Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Іноді мені хочеться поїхати з Києва і знайти спокій на чужині, – Євгенія Кононенко

      2470 Читать новость на русском
      Євгенія Кононенко
      Євгенія Кононенко

      Про київський (і не лише) простір, про його здатність впливати на формування особистості – у розмові з відомою українською письменницею.

      "Постав хату з лободи, та до чужої не веди", – говорить народну мудрість. Довкола "свого" простору, котрий протистоїть "чужому", обертається чимало сюжетів української класичної літератури. Це і "Земля" Кобилянської, і "Сто тисяч" Карпенка-Карого, і "Кайдашева сім’я" та "Старосвітські батюшки та матушки" Нечуя-Левицького. В останній повісті одна з героїнь, засмутившись на хвилинку у день свого вінчання, розганяє журбу думками про власне господарство у хаті молодого: "Моє там царство і панство", – повторює вона. А у Коцюбинського в новелі "Лялечка" героїню навпаки не тішить її нове помешкання – "здалося їй, що вона опинилася на дні глибокого колодязя".

      Читайте також: Камілла Лекберґ: злочини інколи виправдовуються

      Від "царства-панства" до "колодязя", де душать самі стіни – багато хто проходив цей шлях і в одному, і в зворотному напрямку. Але Євгенія Кононенко, авторкиня прозових та поетичних творів, осмислила цей кластер нашого буття як одну з засадничих його складових. Свою нову збірку короткої прози вона відкриває майже слоганом: "Три "Же" цієї книги: Життя, Житло, Жінка". Перші два поняття є однокореневими, а третє – в них укорінене. Людину будь-якої статі складно уявити без власного гнізда, а жінку (хай пробачать нам феміністки) – й поготів. Але коли на природне бажання індивіда мати свій кут, свій прихисток накладається ще й певна історична епоха, сюжет виходить зовсім непростим. З цього ми й починаємо розмову.

      Пані Євгеніє, ваша нова книга – "Празька химера" – про те, як життєвий простір формує людину та впливає на перебіг її життя. Власне, про це ви говорите у своїй передмові. Але уявіть на хвилину, що ви народилися і провели молодість не в СРСР, де "житлове питання" завжди стояло гостро, а в іншій – "житло-розкутішій" країні. Тоді б ви теж написали таку книгу? Іншими словами – людина + житло = інтернаціональний вимір?

      Найпростіше відповісти на ваше питання – я не знаю, що було б, якби… Але, з іншого боку, головний нерв моєї творчості – це уявляти знайомих мені людей у змодельованих ситуаціях. Якби людина мого психотипу була б літератором в інших реаліях, то неодмінно житло фігурувало б в її/його текстах. Це простір, в якому відбуваються всі події. Чи даремно шанувальники якоїсь видатної особи їдуть в далекі краї, щоб побачити будинок, де та особа народилася/мешкала в молоді роки чи мешкала наприкінці життя, чи закінчила свій життєвий шлях? Так, житло все одно фігурувало б в "моїй" творчості за будь-яких обставин.

      Книга
      "Празьку химеру" Євгенії Кононенко видрукувало "Видавництво Анетти Антоненко". У новій збірці малої прози мова йде про стосунки людини та її житла

      Ви – перекладач з багаторічним стажем, а відтак знаєте зарубіжну літературу краще за багатьох. Для європейських чи американських авторів наратив, пов'язаний з житлом, є актуальним?

      Ви знаєте, тут я відповім більше не як перекладачка, а як читачка. Мені відразу пригадуються англійці, вірніше, англійки. Будинок, куди приїхала гувернанткою Джен Ейр, описано настільки зримо, що я по ньому ніби сама ходила. Та й похмурий "Грозовий перевал" так само дуже зримий ("Грозовий перевал" – роман Емілії Бронте – Прим. авт.). Так, там нема проблеми тісноти, як в радянських хрущовках чи комуналках, але в будь-якій літературі існують будинки, в яких живуть привиди, химери.

      Скупченість і скутість життя на пострадянському просторі – не тільки на квадратних метрах. Візьміть хоча б наш громадський транспорт. Або черги часів дефіциту, котрі, на щастя, канули в Лету. Часто думається про таке: мабуть, ця вимушена фізична близькість, це тертя тілами, в якому немає жодної еротики, часто сприймається як дозвіл (ба навіть – запрошення) лізти в душу, в чужу приватність? Повчати, напучувати, радити без потреби?

      Ви знаєте, восени минулого року я відвідала шевченкові місця Черкащини. Там збереглися зразки традиційного житла, яке б знищили, якби не причетність до великих людей. І побачила ту хату, про яку наш великий поет сказав: "Чи єсть у Бога люте зло, Що б у тій хаті не жило?". Тож традиційне українське житло (мабуть, російське ще гірше) більшою мірою позбавляло особистість приватності, ніж радянські малометражки. Доводилось тікати в гаї, щоб побути самому. Я так розумію, в сільській багатодітній хаті було таке саме тертя тілами, як у нашому громадському транспорті.

