало помилкою, що вартуватиме ворогу дуже багато.

Ще в липні після завершення саміту країн НАТО, який приніс чимало важливих рішень для України, вималювалась чергова ідея Кремля – використати свого "сателіта" Віктора Орбана в "миротворчих місіях". Майже відразу після зустрічі із Володимиром Зеленським, де він просив про "припинення вогню", Орбан поїхав до Москви, де провів перемовини з Владіміром Путіним, а згодом навіть і до Трампа в США. 

Мовиться, звісно, про "мирну ініціативу" Путіна, яку він висловив ще наприкінці червня. Крім цього, у США триває передвиборчі перегони, де за пост президента змагатимуться Камала Гарріс і Дональд Трамп. Останній відомий своїми висловлюваннями про швидке закінчення війни в Україні, однак його методи відверто специфічні. 

Перемовини з агресором на його умовах для України – шлях до часткової або й повної окупації. Росія звикла спілкуватись на міжнародній арені мовою ультиматумів, однак наша держава не пристає на них та вийшла із переговорного процесу ще у 2022 році, наполягаючи на тому, що війна має закінчитись на наших умовах. Доказом цинізму росіян стали події серпня 2024 року: як тільки Україна провела свій наступ у Курській області, Росія одразу забула про свою риторику про "реалії та землі" та заявила, що жодних переговорів бути не може. А численні "миротворці" – від Орбана до Сі – позатикали пельки.

"Росія не починає війни, Росія їх закінчує" – популярна у росіян інтернет-цитата. Вона також стала частиною національної ідеї Росії, якщо таку взагалі можна сформувати. Про те, як їй вдалося зайняти на світовій арені місце "миротворця", а також чому світ їй повірив – читайте у матеріалі 24 Каналу.

Дивіться також За волею Кремля розсипати зерно․ Яка роль Росії у блокуванні кордону польськими фермерами

Війна у спадок: як Росія показувала, що "може навести лад"

Радянський Союз зустрів кінець Другої світової війни у таборі переможців, на боці справедливості, хоча на початку був одним із союзників нацистської Німеччини. Це допомогло отримати певний кредит довіри від світу та вийти на міжнародну політичну арену доволі сильним гравцем. СРСР був серед держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй. Крім цього, став членом Ради безпеки ООН та навіть мав країн-сателітів із правом голосу в ООН. Зокрема, такою країною була й УРСР.

Не можна забувати, що саме над створенням відповідного іміджу працювала радянська та російські пропаганди, які проголосили Радянський Союз, а потім і Росію прямими конкурентами США.

Однією з перших країн, де ще СРСР показав себе як того, хто нібито може прийти та навести лад, був Афганістан. На Різдво 1979 року держава-агресорка оголосила про введення "обмеженого контингенту радянських військ". Їх ввели на прохання тодішнього президента Аміна. Він, до слова, не був суто прорадянським, а шукав зближення зі США та Пакистаном. Амін також просив і підтримки в Радянського Союзу, адже не користувався популярністю серед населення, і в країні спалахнули повстання. СРСР вирішив "допомогти" і втрутитися. Війська, звісно, ввели, однак вони вбили самого ж Аміна, адже не сприймали його позицію. Між армією уряду ДРА, який очолив ставленик СРСР Кармаль, і озброєною опозицією – моджахедами – розгорілася боротьба за контроль над Афганістаном.

Радянський Союз традиційно стверджував, що в Афганістані він бореться з "терористичними організаціями". 

Цікаво, що війна тривала 10 років, і всі ці 10 років СРСР позиціонував себе як того, хто прийшов навести лад і "принести мир", як певний авторитет, адже війська ввели на прохання про допомогу та для врегулювання конфлікту, "допомоги дружній державі". Однак Радянський Союз фактично "прибрав" того, хто не підходив їм як лідер, хоч саме йому вони й прийшли "допомагати". Все це обернулося сотнями тисяч жертв.

