Понад чотири мільйони українців отримали в ЄС статус тимчасового захисту — екстрене рішення, що стало рятувальним колом у перші тижні повномасштабної війни. Проте короткий спринт перетворився на затяжний марафон.

Попереду — чергова важка зима, і Європа знову готується приймати нові хвилі біженців. Але навіть у безпеці тисячі українців опинилися в пастці "життя на паузі".

Про труднощі адаптації, дієві поради для біженців та висновки, які нарешті має зробити Європа, — у репортажі 24 Каналу з Польщі та Італії.

Цей репортаж було створено 24 Каналом за підтримки Journalismfund Europe у співпраці з Мартою Аббою та Артуром Колдомасовим.

Станом на кінець липня в країнах Євросоюзу проживають 4,43 мільйона українців зі статусом тимчасового захисту. Цей механізм розробляли як екстрений захід із граничним терміном у три роки. Проте війна триває, і перед Брюсселем постало ключове питання: що чекає на біженців далі?

За чотири роки повномасштабної війни ЄС так і не створив єдиного правового рамкового механізму, який дав би чітку відповідь щодо довгострокових перспектив українців. Кожна країна-член впроваджує тимчасовий захист за власними правилами та продовжує його щороку. Формально статус продовжили до березня 2028 року, однак на практиці це далеко не всюди означає реальну інтеграцію — від доступу до ринку праці та оренди житла до можливості просто планувати своє життя.

Для багатьох українців "тимчасове рішення" розтяглося на роки / фото – 24 Канал

У результаті мільйони людей залишаються у юридичній невизначеності: вони не є ані класичними біженцями, ані довгостроковими резидентами, і щоразу змушені чекати чергового рішення, аби дізнатися, чи дозволять їм залишитися.

Провідна дослідниця суспільних наук Центру соціально-економічних досліджень (CASE) докторка Агнешка Кулеса наголошує: фундаментальна проблема полягає в невідповідності між інструментом, розробленим для надзвичайних ситуацій, і тривалим характером вимушеного переміщення через війну.

Головний урок полягає не стільки в тому, що тимчасовий захист не спрацював, скільки в тому, що екстрені механізми захисту мають супроводжуватися завчасним плануванням різних довгострокових сценаріїв. Це передбачає створення зрозумілих і передбачуваних шляхів для тих, хто може залишитися в країнах перебування, водночас зі збереженням можливості повернутися додому, коли це дозволять обставини, – розповіла Агнешка Кулеса.

В Італії головним викликом для українців стала негнучка бюрократична машина. Через затримки з документами люди місяцями живуть у повній невизначеності. Корінь проблеми в тому, що італійський уряд зазвичай ухвалює рішення про продовження захисту в останній момент — буквально за кілька днів до Нового року. Через це весь процес запускається із запізненням, а українці отримують посвідки у вигляді пластикових карток, які треба поновлювати щороку.

Коли термін картки закінчується, людина подає документи й отримує лише тимчасовий паперовий талон з поліції. На новий пластик чекають по 3 – 4 місяці, і весь цей час людина зависає в "сірій зоні".

В Італії ж цей паперовий талон буквально паралізує життя: місцеві системи просто відмовляються з ним працювати. У цей період українці втрачають доступ до безкоштовної медицини, а держава призупиняє виплату допомоги на дітей та компенсацій за дитячі садки.

Дійшло до абсурду: людям із готовими офіційними контрактами банки відмовляють у відкритті рахунку для зарплати, бо принципово не вважають папірець із поліції повноцінним документом. А коли довгоочікувану картку нарешті видають, виявляється, що за кілька місяців її треба поновлювати знову.

До паперової тяганини додається й проблема з роботою за фахом. Чимало українських лікарів, інженерів та науковців змушені працювати прибиральниками чи доглядати за літніми людьми. Підтвердити український диплом та й зібрати всі необхідні оригінали документів — ще той виклик.

