Дебільна непродумана процедура: як Україна сама вбила свій експорт зброї?

І справа не в тому, що потрібен дозвіл. Дозвіл потрібен скрізь. Справа в процедурі, яку ми вигадали самі. Такої у світі немає. Про це пише Анатолій Амелін.

Пекло для українських зброярів

Уявіть: ви знайшли покупця на продукцію, яку в Україні не беруть, контракт на 10 мільйонів доларів. Здавалося б, чудово. Але далі починається пекло.

Подаєте заяву на дозвіл. Разом із заявою платите 20% вартості. Для контракту на 10 мільйонів – це 2 мільйони доларів. За комплектуючі доведеться заплатити ще 30%, тобто 3 мільйони.

Контракту ще немає, бо він набуде чинності лише після дозволу. Виручки немає. А ви вже віддали державі 2 мільйони зверху до того, що вклали у виробництво.

Скільки ви на цьому заробите? На конкурентному ринку – 10 – 15%, тобто 1 – 1,5 мільйона доларів. До прикладу, компанія BAE Systems торік мала 10,8% операційного прибутку, а Lockheed Martin – 10,3%. Українська галузь дронів у 2024 році заробила близько 14% чистого прибутку. Тобто плата державі ще до укладення контракту більша за весь прибуток виробників! 

Щоб вийти бодай у нуль, ціну треба підняти на 25%, а на комплектуючі - на 43%. Покупець у цей момент просто йде до турків чи китайців.

Розгляд заяви щодо надання дозволу на експорт триває до 30 днів. Документи проходять Держекспортконтроль, Міноборони (20 днів), СБУ, СЗР і ГУР (по 15 днів паралельно). Якщо покупець не з країн Drone Deal або товар «критичний», підключається ще Міжвідомча комісія при РНБО. 

Міністерство оборони може відмовити, якщо саме хоче купити ваш товар, а ви не дали гарантій поставки (або відмовити просто так). Крім того, без двох переліків – країн-партнерів і критичних товарів – процедура взагалі не працює. За три місяці їх так і не затвердили! 

Тобто дозволу вам ніхто не гарантує. А гроші вже в держави.

Думаєте, у разі відмови гроші повернуть виробникові? Механізму повернення в постанові немає. Загальний порядок прямо каже: плата за невикористані документи не повертається. Це не податковий кредит, який вам потім зарахують. Це плата за те, що вашу заяву розглянули.

Якщо виробник хоче подати документи повторно, на нього чекають нове коло, нова заява, нові 20%. А якщо дозвіл отримали, контракт підписали, а він зірвався чи покупець урізав обсяг, плату теж ніхто не поверне.

Експорт так і не почався

Результатом ухвалення такої процедури став просто незапуск експорту. За три місяці за постановою № 875 не видано жодного дозволу.

Стара процедура через комісію при РНБО працює. Але з лютого по червень жодна нова українська компанія не подала заявки на експорт власної готової продукції.

Як це відбувається в інших країнах?

У США дозвіл на експорт зброї безкоштовний, компанія платить лише щорічну реєстрацію (від 3000 доларів). У Польщі й Канаді дозвіл теж безкоштовний. Німеччина бере від 99 до 206 євро. 

Відсоток беруть лише в двох випадках:

• коли держава сама продає зброю як посередник (у США це 3,2%);
• коли виріб розробили за бюджетні гроші (Корея за такі розробки бере 1 – 3%, а у 2019 році знизила ставку вдвічі, бо різниця в ціні на 0,1 – 0,2% вирішує тендер).

А тепер наш ворог – Росія. За експорт техніки на державних технологіях вона бере всього до 2,4%, за запчастини – 1,1%. Це у 8 разів менше, ніж беремо ми за готові вироби, і у 27 разів менше, ніж за комплектуючі. І Росія бере лише за те, що розробляла держава. Ми – з усього, навіть з того, що компанії створили за власні гроші.

Що ми втрачаємо?

Потужності оборонної галузі торік склали 35 мільярдів доларів, цього року – близько 50 мільярдів. Держава купує на 12 – 12,5 мільярда доларів. Тобто до 60% потужностей стоїть.

Сама галузь оцінювала експорт цього року у 2 мільярди, а через п'ять років – до 10 мільярдів доларів. Для порівняння: Ізраїль торік продав зброї на 19,2 мільярда, а Корея – на 15,4 мільярда доларів. 

2 мільярди експорту – це 2 мільярди валюти в країну і 200 – 300 мільйонів доларів прибутку компаніям на розвиток, а ще – близько 370 мільйонів доларів податків до бюджету без жодної плати. За плати 2 – 5% і нормальної процедури Україна за 2027 – 2030 роки отримала б від 18 до 23 мільярдів валютної виручки і 3,8 – 4,8 мільярда до бюджету. З нинішньою платою – 2 – 3 мільярди експорту і до 1,2 мільярда до бюджету. 

Навіть суто для бюджету плата вигідна лише тоді, коли експорт через неї падає менше ніж наполовину. На конкурентному ринку так не буває. 

Тим часом українські компанії переносять виробництво до Польщі й Данії: ще до плати так зробили або планували 51% опитаних приватних виробників.

Ми роками просили відкрити експорт. Відкрили і одразу поставили шлагбаум, надійніший за будь-яку заборону. Якби цю постанову писали в Москві, навряд чи написали б краще.

Що робити, щоб усе працювало, зрозуміло:

• платити після отримання виручки, а не до рішення;
• повертати гроші при відмові;
• ставка 0 – 5% і лише за державні розробки, закріплена законом;
• нарешті затвердити переліки.

Інакше назавжди втратимо той потенціал, який створили за час війни. Читайте і робіть висновки.