      І все таки радянщина ламала долі як жоден інший лад до неї не потрапив би цього робити. Ваша "Зустріч у Сан-Франциско" – пронизливий текст – єдиний, котрий випадає з "квартирної" концепції. Бо мова в ньому не так про квадратні метри, як про невміння прощати. Як цей сюжет опинився під однією палітуркою з іншими?

      В цьому оповіданні також присутня проблема житла. Це і будинок бабусі героя на Совських ставках, і комуналка, де героїня жила з матір’ю. Якби в героїні було власне житло, цілком можливо, її стосунки з героєм, себто з її першим чоловіком, батьком її сина, склалися б по-іншому.

      Один зі смислових пластів вашої книги – це житло і кохання, які ведуть вічний бій. Так, складно уявити собі, як Ромео проводить ніч з Джульєттою, котра спить на розкладачці в одній кімнаті з батьками. Або як Петрарка закохується в Лауру, стоячи у черзі до туалету в одній комунальній квартирі. Але чи завжди велика любов = великий простір? Чи конче потрібен закоханим антураж у вигляді старовинного палаццо?

      Намагаюся позбуватися звички вдаватися до радянських цитат, але то, мабуть, хроніка. "А чтобы любить, влюбленным дайте укромный угол". Ми недавно обговорювали цю тему з моїм сином, який у 31 рік не одружений і поки не збирається. Але цілком визнає: за СРСР напевне одружився б. Якщо ближче до вашого питання: саме СРСР поставив в чергу в туалет здатних писати сонети. Але сонети, зачаті від святого духа (!?) в тих чергах, здебільшого, написані не були, сталися викидні чи аборти. Так, велике кохання виникає будь-де, і в сприятливих умовах, і в несприятливих. А як довго живе за несприятливих? Тут є багато варіантів, кількома деякі з них ілюструють мої оповідання.

      Читайте також: Як знайти радість у житті: рецепти Далай-лами і архієпископа Туту

      Вам відомі історії (можливо – книжкові), де б "любовная лодка не разбилась об быт"?

      І за сприятливих (більш-менш) умов люди набридають одне одному, в кращому випадку зберігаючи спокійну повсякденність. Щасливі шлюби бувають, але їх мало. Зате є багато лицемірства і благополуччя напоказ.

      Зараз квартиру можна купити, тоді як за "совка" її можна було лише отримати, ставши у багаторічну "чергу". (Звісно, партноменклатури це не стосувалося, але ми говоримо про пересічні випадки). Більша свобода (дій, рухів, покупок) покращує взаємини між людьми та й загалом – людей як таких?

      Зараз питання житла тісно корелює із питанням грошей – дивіться моє оповідання "Повернення", яке я вважаю основним в цій збірці. Стосунки між людьми ніяк не стали шляхетнішими, коли житло стало купуватися, адже заробити ту суму, яку коштує бодай скромна квартира, для багатьох є неможливим, і не тому, що люди ледачі, а тому, що нема роботи з гідною оплатою. Стосунки стали іншими, але так само хижацькими і підступними, якими були в період доносів, комуналок і квартирних черг.

      Євгенія Кононенко
      Українці традиційно позбавлені приватності – як у хатах ХІХ сторіччя, так і у радянських малометражках. Зараз житло можна придбати, "стосунки стали іншими, але так само хижацькими і підступними, якими були в період доносів, комуналок і квартирних черг", – стверджує Євгенія Кононенко.

      І це дуже добре проілюстровано оповіданням "Повернення", де головна героїня – гастарбайтер зі стажем – привозить додому тяжко зароблені долари, щоб придбати собі окреме помешкання, але її навіжена бабця відносить ці гроші до церкви. Тут відразу декілька маркерів: і дефіцит житла, і заробітчанство, і клерикалізація. Для вас в цьому тексті заховано іще якісь пласти?

      Для мене це в першу чергу не закінчений діалог із минулим, який для більшості з нас уособлено в напружених стосунках із батьками й дідами, матерями й бабусями. Для мене оповідання "Повернення" і "Зустріч у Сан-Франціско" писалися дуже емоційно, моя активна уява ставила мене на місце всіх героїв по черзі.

      Що є фатальнішим та більш руйнуючим для особистості – горизонталь "чоловік – жінка" (котрі вже не зносять один одного, але не можуть і роз’їхатися) чи вертикаль "батьки – діти" (коли токсичні "пращури" ламають через коліно долі нащадків?

      В кожній родині свої варіанти цих міжособистісних стосунків. І тут просторе житло може допомогти принаймні мирно співіснувати тим, хто одне одного бачити вже не може. Так, і в заможному світі багато трагедій. Але за СРСР і пострадянському світі побутові трагедії зовсім принизливі. Адже в тісні помешкання було загнано людей високого освітнього рівня.

      Ваші власні травматичні стосунки з матір’ю ви описали в есеї "Без мужика". Вочевидь, відчуття рідного дому не є пізнаним вами – з цілком зрозумілих причин. Але, можливо, якесь з наступних ваших (вже "дорослих") помешкань подарувало оцей трепетний комфорт рідної домівки? Є місця, куди – перефразовуючи Ліну Костенко – летить душа, бо "їй на світі тепло тільки там"?