Українка Анжеліка переїхала з Харкова до Італії у 2023 році. Спершу зупинилася в італійській родині, яка на хвилі солідарності запропонувала допомогу. А далі розпочався справжній квест: орендувати квартиру без довгострокового трудового контракту виявилося практично неможливо. Через це в країні фактично процвітає "сірий ринок" оренди, коли хтось знімає житло й нелегально перездає кімнати біженцям. Але тут українці потрапляють у замкнене коло: без офіційного договору оренди немає реєстрації місця проживання, без реєстрації – не отримати посвідчення особи, а без нього — не оформити ідентифікаційний номер. Без цього ж номера людина навіть не може зареєструватися на державній платформі пошуку роботи.

Сама Анжеліка працює в сезонному туризмі. Довгострокові контракти українцям дають рідко, але навіть за тимчасову роботу доводиться боротися.

Робота є, але лише за короткими договорами. Тут не можна скаржитися чи висувати умови: завжди знайдеться хтось, хто готовий зайняти твоє місце. Навіть планувати на пів року наперед неможливо. Якщо я завтра опинюся на вулиці, ніхто мені не допоможе, – розповідає жінка.

Інша українка, Аліна, вирішила йти офіційним шляхом і пройшла всі рівні італійської системи прийому. Восени 2022 року вона з сином-підлітком виїхала з Дніпра. Жінка змінила тимчасовий притулок під Міланом на соціальну квартиру за програмою інтеграції SAI у провінції Бріанца. В Україні Аліна мала гарну кар'єру в банку, а в Італії працює консультанткою у взуттєвому магазині. Перший рік вона навіть не вчила мову, бо була переконана, що повернутися додому вдасться вже за кілька місяців.

Та коли стало зрозуміло, що війна затягується, довелося перелаштуватися на режим "жити одним днем". Втім, навіть державна опіка не гарантує майбутнього, адже програма підтримки не є вічною.

Найважче — це повна невизначеність. Ми просто не знаємо, що робити далі. Я намагалася шукати приватне житло в нашому районі, але цінники там космічні, а самостійно зняти квартиру іноземцю – місія майже нездійсненна, – зітхає Аліна.

Зі схожими труднощами стикається й молодь, яка приїжджає до Італії вчитися. Студентка Ніна, яка прибула до країни у 2024 році, опинилася у власному бюрократичному колі: поки 4 – 6 місяців чекала на дозвіл на проживання, мусила самостійно платити за оренду кімнати. Через це вона втратила право на участь у соціальних програмах підтримки.

Та дівчина не здалася — з третьої спроби вона вступила на архітектуру до римського університету Сап'єнца. Проте головним іспитом стало не навчання, а пошук житла в столиці. Римські орендодавці часто відмовляють просто в обличчя, коли бачать український паспорт.

Мені прямо казали: "Ви іноземка, а я здаю житло тільки італійцям". Тут складно будувати дружні зв’язки з місцевими, і жити іноземцем в Італії — це постійний виклик. Але це можливо. Як не дивно, цей досвід навчив мене бути більшою оптимісткою, – ділиться студентка.

У 2025 році італійський уряд запровадив можливість перейти з тимчасового захисту на повноцінну робочу посвідку. Втім, ця опція доступна лише тим, хто зміг вибороти стабільний довгостроковий контракт. Усі інші – сезонні працівники, як Анжеліка, або ті, хто змушені працювати неофіційно, – після завершення загальноєвропейського захисту опиняться під ризиком остаточно втратити легальний статус.

На початку повномасштабного вторгнення Польща стала першою країною, яка відкрила власні двері для українців та надала прихисток. Станом на вересень 2026 року зі статусом тимчасового захисту там перебувають 868 тисяч осіб, що робить її другою за кількістю країною, де живуть українські біженці. Тут головною проблемою став глибокий інституційний розрив, коли відсутність чіткої довгострокової стратегії з обох боків кордону повільно, але впевнено віддаляє біженців від суспільства, яке першим простягнуло їм руку допомоги.