Як Росія розв'язувала війни на пострадянському просторі та в Сирії

Розпад СРСР став справжнім стресом для Росії. Коли імперія почала давати тріщину, саме Росія намагалась втримати держави, які хотіли незалежності, під своїм впливом. Мовиться про окупацію Придністров'я, дві війни проти Ічкерії, вторгнення до Грузії та, звісно, агресія проти України. Всі ці протистояння відбувались у різний час, виникали послідовно одне за одним та насправді мали один сценарій та одну мету – втримати країни на короткому повідцю ідеології та не допустити самостійного демократичного розвитку цих країн. 

Сценарій війн Росії завжди той самий, і його можна й потрібно розібрати на окремі кроки.

• Пострадянська держава хоче бути незалежною (або оголошує європейський курс).
• Росія реагує.

Детально розбирати кожну війну, яку Росія розв'язала на пострадянському просторі, немає сенсу, адже історичні факти здебільшого відомі, тому зупинимось на спільних рисах, які складно помітити, якщо дивитись на картину фрагментарно, а не цілісно. До прикладу, Молдова у 1992 році стала незалежною.

На початку 1990-х спалахнув конфлікт офіційним Кишеневом та Тирасполем, проросійським анклавом на теренах Молдови. Населення Придністров'я – здебільшого українці та росіяни – були проти запровадження молдавської мови як єдиної державної та були налякані чутками про об'єднання Молдови з Румунією. Причиною протистояння було те, що, що офіційна Молдова хотіла незалежності та зближення з Румунією. Прихильники проголошення автономності Придністров'я обіцяли "не допустити румунізації" та вимагали зближення з Росією.

Так само вийшло і з Грузією, адже відносини загострились саме в той момент, коли вона захотіла вийти з СРСР. Водночас ситуація була й принципово іншою, адже там тривала громадянська війна між грузинами та осетинами. Абхазія хотіла відділитись, щоб не бути частиною цих боїв, тоді Росія й запропонувала обмежену допомогу. Однак вона була ослабленою, тому фактично допомоги не вистачило б для того, аби розв'язати питання до кінця. Росія тоді скористалась тим, як склались обставини та вивернула ситуацію на свою користь. Важливо розуміти, що без російської допомоги та підтримки сепаратисти не втримались. 

Російське вторгнення в Грузію / Фото з російських ЗМІ

Перша російсько-чеченська війна спалахнула через те, що Ічкерія висловила бажання стати незалежною від Росії. Цей випадок відрізняється від всіх інших, адже Ічкерія на той момент була частиною нібито федеративної Росії, а президент Борис Єльцин взагалі-то обіцяв дати республікам "максимальний суверенітет", однак сталося інакше та спалахнула війна.

У першій війні чеченці перемогли значно чисельнішу російську армію та відстояли своє право на незалежність, однак не отримали достатньо світової підтримки, адже міжнародне право було на боці Росії. Тому вже у 1999 році Росія повторила свій напад, адже це була справа принципу – скорити нескорених. І цього разу війна супроводжувалась відкритим геноцидом, воєнними злочинами, призвела до окупації та встановлення режиму особистої влади клану Кадирових. Світ визнав за Росією "право на територіальну цілісність", хоча Ічкерія висловлювала своє небажання бути "територіальною одиницею Росії" доволі конкретно. 

Бої за Президентський палац у Грозному / Фото Mikhail Evstafiev

Після цього у світі та у самій Росії відбувалось становлення негативного образу жителів Ічкерії. Після першої російсько-чеченської війни з них зробили "терористів", адже так світу було легше проковтнути новий геноцид цього кавказького народу.

Цікаво! Відповідні тенденції були не лише в Ічкерії, але й в Татарстані та Башкортостані. У Татарстані навіть провели референдум. Тобто Росія опинилася в ролі Молдови та Грузії, однак жорстоко придушувала сепаратистів, а не підтримувала їх.