      Ви знаєте, на сьогоднішній день мої уподобання до рідного міста у стані кризи. Я не можу дивитись, як руйнує місто влада, зводячи хмарочоси в найнедоречніших місцях священних пагорбів. І не можу дивитися, як добивають те, що не знищила влада, самі кияни, навішуючи жлобські кіоски на свої старовинні балкони. Іноді мені хочеться поїхати з рідного міста і знайти спокій на чужині.

      Ви пишете про те, що "наявність чи відсутність власного житла радикально визначає те, яким буде життя жінки". А що, чоловіків це не стосується?

      Чоловіка проблема власного дому стосується в першу чергу. Інакше він не міг одружитися, за нього б не віддали дочку. В прийми в традиційній культурі йшли рідко. А в СРСР йшли хто до кого. В цілому чоловіки цінувалися вище жінок, тож прилаштуватися на житлоплощі дружини чоловікові було само собою. Якщо в жінки добре житло від батьків, це справді визначало її життя, зокрема, й стосунки з чоловіками.

      До речі, про чоловіків. Здається, у "Празькій химері" звучать (чи не вперше?) поблажливі нотки до цієї статі. Це стосується оповідання "Жінка й чоловік на дні міста", яке завершується нечастим у вас хепі-ендом. Те саме – й з "Зупинкою за вимогою". А в "Гадючнику" один з головних героїв взагалі поводиться як джентльмен. Очевидно, що чоловіків ви "помилували". Але за що?

      І в попередніх моїх оповіданнях траплялися позитивні чоловіки. Інша справа, їх менше, ніж нейтральних чи відверто негативних. Це несвідомий процес, я не завжди знаю, що вийде, коли пишу. А фінал "Жінка й чоловік на дні міста", як на мене, не є щасливим. Адже їх помирили обставини. Якби було інше співвідношення цін на нерухомість, вони б знову не зійшлися.

      Читайте також: Стояти та боятися: в Україну прийшов жахливий Лавкрафт

      Трохи про містику, яка присутня у "Празькій химері" – зокрема, в однойменному оповіданні. Вам зустрічалися подібні містичні помешкання, інфернальні "нехороші квартири" а-ля Булгаков? Загалом наскільки Київ надається до пошуку таких місць?

      В оповіданні, яке дало назву збірці, не так містика, як імітація містики. В європейській літературі є імідж Праги як загадкового міста, в якому кожна друга квартира "нехороша". Цей імідж створили Кафка, Майрінк, інші німецькомовні автори. Чеські автори також підхопили цей тренд. Я переклала оповідання Катажини Тучкової, де обігруються загадкові двері до потаємної кімнати, в якій ховається страшна родинна таємниця, а не привиди. А у Булгакова – там відверта чортівня, як і в Кафки, тільки іншого роду. Булгаковська "нехороша квартира" – в Москві, хоча Булгаков в першу чергу асоціюється з літературним Києвом. Чехи не бояться німецькомовних авторів, які принесли Празі світову славу. На відміну від українських патріотів, які клянуть Булгакова. Проте все одно не можуть позбутися звички цитувати його твори. На сьогодні лише Булгаков, ну, може, якоюсь мірою Гоголь забезпечили Києву літературну світову славу. Жоден український автор ще поки цих великих авторів не переплюнув.

      Нова книга – завжди підведення підсумку під певним етапом. Які "гештальти" ви закрили "Празькою химерою"?

      Ви знаєте, мені більше не хочеться писати короткі оповідання. Не знаю, що буде далі, а поки хочеться зробити перерву. Мені здається, що вже давно пішли самоповтори. Я написала дуже багато коротких оповідань, можливо, забагато.

      Євгенія Кононенко
      "На сьогоднішній день мої уподобання до рідного міста у стані кризи. Я не можу дивитись, як руйнує місто влада, зводячи хмарочоси в найнедоречніших місцях священних пагорбів", – говорить Євгенія Кононенк

      Отже, тепер працюєте над?..

      Тепер я закінчую формувати книгу "Слово свого роду", збірку автобіографічних есеїв, написаних у різні часи. Ця книга вже майже готова. А про дальші плани говорити поки утримаюся, бо хочу, щоб вони втілилися.

      Хто така Євгенія Кононенко?Поет, прозаїк, перекладач. Просто цікавий співрозмовник і людина, залюблена (поки що) у наш напівзруйнований Київ.
      Автор романів "Імітація", "Зрада", "Ностальгія", "Жертва забутого майстра", "Останнє бажання", 13 збірок новел та есе, 4 дитячих книг та збірки поезій. Перекладачка 8 романів сучасних французьких та англійських авторів та 2 зірок оповідань.
      Минулого року нагороджена премією "Метафора" за переклад вінка сонетів чеського поета Ярослава Сейферта.

      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин
      Залиште відгук