Початкова хвиля безпрецедентної підтримки 2022 року — із безкоштовною медициною, житлом та дитячими виплатами ("800+") — з часом перетворилася на серйозний економічний і політичний іспит. На тлі зернової кризи 2023 року та політичних суперечок між Києвом і Варшавою в польському суспільстві почали дедалі гучніше лунати запитання щодо меж цієї допомоги.

Внутрішні суперечки навколо спеціального закону про допомогу регулярно провокують паніку, змушуючи сотні тисяч людей штурмувати місцеві адміністрації заради карток побиту. Ситуацію поглиблює брак системного діалогу: Київ не має експертних центрів для аналізу польської політики й лише реагує на закиди Варшави. При цьому комунікація з власними громадянами за кордоном нерідко зводиться до нових заборон і обмежень.

Повномасштабне вторгнення перетворило українців на "глобальну націю". Втім, комунікація Києва з діаспорою зводиться до обмежень, а не до стратегічної взаємодії, – зазначає співзасновниця громадської ініціативи "Голка" Маргарита Ситник.

Після чотирьох з половиною років повномасштабної війни та допомоги, вже згасає й побутова підтримка: безкоштовне житло залишилося в минулому, а закриття шелтерів найболючіше вдарило по пенсіонерах, одиноких матерях та родинах із низьким доходом. На приватному ж ринку — космос: фахівчиня варшавського "Українського дому" Світлана Маслій зазначає, що за оренду скромної студії у Варшаві чи Кракові з урахуванням застави доводиться викладати від 6000 злотих (майже 1400 євро).

До високих цін додається й "пасивна дискримінація". Побоюючись закону про захист орендарів, власники житла вимагають від українців застави за 3 – 6 місяців наперед або просто кладуть слухавку, чуючи акцент. Блогерка Карина Філоненко (Casya_krk) згадує, як після приїзду до Кракова її родина пів року мусила кочувати біженськими готелями — ніхто не хотів здавати їм квартиру.

Карина Філоненко має суперсилу реагувати на проблеми з іронією:

21-річна Анна переїхала з родиною до Польщі у березні 2022-го і зараз вчиться в магістратурі у Варшаві. З пошуком житла не склалося одразу через нереалістичні вимоги власників:

Від тебе вимагають довести, що ти маєш стабільність. Хоча твоє життя втратило будь-яку стабільність саме через війну та міграцію.

Градус напруги підігрівають медіа. У гонитві за переглядами польські ЗМІ видають етнічно забарвлені заголовки: наприклад, описуючи рейд із 2000 затриманих, де абсолютна більшість була поляками, преса винесла в заголовок лише 90 затриманих українців. Цим конфліктом активно користується російська пропаганда. Бот-мережі миттєво роздмухують будь-які суперечки та запускають у простір ярлики про "ухилянтів" чи "крадіїв робочих місць". При цьому той факт, що українці сформували до 2,7% ВВП Польщі, залишається поза увагою.

Підливають оливи у вогонь і українські медіа. Через дефіцит власних кореспондентів у Польщі вони передруковують найгостріші польські сенсації, додатково сіючи паніку серед читачів вдома.

Українська держава зацікавлена у поверненні громадян, проте наголошує: процес має відбуватися виключно на добровільних засадах. Утім, на практиці інструменти бувають різними. Наприклад, Швейцарія вже практикує фінансову підтримку біженців, допомагаючи покрити витрати на квитки та первинну оренду житла після повернення.

У Києві ж визнають, що вирішення цього питання потребує загальноєвропейських рішень.

Ми всі розуміємо, що повернення можливе лише в добровільному вигляді. Бо як примусово когось повертати? Ми вже кілька років ведемо предметні розмови з Єврокомісією про пошук спільних програм і стимулів, — зазначає речник МЗС Георгій Тихий.

Спробою централізовано опрацювати політику повернення мало стати Міністерство національної єдності, створене наприкінці 2024 року. Втім, на практиці амбітне відомство так і не запустило дієвих програм, відзначившись хіба що внутрішнім скандалом через бронь власних співробітників, а згодом його й зовсім розформували після корупційного скандалу з Олексієм Чернишовим.