Чи треба говорити, що у 2014 році Росія розв'язала гібридну війну проти України та окупувала Крим після того, як наш народ чітко проголосив курс на зближення з Європою? Очевидно, стерпіти цього Росія не могла.

Окремої уваги заслуговує участь Росії у громадянській війні в Сирії. Там спалахнули протести ще у 2011 році у рамках так званої "Арабської весни", однак їх було жорстоко придушено президентом Асадом. Після цього країну охопила справжня громадянська війна, у якій Росія підтримала Асада.

До слова, звісно ж, війну Росія не оголошувала, хоча її військові були там присутні. Натомість агресорка заявила про "боротьбу із терористичною організацією", а у 2017 році Росія оголосила, що завершила "воєнну операцію". А потім ще декілька разів.

Архітектура "миротворчості" Росії

Для того аби переконати весь світ у тому, що вони "миротворці", росіяни використовували різні засоби. Костянтин Довгань, аналітик 24 Каналу, пояснив, що саме робила агресорка для того, щоб це зробити.

Насамперед потрібно зазначити, що пропагандистський апарат у Росії дуже сильний, тож він працював не тільки на внутрішню аудиторію. Експерт відзначає, що найпершим засобом, який використовувала ворожа держава, були офіційні заяви на різних майданчиках: ООН, на рівні МЗС, політиків та чиновників. 

Також він пояснив, що в Росії є такий інструмент як програмні статті від різних аналітичних центрів або топових генералів і чиновників. Найвідоміший приклад – стаття 2023 року провладного політолога Сергія Караганова "Тяжкое, но необходимое решение", в якій він закликав завдати превентивного ядерного удару по Заходу.

Ця стаття та подібні – прямий сигнал від Росії, й саме так вони зчитуються елітами,
– наголосив Костянтин Довгань.

За його словами, Росія також має засоби масового впливу, так звану "м'яку силу". Мовиться про мережу пропагандистських каналів Russia Today. Нині вони забанені у Європі, але процвітають на Глобальному Півдні, наприклад дуже потужна іспаномовна версія RT. Також Росія дуже активно просуває свої меседжі в соцмережах та саме завдяки цьому її наративи стають популярні в США та Європі.

До засобів "м'якої сили" Костянтин Довгань також зараховує "російські культурні центри": і балет, і церкву, і навіть презентацію російських книжок чи фільмів.

"Російська воєнна культура" намагається активно індоктринувати молодь та робити її своїми прихильниками. Так формується стійкий зв'язок, тобто симпатія до Росії та російського стає таким собі ментальним виправдання того, що робить руська влада. Особливо добре це працює у вакуумі, тобто там, де відсутня системна робота власної держави,
– підкреслив експерт.

До всього Росія також активно працює з "правими" та "лівими" політиками, зокрема, в Італії, ФРН, Франції, Іспанії, Португалії тощо. За словами міжнародника, для більшості мотивацією є гроші, але ж, крім того, агентами Росії виступають численні "корисні ідіоти" – симпатики та адепти радикальних лівих течій – місцеві комуністи та їхні численні різновиди (це спадок ще часів СРСР).

Феномен популярності Росії у них полягає в тому, що вони не знають Росію, живуть у власній картині світу, де Захід – це втілення жахів капіталізму та колоніалізму, а Росія – борець за все добре проти всього поганого. У цій системі координат все, що говорить Росія, – свята правда,
– зауважив Костянтин.

Саме ці люди першими вірять у тези російської пропаганди. Зокрема, для них "неонацистський "Азов" вбиває українців", "Зеленський вбиває українців", "владу у Києві захопили нацисти", "Київський режим забороняє святу церкву", а вони насправді "підтримують український народ, виступають проти "нацистів у Києві", натомість "Росія несе мир".

За словами Костянтина Довганя, насамперед це питання віри, яке, схоже, не викорінити навіть десятьма поспіль переглядами фільму "20 днів у Маріуполі". Водночас він вважає, що деяких жертв російської пропаганди можна врятувати фактами та пробудженням критичного мислення.

