Крим та Аляска: чому торгівля територіями стане кінцем міжнародного права

Чому територіальні поступки наближають світову спільноту до нової війни, та чим насправді намагаються торгувати одіозні політики, – читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Читайте також Трамп визначився зі своїм планом миру в Україні, але Київ на нього не погодиться

То чий Крим?

Попри намагання росіян зобразити віковічні зв'язки між півостровом та Росією, юридично Крим залишається частиною суверенної території України. Таким його визнає переважна більшість держав-членів ООН, зокрема й союзниця Росії по агресії – Білорусь. Наприкінці жовтня в одному з інтерв’ю Алєксандр Лукашенко заявив, що з правового погляду Крим не належить Росії, оскільки всі питання були врегульовані в односторонньому порядку.

Українським півострів десятиліттями визнавала й сама Росія. Наприклад, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією зазначено, що його сторони поважають територіальну цілісність одна одної й підтверджують непорушність кордонів, які існують між ними.

Водночас намагання Росії загарбати півострів з моменту проголошення незалежності України були постійними й мали різні прояви: від спонсорування прийняття юридично нікчемних актів про "відновлення державності Криму" до збереження присутності Чорноморського флоту та поширення російської пропаганди.

Спроба кінця лютого – початку березня 2014 року завершилася успіхом для агресора та окупацією півострова, яка не зазнала жодного ефективного спротиву міжнародної спільноти.

"Тиха" окупація

Один з ключових міфів, які продюсує держава-агресорка, нещодавно був озвучений Владіміром Путіним на форумі клубу Валдай у Сочі. Територіальні загарбання диктатор вкотре прикриває спотвореним баченням права на самовизначення народів, яке закріплене в статті 1 Статуту ООН.

Про інші принципи міжнародного права Путін не згадав, оскільки ні повага до суверенної рівності, ні мирне врегулювання спорів, ні тим паче придушення агресії, не відповідають його імперіалістичним планам.

Наратив про право на самовизначення, що в контексті Криму, що Донбасу й інших окупованих територій, є спотворенням міжнародного принципу. У чинному тлумаченні згадане право мають народи, які перебувають під колоніальним правлінням, іноземною окупацією чи гнобленням. Відтак, право на самовизначення автоматично не виправдовує цесію (відділення) від суверенної держави.

Зауважте Дві кризи привели Україну до негативної стратегічної динаміки

Важливо, що Крим не був українською колонією. Він володів порівняно високим ступенем політичної автономії, а право самовільного відділення від України не було передбаченим у нормативних актах, ухвалених у результаті її реалізації. Мешканці Криму мали право висловлювати міркування щодо управління півостровом, однак будь-який крок до "самовизначення" мав би здійснюватися в межах українського законодавства та державних кордонів, які визнані світом.

Важливо згадати про те, що жоден "кримський референдум" не був можливим, адже згідно з Конституцією питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.

Забута Владіміром Путіним правда полягає в тому, що окупація Кримського півострова не була ні мирною, ні тихою. Організований нашвидкуруч протиправний "референдум" з відсутньою опцією залишатися в складі України, численні акти застосування сили проти тих, хто чинив спротив, вбивства, насильницькі зникнення й тортури активістів, – це ще не повний список порушень прав людини в ході так званої путінської кримської весни та повернення в "рідну" гавань.

Уже у 2020 році Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду за результатами попереднього вивчення ситуації в Україні зробив висновок: є розумні підстави вважати про вчинення воєнних злочинів у Криму, серед яких катування, примусова мобілізація, депортація, позбавлення права на справедливий суд, широкомасштабна експропріація майна.

Систематичні та жорстокі репресії ще до 24 лютого 2022 року перетворили півострів на територію страху й несвободи, де будь-який прояв нелояльності міг закінчитися обвинувальним вироком на 20 років.

Злочинна сліпота

Про численні порушення росіянами прав людини в Криму свідчать рішення міжнародних судових і квазісудових інституцій. Через 10 років після окупації з'явилися важливі здобутки в контексті повернення справедливості на півострів:

• рішення Міжнародного Суду ООН про порушення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,
• рішення Європейського суду з прав людини про визнання порушення Росією 15 статей Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод,
• рішення Комітету ООН з прав людини щодо протиправності нав'язування російського громадянства в Криму,
• заключні зауваження Комітету ООН з прав дитини, які засуджують мілітаризацію та політизоване перевиховання дітей з окупованих територій.

Росія продовжує ігнорувати згадані рішення, а міжнародна спільнота докладає нуль зусиль, щоб змусити Росію їх дотримуватися.

Після початку окупації Криму щодо держави-агресорки були введені досить фрагментарні й точкові санкції. Це дозволило їй відновити економічне зростання вже у 2016 році. Тоді ж Генеральна Асамблея ООН вперше проголосувала за резолюцію "Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна", яка регулярно збільшується на кілька сторінок, адже крім нових порушень, на жаль, додаються і нові окуповані території.

Цікаво Американської сили вже не існує, але Трамп цього ще не усвідомив

З 2021 року Україна ініціювала діяльність Кримської платформи – міжнародного координаційного механізму для повернення питання Криму до порядку денного. Щодо повернення самого півострова в такому дипломатичному форматі без участі держави-агресора, на жаль, мова не йде.

З 2022 року після вдалих контрнаступальних дій на Харківщині та Херсонщині українці вірили у комбінований воєнно-політичний сценарій звільнення Криму. Однак, уже наприкінці 2024 року все сміливіше лунають заклики іноземних "миротворців" відмовитися від повернення півострова, аби закінчити війну.

Ціна – людські страждання

Перші "тривожні дзвіночки" риторики територіальних поступок лунали, коли Крим опинився поза контекстом ініціатив щодо відновлення справедливості. На сьогодні ні архітектура міжнародного компенсаційного механізму, ні плани щодо створення Спеціального трибуналу з агресії проти України не поширюються на події до 24 лютого 2022 року. При цьому агресія згадується та засуджується в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН щодо окупованого півострова з 2016 року щорічно, 14 разів на документ.

Подібний дисбаланс між заявами й діями на міжнародному рівні заштовхує Крим і місцевих українців у сіру зону, лише тимчасово заморожуючи конфлікт та залишаючи без вирішення основні проблеми – агресію, порушення міжнародного права та загрозу для безпеки в регіоні. Крим уже був плацдармом для російського повномасштабного наступу й неминуче стане ним ще раз.

На півострові продовжують жити люди, які понад 10 років чекають повернення до складу України. Попри спроби Росії викорінити їхню ідентичність та перетворити на російських патріотів, вони готові ризикувати своїм життям та продовжують чинити спротив. При цьому переслідування й порушення прав людини в Криму тривають щодня.

Водночас півострів заселяють сотні тисяч російських колонізаторів. Протягом десятиліття Росія насильницьки змінювала демографічний склад населення Криму, аби мати план "Б" на випадок майбутнього псевдореферендуму.

Віддати окупований Крим Росії – це створити небезпечний прецедент для міжнародного права, де порушення суверенітету та територіальної цілісності можуть залишатися без негативних для агресора наслідків.

Якщо цей підхід стане нормою, це зруйнує самі основи міжнародного порядку, відкриваючи шлях до нових змін кордонів у силовий спосіб. У такій реальності заява росіян: "А чому б не повернути Аляску?" – вже не виглядатиме, як черговий популістичний лозунг, а стане лише питанням часу та необхідних агресору ресурсів.