Водночас на рівні Євросоюзу на прохання української влади правила почали змінюватися симетрично. Оновлені європейські директиви ускладнили отримання або продовження тимчасового захисту для окремих категорій громадян. У першу чергу це стосується військовозобов'язаних чоловіків призовного віку, а також жінок на військовому обліку (зокрема медиків і фармацевтів), які вперше звертаються по статус за кордоном і не можуть підтвердити законність виїзду чи виконання військових обов'язків. Додаткові бар'єри постали й для тих, хто намагається перереєструватися між різними країнами ЄС: низка держав, як-от Ірландія, автоматично відмовляють у новому статусі, якщо людина вже має чинну реєстрацію в іншій країні Союзу.

За оцінками Центру економічної стратегії (CES), у базовому сценарії до України можуть повернутися близько 1,6 мільйона людей (із загальним діапазоном від 1,3 до 2,2 мільйона). Водночас свіжі соціологічні дані Лабораторії законодавчих ініціатив показують, що реальну перспективу свого повернення розглядають близько 30 – 40% громадян. При цьому майже 80% тих, хто взагалі замислюється про поїздку додому, чітко наголошують: вони готові зробити це виключно після повного завершення бойових дій та гарантування безпеки.

Експерти наголошують, що держава має запропонувати комплексні інструменти стимулювання, де ключовими пріоритетами є житло та реальні економічні перспективи. Наявні житлові програми на кшталт «єВідновлення» чи пільгової іпотеки мають бути суттєво масштабовані та тісно прив'язані до регіональних ринків праці, щоб люди не поверталися «в нікуди». Особливої уваги потребують і вимушені переселенці з окупованих територій — зокрема із Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей. Без чітких житлових і соціальних рішень для них держава ризикує назавжди розірвати зв'язок із цими людьми.

Важливим чинником, який може обмежувати ефективність таких програм, є те, що біженці часто прагнуть повернутися саме додому — до власного помешкання або принаймні до рідного регіону. На практиці це означає, що навіть забезпечення біженців житлом у безпечних регіонах не завжди спонукатиме їх до повернення, – каже старша наукова співробітниця Центру економічної стратегії (CES) Ірина Іполітова.

Експерти сходяться на одному: вирішувати житлове питання неможливо у відриві від ринку праці. За словами Ірини Іполітової, перспективнішим видається комплексний підхід, що передбачає тісну співпрацю роботодавців, громад і держави: роботодавці мають пропонувати робочі місця в конкретних громадах, а ті – залучаючи державне фінансування або беручи участь у програмах співфінансування — будувати житло для оренди.

Водночас керівник аналітичного відділу Лабораторії законодавчих ініціатив Володимир Скрипець застерігає від складних внутрішніх соціальних ризиків. За його словами, держава може зіткнутися з дефіцитом ресурсів для масштабного стимулювання повернення, оскільки після завершення бойових дій величезна частка бюджету та соціальної підтримки буде спрямована на ветеранів та їхні родини.

Це дещо закладає потенційний конфлікт між людьми, які воювали за Україну... і людьми, які виїхали. На жаль, це соціальний конфлікт, якого ми не зможемо уникнути... Головний фактор, який може допомогти їм повернутися — це мінімальний рівень відбудови в поєднанні з активним культурним залученням і відчуттям, що вони потрібні своїй країні, – каже він.

Біженці мають не ставити життя на паузу, а європейські уряди — ухвалити довгострокове рішення

Щоб роки під тимчасовим захистом не перетворилися на втрачений час, європейські та українські експерти радять українцям не займати вичікувальну позицію. Водночас, як наголошує програмна менеджерка ГО "Десяте квітня" Євгенія Булгакова, тривале відкладання життєвих рішень — це не банальна соціальна пасивність, а прямий наслідок відсутності горизонту планування, адже правова визначеність є передумовою людської суб'єктності, а не її результатом.