"Наших там немає": роль російських військових у цих війнах

Для кращого розуміння ситуації потрібно звернути увагу, хто ж опиняється серед прихильників зближення з Росією чи повернення до Радянського Союзу. Наприклад, у Придністров'ї це були етнічні росіяни, вони займали керівні посади та мали суттєвий вплив. Інакше обставини склались в Ічкерії. Росія витратила десятиріччя для того, аби скорити її, бо вважала своєю частиною, хоча прихильників ідеї зближення із Росією там теж було немало. 

Як на території країн, де розв'язували війни, опинялись російські військові? Насправді шляхи були різні, але суть завжди одна. Наприклад, у Придністров'ї дислокувалась 14-а радянська армія, яка після розвалу СРСР мала стати частиною Збройних сил Молдови, натомість підтримала проросійські сепаратистські сили Придністров'я та залишилась у регіоні після їхньої перемоги як гарант їх існування. До Грузії російський контингент потрапив нібито вже під час повномасштабного вторгнення у 2008 році. Російські військові безпосередньо потрапили у зону бойових дій 7 серпня, коли незаконно перетнули кордон, хоча на території Абхазії майже весь час перебували саме російські "миротворці".

До Ічкерії війська Росії заходили не криючись, адже нібито "повертали своє". В українському Криму в лютому 2014 року діяли якісь "зелені чоловічки", агресорка наполягала, що її військових немає на Донеччині та Луганщині аж до самого повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, поки вони відкрито не прийшли "на захист".

"Отойдітє за порєбрік" – мем 2014 року, народжений в Краматорську:

Лише в Сирії російські війська перебували відкрито. Вони виступали на боці чинної влади, яка мала тісні зв'язки із Росією, як уже мовилось вище. 

Росія завжди виступає "миротворцем". Вона нібито підтримує меншість, яку неначе змушували відмовитись від власної ідентичності (радянської) на користь румунської, грузинської чи європейської. Вона створювала підґрунтя для конфлікту, а потім відкрито чи не зовсім переводила його у військову площину, адже Росія має на меті саме стримування розвитку пострадянського простору, який невпинно віддаляється від неї та зближується із сильнішими гравцями на політичній світовій арені, а війна (чи "конфлікт" або "спєциальная воєнная опєрация" мовою Росії) – це найкращий метод призупинити розвиток та зруйнувати економіку та інфраструктуру.

Тобто військові – це інструмент, який Росія використовує задля досягнення своєї мети, а саме втримання впливу та утвердження себе як сильного гравця, який може "захистити" тих, кого "прітісняють", та відстояти чинний режим навіть тоді, коли населення держави відкрито виступає проти нього. 

Окрема історія про "Глобальний Південь": як вагнерівці стали "миротворцями"

Відносини Росії та Заходу ніколи не були простими. Не дивно, що між Росією та країнами "колективного Заходу", а особливо США, спалахнула конкуренція за розподіл сфер впливу на багаті на корисні копалини країни "Глобального Півдня" (вони ж – колишні країни "Третього світу").

Тут метою Росії, звісно, є не тільки втримати саме держави на короткому повідці свого контролю, а й мати такий бажаний вплив та хитнути терези у бік переваги Азії та Африки, тобто отримати сильного союзника. Особливо Росія почала ставити на цю ідею після того, як відносини із Заходом суттєво погіршились через повномасштабне вторгнення до України. Цікаво, що країни "Глобального Півдня" здебільшого мають "нейтральну" позицію щодо повномасштабного вторгнення Росії до України.

Почати варто з того, що головними миротворцями тут є представники добре відомої всім ПВК "Вагнера" (нині – "Африканського корпусу" ВС РФ, аналогії з вояками Роммеля нікого, схоже, не коробить). Саме найманців Росія відправила контролювати внутрішні процеси та "мирити" африканські держави одні з одними. Вони беруть безпосередню участь у війні в Лівії, де Росія завжди мала власні економічні інтереси, присутні у Судані, ЦАР, Нігері, Малі та інших країнах. Мету їхнього перебування можна окреслити приблизно так: вони не дозволяють установити там демократію, яка передбачала б зближення цих держав із Заходом, тобто вони фактично тримають їх на потрібному їм боці.

