Біль – захисний механізм, який важливий для життя

Це - жертви гострого болю, який вже став хронічним, - проблема, спричинена дисфункцією нервових клітин.

“Перш за все, біль - абсолютно нормальна річ, це захисний механізм, важливий для того, щоб жити. Деякі люди народжуються без нього і не можуть вижити. Окрім того, цей захисний механізм може працювати неправильно. Людина, якій нічого не загрожує, через біль може потрапити у стан, що різко вибиває її з нормального життя”, - каже лікар Бернхард Кюгельген.

При найменшому пораненні наші нервові клітини посилають сигнал до мозку. Він скеровує увагу до ушкодженої частини тіла. Проте у деяких випадках нервова клітина не може “виключитись”. Вона продовжує посилати сигнали до мозку, незважаючи навіть на відсутній больовий стимул. Ось так біль стає хронічним.

“Ми всі переносимо біль по-різному, ніхто окрім тебе самого не може знати, що саме ти відчуваєш. У нашому центрі ми не говоримо по біль як такий; ми зосереджуємо увагу на його наслідках - як саме він впливає на людей, що спричиняє та змінює їхнє життя”, - каже лікар Бернхард Кюгельген.

Ця жінка вже 20 років живе зі своїм болем. Вона страждає від постійних нападів мігрені.

“Я прокидаюся від болю, він стає настільки інтенсивним, що мене починає нудити. Якщо я не прийму ліків, я проведу так увесь день - або ж навіть два а той три”, - каже Аннет Трьостер.

Дисфункцію нервових клітин часто лікують, блокуючи сигнали, які ті посилають до мозку. Для цього пацієнтам дають сильнодіючі препарати. Тут натомість пропонують альтернативу: лікар намагається змінити сприйняття болю пацієнтом через рухову терапію.

“Я рухаюсь дуже обережно, намагаюсь звести до мінімуму всі фактори, які можуть викликати хвилювання чи навіть призвести до нового нападу болю. Я не вживаю спиртного, часто буваю на свіжому повітрі, намагаюсь уникати стресів”, - каже Аннет Трьостер.

Біль диктує Аннет правила її повсякденного існування. Вона більше не є володаркою власного життя.

“Тоді я впадаю у відчай і думаю: і що далі? Для чого старатись? Це все - безнадійно, нічого не вдієш. Я близька до того, аби опустити руки”, - каже Аннет Трьостер.

Ті, хто страждає від болю, страждає удвічі більше, коли здається: з’являється відчуття, ніби їх виключено з життя. Під час сеансу терапії пацієнтів вчать вправ, розроблених спеціально для того, аби допомогти їм попри біль вести активне життя.

“Це означає не повідомити пацієнтам, що вони самі можуть все контролювати, а допомогти їм довідатись про це. Вони повинні дивитись на біль не як на свою долю, а як на виклик”, - каже лікар Бернхард Кюгельген.

Біль як виклик. У центрі терапії пацієнти протистоять йому кожен день - для того, щоб жити без медичних препаратів, вони повинні справлятися з агонією - і на роботі також. Аннет - офісний клерк, вона повинна навчитися не напружувати за роботою шию. Під керівництвом професійного терапевта вона вибирає правильне положення тіла.

“Пацієнтка відпрацьовує особливі ситуації на роботі, коли застосування вправ для рук стабілізує м’язи шиї. Згодом ми визначимо на комп’ютері її здатність переносити більш тривалі напруження”, - каже лікар-терапевт Хайке Хайніц.

Після такої репетиції Аннет сідає за роботу. Головним тут є правильне положення тіла - а це вимагає дисципліни.

Урімові також потрібна дисципліна. Він втратив в аварії великого пальця і відтоді страждає від болю, який охоплює всю ліву частину тіла. Цю вправу він виконує обома руками, незважаючи на біль.
Мануальна терапія мала б зменшити чутливість лівої частини тіла Уріма, приглушивши таким чином біль.

“Мета таких заходів - реінтеграція, допомогти повернутись до звичного життя - або, якщо ж це неможливо, - допомогти віднайти нове змістовне життя. Це і є метою реабілітації пацієнта. Це - мірило успіху”, - каже лікар Бернхард Кюгельген.

Аннет прогресує. Завдяки команді лікарів вона скоро зможе повернутись до звичайного життя. Вона навчилася жити з болем.