Як зазначає докторка Башак Явчан із Migration Policy Group (MPG), час під захистом принципово не можна сприймати як простий період очікування. На її думку, інтеграція та повернення — зовсім не протилежні речі, а взаємодоповнювальні процеси: люди з безпечним статусом, мовними навичками та заощадженнями набагато краще підготовлені до добровільного й сталого повернення, аніж ті, кого тримають у стані правової невизначеності.

Щоб успішно вийти з цієї "паузи", профільні експерти радять не витрачати час на очікування, а зосередитися на практичних кроках. Головним "пропускним пунктом" як до стабільного легального статусу в ЄС, так і до нормальної роботи незмінно залишається мова. Паралельно аналітики радять якомога раніше запускати процедури підтвердження дипломів: це не лише гарантує чесні умови праці в Європі, а й створює надійний професійний актив на випадок повернення додому.

Крім того, через жорсткіші фінансові вимоги країн ЄС до постійного проживання, саме офіційна та задокументована історія працевлаштування стає найсильнішим інструментом для майбутніх легальних заяв. У мінливому ж правовому полі фахівці радять спиратися виключно на офіційні інституції та перевірені організації, уникаючи сумнівних порад із соцмереж.

Інтеграція та повернення — це не протилежності. Люди з безпечним статусом, навичками та заощадженнями набагато краще підготовлені до добровільного та сталого повернення, ніж ті, кого тримають у стані невизначеності, — підкреслює докторка Башак Явчан.

Докторка Агнешка Кулеса із Центру соціально-економічних досліджень (CASE) зазначає, що головна проблема криється зовсім не у провалі самого інструменту тимчасового захисту, а в хибному розрахунку довгострокових сценаріїв. Механізм створювався як швидка екстрена реакція, але затяжна війна перетворила його на багаторічне "випробовування на міцність".

Проблема не в тому, що тимчасовий захист провалився. Річ у тім, що екстрений захист мав супроводжуватися плануванням довгострокових сценаріїв на ранньому етапі... Люди не повинні нести одноосібну відповідальність за управління цією невизначеністю, — підкреслює докторка Агнешка Кулеса.

Аби виправити ситуацію на рівні держав, докторка Башак Явчан та провідні європейські аналітики наполягають на низці невідкладних структурних рішень. Насамперед європейським інституціям необхідно змінити правила так, щоб роки, проведені під тимчасовим захистом, зараховувалися для отримання статусу довгострокового резидента, запобігаючи появі "втрачених років". Замість того, щоб тримати людей у постійній напрузі через щорічні екстрені пролонгації, Брюссель має встановити спільні мінімальні стандарти переходу, щоб країна першого прибуття не визначала всю подальшу долю людини.

Зміни мають бути гнучкими і на національному рівні. Наприклад, польська карта CUKR повинна стати справжнім містком до постійного проживання з гнучкими термінами подачі. Водночас успішну італійську модель конвертації захисту в робочі візи варто розширити не лише на тих, хто вже має довгостроковий контракт, а й на студентів, працівників соціальної сфери та людей, зайнятих неповний день. Окрім цього, держави мають відійти від універсальних вимог та запровадити цільові програми підтримки для вразливих категорій — літніх людей, опікунів та людей з інвалідністю, а також активно розвивати інституційні програми мовної й професійної інтеграції на кшталт передових скандинавських практик.

Особливо важливо уникати ситуації, коли поступове скорочення підтримки використовується як основний інструмент заохочення самостійності. Зменшення соціальної допомоги без одночасного створення доступних правових можливостей та інструментів інтеграції не обов’язково посилює суб’єктність. Натомість для найбільш вразливих груп це може підвищити ризик бідності, залежності від сторонньої допомоги та правової нестабільності, – наголошує Євгенія Булгакова.

Не менш важливою є і пряма підтримка українських громадських організацій та надання їм реального голосу в консультаціях, що допоможе уникнути рішень "згори", які повністю ігнорують реальні потреби людей на місцях.