Наприклад, у Зімбабве та Демократичній Республіці Конго, вагнерівці були "спостерігачами" на виборах. Вони фальсифікували результати, підтасовуючи їх так, щоб перемогли ті кандидати, яких вони підтримують, тобто представники режимів, які не мають нічого спільного із демократією. Крім цього, вони поширюють антизахідні тези російської пропаганди та затверджують потрібні настрої у й без того упереджених країнах. 

До слова, методи вагнерівців не змінюються незалежно від того, у якій державі вони перебувають. Всі ми пам'ятаємо моторошне відео, на якому представники російської армії знущаються з українського бійця та відрізають йому голову. У березні 2022 року росіяни відрізали голову малійцю, поклали її на тіло та сфотографували. Розслідування "All Eyes on Wagner" дозволяє стверджувати, що за цим стоять вагнерівці.

Попри те, що ці "миротворчі місії" відбуваються в Африці, вони все одно мають спільні риси із переліченими вище війнами за участі Росії, де вона також намагалась позиціонувати себе як "миротворця", третю силу, яка нібито виступає між двома ворожими сторонами та намагається "захистити" слабшого. Однак тут це виражено не так яскраво через те, що першочергово Росія зацікавлена не в ідеологічній складовій, а саме в економічній, та використовує Африку як ресурс, а не як демонстрацію сили та своєї "цілісності".

Водночас Костянтин Довгань зазначає, що побороти вплив Росії в цьому регіоні в один момент не вдасться. Тобто потрібна системна робота, яка передбачає індивідуальний підхід до кожної країни та водночас системні рішення з єдиними правилами гри. Він відзначив, що саме цим почала займатися Україна, відкриваючи нові посольства у країнах Африки, а також активною дипломатичною роботою в Азії та Латинській Америці.

Крім цього, над іншими, більш глобальними варіантами, має подумати "Глобальна Північ", тобто – Захід, який росіяни називають "колективним", і який насправді та, може, на жаль, далеко не завжди поводиться саме як "колективний".

Найкращим способом боротьби зі злочинністю (він же найважчий) є усунення її соціально-економічної бази. Тобто Захід має взяти лідерство у питанні подолання глобальної бідності та нерівності, запропонувати країнам Глобального Півдня рівноправні партнерські умови,
– пояснив аналітик.

Звісно, цей шлях складний, але за інших умов ситуація навряд чи зміниться глобально.

Занепокоєння та намагання домовитись: як світ реагував на війни Росії

Коли за ініціативи та прямої участі Радянського Союзу виникали світові кризи, які могли призвести до ядерної війни, світ реагував. І можна зрозуміти як: намагався домовитись. 

У відповідь на військове вторгнення до Афганістану США у 1980 році ввели "Зернове ембарго", яке забороняло експорт зерна та техніки до СРСР. Його зняли вже через рік, однак це були не єдині санкції. Тоді також бойкотували Олімпіаду в Москві та розширення поправки Джексона – Вейніка, яка разом з низкою сприятливих факторів і банального невміння Кремля подолати кризу обвалила економічну потужність СРСР. Тож вторгнення до Афганістану фактично поховало СРСР.

Натомість Росія ніколи не отримувала серйознішого покарання за свої дії, ніж обережні санкції чи простої "стурбованості" та занепокоєння. У випадку із Грузією Росія визнала незалежність Південної Осетії наприкінці серпня 2008 року. Своєю чергою, Грузія розірвала дипломатичні відносини з агресоркою. На наземне вторгнення до Грузії у 2008 році, звісно, була реакція, проте знову ж таки вона була не такою потужною, якою б мала бути для збереження системи світової безпеки надалі.

У 2014 році світ почав реагувати на дії Росії активніше. Зокрема, наша держава визнала Росію агресором у січні 2015 року, а вже відтоді почалась міжнародна робота. Зокрема, скликались численні Ради безпеки ООН, було сформовано ОБСЄ. НАТО та ЄС також не залишились осторонь та висловили стурбованість та неодноразово "наполегливо просили" Росію вивести війська з України.

Крім цього, у 2016 році було прийнято резолюцію ПАРЄ, яка поклала на Росію повну відповідальність за дотримання або порушення прав людини як в Криму, так і на Донбасі. Тоді ж на адресу Росії полетіли перші санкції від США. За що маємо дякувати президенту Трампу (так, саме йому, а не миротворцю Обамі).

Російські військові / Фото GettyImages

Реакція на події лютого 2022 року була принципово іншою. Україна отримала техніку та системи ППО від союзників, а також вперше від часів Другої світової США ухвалили ленд-ліз. У 2022 році багато країн одразу ж засудили агресію Росії проти України. Було ухвалено низку важливих рішень вже від самого початку повномасштабного вторгнення. Станом на 2024 рік Україна сформувала авіаційну коаліцію та домоглася від світу не просто реакції, а допомоги зброєю та підтримки дипломатичних зусиль на шляху до ЄС та НАТО.

Костянтин Довгань пояснив, чому саме на початок повномасштабної війни у 2022 році світова спільнота відреагувала оперативніше та значно сильніше. За його словами, на події 2008 і 2014 років світ дивився як на локальні конфлікти десь на периферії та не сприймав як загрозу собі, хоча Путін особисто попереджав, що починає Хрестовий похід.

Натомість вторгнення 2022 року шокувало масштабом – тоді завдяки соцмережам в режимі онлайн весь світ побачив звірства росіян та реальну війну, яка була поруч – у Європі. Це вже не можна було ігнорувати, демократичні уряди мусили виконувати запит своїх громадян на справедливість. Тут добру справу зробила дуже вдала комунікація українців зі світом – мова і про політиків, і про простих українців,
– наголосив експерт.

Крім того, він відзначив, що спрацював накопичувальний ефект. Якщо чеченські війни взагалі пройшли непомітно для світу, більшість повірила у меседжі Москви про терористів, події 2008 і 2014 років мало привернули увагу, але дали зрозуміти їх суть. Також Костянтин Довгань пригадав збиття цивільного літака МН-17, різанину в Сирії, справу Скрипалів, інспіровану Кремлем кризу з мігрантами, адже ці події також мали значення у руйнуванні образу тогочасної Росії у свідомості представників Заходу.

Простіше кажучи, світ почав ставити собі питання: "А хто винен?" За словами експерта, завдяки просвітницькій роботі ЗМІ світова спільнота змогла відкинути російський погляд на події та показати справжню роль Росії. Тож до 2022 року у світу вже не було ілюзій щодо цієї держави. Все вже не було "не так однозначно".

Попри все, Костянтин Довгань вважає, що говорити про те, що світ змінив своє ставлення до Росії та не дозволить їй більше бути "миротворцем", потрібно обережно, адже Росія проводить досі спільні воєнні навчання з КНР, Індією, Бразилією та іншими державами "Глобального Півдня". Ба більше, нині Росія будує нову "вісь зла", де крім неї вже прописалися інші світові парії – КНДР та Іран, а над ними, немов канцлер Палпатін, стоїть фігура правителя Китаю пана Сі.

Змінюються тільки війни, наративи Росії лишаються незмінними

Якщо виокремлювати спільні риси у всіх війнах, які так чи інакше починала Росія, можна помітити, що вона не вигадує нічого нового, а просто підбирає інші слова, хоча сенс залишається незмінним. Варто відзначити, що для висвітлення своїх воєн Росія використовує "новомову". Це поняття, яке вигадав Джордж Орвел у своєму романі "1984", однак він теж спирався на мову СРСР та нацистської Німеччини.

"Румунізація", "бандеризація", "грузинське панування", "війна проти Заходу та впливу США" та "неонацисти в Україні"

Для того аби прийти захищати проросійську меншість, потрібно мати від чого її захищати. Тому Росія починає поширювати наративи про "загрозу", яку нібито становлять ідеї більшості. Тобто, якщо говорити про конкретні приклади, які ми розбирали вище: зближення з Румунією, бажання мати власну державу та євроінтеграцію. Росія висвітлює це як відбирання ідентичності (звісно ж, російської або радянської) у тієї меншості, яку вона потім прийде "захищати". Цікаво, що індикатором приналежності до цієї ідентичності Росія обирає мову. 

До слова, іноді Росія заявляє, що "захищає" не цю меншість, а саму себе. Наприклад, так на початку повномасштабної війни в Україні Росія заявила, що наша держава готувала напад на її територію, тож це просто удар на випередження. Повторив цю тезу і білоруський самопроголошений президент і навіть "показав 4 позиції, звідки готувався напад на Білорусь". Однак ворог ніколи чітко не аргументував цієї позиції, адже це – просто вигадка для виправдання початку війни в самому центрі Європи у час, коли це здавалося неможливим.

До цього наративу можна додати також тезу про "ущімлєніє", яку Росія також використовувала для виправдання свого нападу на Україну. Агресорці важливо створити уявного ворога, щоб пояснити, першою чергою, своєму народу, чому потрібно "захищати" те чи інше суспільство або ж самих себе, хоча насправді це сама Росія становить загрозу. У такий спосіб агресорка також відвертає увагу від власних проблем всередині держави та спрямовує увагу росіян назовні, на невідомого ворога, перед яким потрібно об'єднуватись та проти якого боротись.

Завдяки цьому ця держава може говорити про "ворога", який становить небезпеку. Його наявність завжди передбачає розкол всередині суспільства, тому до всього ще долучають тези про "внутрішній конфлікт", який і хоче "допомогти вирішити" Росія. До прикладу, так було в Афганістані, Грузії та під час агресії Росії на Сході нашої держави.

У такий спосіб агресорка створює ворога та нібито обґрунтовує своє право на протистояння та, звісно ж, готується до ролі "миротворця".

"Геноцид (підставте потрібний) народу"

Далі обов'язково потрібно показати, що влада, яка сповідує проєвропейські цінності, сама ж нищить свій народ, представників цієї "меншості", яких потім буде "захищати" Росія. Сюди можна зарахувати те, що країна-агресорка наполягає, що Україна вісім років винищувала населення Луганської та Донецької областей, хоча саме Росія відкривала вогонь по мирному населенню. До слова, хоч війна триває вже 10 років, але у Росії досі кричать про "восємь лєт".

Цю ж тезу Росія використовує і під час повномасштабної війни в Україні. Зокрема, російська пропаганда неодноразово наголошувала на тому, що "Зеленський чинить геноцид українців" або ж "Захід масово винищує українців". Так само Росія наполягала, що Джохар Дудаєв "чинить геноцид чеченського народу". Це спрямовано на тих, хто ще може купитись на російську пропаганду, та для того, аби посилити розкол суспільства. Росії потрібні суперечності всередині країни, яку вона хоче "врятувати", адже так її простіше скорити.

Росія вперто наполягала на тому, що у Грузії "внутрішній конфлікт", хоча там були присутні російські військові, які підтримали бойовиків. Так само окупація Придністров'я у Молдові зображувалась як війна офіційної влади та тих, хто виступив за зближення з Росією, ігноруючи той факт, що там була присутня російська армія. Це потрібно агресорці для того, аби деморалізувати населення та змусити шукати ворога всередині країни, коли він існує поза її межами. 

Прохання про введення військ

Пізніше Росія неодмінно отримає прохання про введення військ від проросійської меншості. І, звісно ж, не відмовить. Хоча зазвичай представники російського війська вже перебувають на місці. Цей етап – момент, коли починається "реальний захист". Далі агресорка або отримує відсіч та відходить, але тільки для того, аби за кілька років повернутись та врахувати помилки минулого, або вперто продовжує "захищати".

Так було під час війни в Афганістані, Молдові, Грузії, під час гібридної та повномасштабної війни в Україні. Спочатку Росія створює загрозу, а потім нібито на прохання вже згаданої "меншості", яка живе за радянськими цінностями, надає "захист" від неї, тобто вводить свої війська. Цей наратив чітко можна прослідкувати майже у всіх війнах Росії. Вона завжди діє нібито на прохання тієї меншості, яку роками підтримувала або й повністю сформувала.

Віддзеркалення

Після цього Росія починає ніби перекладати усі свої дії на свого опонента. Варто зауважити, що ця тактика використовувалась та вдосконалювалась протягом років, тож у цьому Росії дійсно немає рівних, адже вона вміє переконувати у тому, що чорне – це насправді біле, усіх, хто готовий її слухати.

Росія б'є по цивільній інфраструктурі України, але наполягає, що це робить саме наша держава. Наприклад, Росія починає говорити про те, що в Україні забороняють розмовляти російською, хоча саме українську мову агресорка весь час намагалась винищити. Росія говорить "нацистів" в Україні, хоча сама послуговується їхніми методами. Росія заявляє про "авторитарний київський режим", хоча саме там заарештовують за протест із пустим плакатом. Держава-агресорка заявляє про те, що чинна влада нібито чинить геноцид свого народу, але саме вона приходить та відкриває вогонь по цивільних.

Найбільша помилка Росії

Цей перелік можна продовжувати дуже довго, адже буквально всі свої методи Росія так чи інакше приписувала Україні та іншим державам, з якими вела збройне протистояння.

Росії це потрібно для того, аби створити паралельну реальність, де вона змушена "відповідати" на такі дії та "захищати" тих, кого вона підтримує, або саму себе. Насправді у такий спосіб держава-агресорка намагається виправдатися та обґрунтувати свою агресію. Завдяки тому, що рупор пропаганди дуже гучний, його чують по всьому світу. І руська тактика віддзеркалення чи не найкраще працює на західну аудиторію.

Яскравим прикладом того, що це спрацювало, може слугувати розслідування авторитетного західного видання про те, що ракета, яка впала на ринку у Костянтинівці Донецької області насправді українська. Тут можна прослідкувати послідовність, тобто усі попередні кроки вели до цього, а саме до віддзеркалення гріхів Росії на Україну, Грузію, Молдову чи будь-яку іншу країну, проти якої Росія колись воювала, та перекладання частини провини на жертву агресії. Тільки тоді, коли віддзеркалення працює, Росія може бути "миротворцем".

Росія розв'язувала війни протягом усіх етапів свого становлення, адже схильна для консолідації власного суспільства шукати зовнішнього ворога та готова відстоювати свої інтереси коштом людських життів, адже фактично ці війни нічого більше їй не вартували. Сукупні втрати Росії у повномасштабній війні проти України давно перетнули позначку 600 тисяч, однак цього недостатньо, щоб агресорка відмовилась від своєї ідеологічної мети та вивела війська на кордони 1991 року.

"Не можна домовлятися з тигром, коли ваша голова у нього в пащі" – це цитата Вінстона Черчилля про нацистську Німеччину. З Росією теж не можна домовлятися, поки вона диктує свої умови на полі бою та на політичній арені. Вона має отримати відсіч. Світ має дати їй зрозуміти, що війна в Україні – це найбільша помилка, якої вона припустилася за останні 30 років, адже на всі попередні світ не реагував достатньо. Про причини цього можна говорити довго, але наслідок має бути один – Росія має програти та назавжди втратити статус "миротворця", адже ніколи ним насправді не була, а тільки прикривалась цим образом для того, аби постійно воювати проти держав, які ніколи не становили для неї загрози.